Розділ І Добрий початок

Тридцятип’ятирічна жінка сидить на ліжку у відділенні інтенсивної терапії з виразом жаху на обличчі. Вона вибирала подарунок сестрі на день народження, коли зненацька стався напад. Томографія показала доброякісну пухлину мозку, яка тисне на праву лобну долю. При операції ризиків не передбачалось: пухлина була найбезпечніша з можливих, розташування її – найзручніше з можливих; операція практично відразу припинила б напади. Альтернатива одна – усе життя рятуватися отруйними знеболювальними препаратами. Але я бачив, що думка про операцію на мозку просто панічно лякає жінку. Самотня, в незнайомому місці, висмикнута зі звичного гамору торгового центру і привезена сюди, у відділення інтенсивної терапії, між чужорідні звуки й запахи. Вона радше відмовиться від операції, якщо я почну безсторонньо і детально описувати їй всі можливі ризики і ускладнення. Я міг би так зробити, задокументувати її відмову, вважати свій обов’язок виконаним і перейти до наступних справ. Натомість я зробив інакше – з її дозволу викликав родичів, і ми всі разом спокійно обговорили різні варіанти. Під час бесіди я спостерігав, як в її очах ця величезна проблема, з якою їй довелось зіткнутися, поволі меншала, аж поки не звелася до складного, але прийнятного і зрозумілого рішення. Просто я перевів її у вимір, де вона була людиною, а не черговим завданням. Вона погодилась на операцію. Операція пройшла успішно. Через два дні вона пішла додому і більше ніколи не мала нападів.

Кожна тяжка хвороба змінює життя хворого і всієї його родини, це правда. Але хвороби мозку ще й дивують притаманною їм таємничістю. Смерть сина взагалі суперечить батьківським уявленням про світ; наскільки ж складніше це прийняти, коли тільки мозок мертвий, а тіло тепле і серце б’ється? Велике горе здатне загасити зірки, – і жодна картина так яскраво не передає вираз очей хворого, який вперше чує свій нейрохірургічний діагноз. Деколи ця звістка так шокує людину, що в мозку відбувається електричний розряд. Цей феномен відомий як «психогенний синдром», складніший різновид звичайного запаморочення, яке в окремих людей викликають погані новини. Коли моя мама, єдина дівчина в коледжі, почула, що її тато, який затято відстоював її право на освіту у відсталій Індії 1960-х – коли вона почула, що її тато помер в лікарні після тривалої хвороби – у неї стався психогенний напад і тривав доти, доки вона не приїхала додому на похорон. У мене був один пацієнт, який, почувши, що в нього рак мозку, відразу впав у кому. Я зробив купу аналізів, томограм, енцефалограм у пошуках причини – усе дарма. Тоді влаштував найпростішу перевірку: підняв руку пацієнта над його обличчям – і відпустив. Виявилось, що людина у стані психогенної коми достатньо володіє собою, щоб уникнути удару власної руки. Тож лікування полягало в заспокійливій бесіді, яка сприяла відновленню розуміння, аж врешті пацієнт опритомнів.

Рак мозку має два різновиди: первинний, який зароджується в мозку, і вторинний, метастатичний, який поширюється на мозок з інших органів, найчастіше з легень. Операція не може вилікувати хворого, але може продовжити життя; для більшості людей рак мозку означає смерть через рік, максимум через два. Місіс Лі було далеко за п’ятдесят, вона мала тьмяні зелені очі і потрапила до мене у відділення два дні тому з лікарні того містечка, де вона мешкає, за сотню миль звідси. Її чоловік у картатій сорочці, заправленій в джинси, стояв біля ліжка і крутив свою обручку. Я привітався, сказав, як мене звати і хто я, і сів, а вона почала розповідати свою історію: кілька днів тому вона відчула тремор у правій руці, потім рука перестала слухатися, настільки, що місіс Лі більше не могла защіпати на собі блузу. Вона викликала «швидку» і поїхала в місцеву лікарню, бо подумала, що в неї інсульт. Там їй зробили МРТ і скерували до нас.

– Хтось вам казав про результати вашого МРТ? – спитав я.

– Ні.

Місцеві лікарі спасували, як це часто буває, коли йдеться про прикрі новини. Ми з онкологами сперечаємося щодо того, чия це робота – повідомляти такі речі. Скільки разів я сам так чинив? Але тут, я бачу, все скінчиться на мені.

– Добре, – сказав я. – Отже, нам є про що поговорити. Якщо ваша ласка, скажіть, як ви самі вважаєте, що з вами сталось? Мені це дуже корисно почути, щоб упевнитись, що я нічого не пропустив.

– Ну, я гадала, що у мене інсульт, але… мабуть, навряд?

– Так, це не інсульт, – сказав я і замовк. Я ніби міряв поглядом ту прірву, яка ось розверзлася між її дотеперішнім життям і тим, у яке вона зараз вступає. Ні вона, ні її чоловік, на мою думку, не були готові почути про рак мозку – а чи хтось буває готовий? Тому я почав здалеку:

– На МРТ видно якесь утворення в мозку, воно й викликає у вас ті симптоми.

Тиша.

– Хочете подивитися МРТ?

– Так.

Я переніс знімки на її комп’ютер біля ліжка, показав на них ніс, очі і вуха, щоб її зорієнтувати. Потім навів фокус на пухлину – грудкувате біле кільце довкола чорного некротичного ядра.

– Що це? – спитала вона.

Це могло бути що завгодно. Могла бути інфекція. До операції не можемо стверджувати з певністю. Я й далі всіляко старався уникнути прямої відповіді, щоб трохи розвіяти ті тривожні думки, які охопили цих людей.

– Ми не можемо сказати напевно, поки не проведемо операцію, – почав я, – але поки що дуже схоже на пухлину мозку.

– Це рак?

– Повторюю, ми не можемо цього стверджувати, поки не візьмемо зразок тканини на біопсію і не отримаємо результатів, але, наскільки я розумію, радше так.

На підставі МРТ я вже бачив, що це була гліобластома – агресивний різновид раку мозку, найгірший з усіх можливих. Проте діяв я дуже м’яко, приховуючи свої думки від місіс Лі та її чоловіка. Поки що я довів до їхньої свідомості ймовірність раку мозку і мав сумнів, чи варто додавати ще щось. Чашу горя краще випивати по одному ковтку. Мало хто з пацієнтів готовий ковтнути все відразу, більшість потребує часу, щоб якось це засвоїти. І тут питання не в життєвому прогнозі – на відміну від травми, де ти маєш десять хвилин, щоб усе пояснити і зробити важливий вибір, тут я міг почекати, поки все вляжеться. Я докладно розповідав про наші плани на кілька наступних днів: про все пов’язане з операцією, про те, що ми виголимо на голові лише маленьку смужку волосся, щоб не зіпсувати зачіску, про те, що її рука, мабуть, відразу по операції ще більше ослабне, зате потім знову зміцніє, що все буде добре, що через три дні її випишуть, що все це – лише перший крок у великому марафоні, що дуже важливо відпочивати, що, зрештою, я не розраховую, що вони запам’ятають кожне моє слово, тож ми завжди можемо повернутися до цієї розмови і все уточнити ще раз.