Розділ І Добрий початок

Меліса почала зашивати очеревину – опустила пінцет в рану і підчепила прозорий шар тканини між м’язами й маткою. І тут-таки сама очеревина і зяюча діра в ній стали очевидними. Меліса зашила діру і взялася зшивати м’язи та фасції, стулила їх докупи, великою голкою зробила кілька широких наскрізних стібків. Після цього черговий лікар покинув нас, і шкіру ми зашивали вже вдвох. Меліса спитала, чи не хотів би я накласти два останні шви.

Мої руки трусились, коли я проводив голку крізь підшкірну основу. І коли я вже затягнув стібок, то помітив, що голка була вигнута. Шкіра зійшлася нерівно, і крізь шов випнулась грудочка жиру.

Меліса зітхнула.

– Це нерівномірний шов, – сказала вона. – Ти маєш просто зловити власне шкірний шар, ось бачиш цю тонку білу смужку?

Я побачив і зробив. Не тільки розум має бути натренований, але й очі теж.

– Ножиці! – Меліса повитинала мої аматорські вузли, наклала вторинний шов, зробила пов’язку, і породіллю повезли у відділення.

Меліса казала мені, що двадцять чотири тижні в утробі матері вважаються межею життєздатності. Наші близнюки мали двадцять три тижні і шість днів. Усі органи у них вже на місці, але, очевидно, ще не готові самостійно підтримувати життя. Їм бракувало ще майже чотири місяці розвитку в утробі матері, де насичена киснем кров і поживні речовини надходять до них через пуповину. Тепер кисень мав би надходити через легені, але вони не здатні були до комплексного розширення і газообміну, тобто до дихання. Я пішов подивитися на них у відділення інтенсивної терапії, близнюки лежали кожен окремо в прозорих пластикових інкубаторах, такі малесенькі порівняно з великими і шумними апаратами, ледь помітні серед плетива дротів і трубок. Інкубатори мали невеликі бічні отвори, через які батьки могли дотягнутися до дитинки і легенько гладити ніжку або ручку, забезпечуючи життєво важливий тілесний контакт.

Зійшло сонце, моя зміна закінчилася. Мене відіслали додому, але образ близнюків, яких витягають з рани, не давав мені заснути. Так, як легені недоношеного дитяти, я відчував, що не готовий взяти на себе відповідальність за підтримку життя.

Коли я того вечора знову прийшов на роботу, мені доручили нову породіллю. Ніхто не чекав ніяких проблем від цих пологів. Усе було, як має бути, як книжка пише: саме на сьогодні навіть припадала передбачувана дата пологів. Разом з медсестрою я спостерігав за регулярними переймами, що болісно ламали тіло породіллі щораз частіше. Медсестра повідомляла про розкриття шийки матки – на два пальці, потім на три, нарешті на п’ять.

– Ну, все, тепер час тужитись, – скомандувала медсестра. Відтак повернулась до мене і сказала: – Іди, не хвилюйся, ми тебе покличемо, коли буде треба.

Я знайшов Мелісу в резидентській. Невдовзі акушерів покликали в залу до породіллі: пологи були близько. Перед входом Меліса простягнула мені халат, рукавички і пару довгих бахіл.

– Це брудна справа, – сказала вона.

Ми увійшли до залу. Я ніяково стояв збоку, поки Меліса не підштовхнула мене вперед, просто між ніг жінки, якраз поруч з лікарем.

– Тужся! – командувала медсестра. – І ще тужся: так само, тільки без крику!

Але крик не припинявся і незабаром поєднався з фонтаном крові та інших тілесних рідин. Охайність медичних діаграм не мала нічого спільного з проявами природи, кривавої не тільки на зубах і кігтях, але й в пологах (до речі, на фото Енн Геддес цього не було). Стало ясно, що лікарська практика насправді дуже відрізняється від медичної теорії, яку студент здобуває в аудиторії. Читання книжок і проходження тестів ніяк не асоціювалося з необхідністю рішучих вчинків, за які ти несеш відповідальність. Знати, що треба зберігати спокій, коли тягнеш дитя за голівку, щоб полегшити вихід плеча, зовсім не те саме, що зберігати спокій, коли взявся за це. «А якщо я потягнув занадто сильно? Необоротне пошкодження нерва!» – кричав мій мозок. Голівка з’являлася з кожною потугою і ховалася з кожною паузою, три кроки вперед і два назад. Я чекав. Людський мозок приноситься в жертву найважливішій функції організму, репродуктивній, і це несправедливо. Бо той же мозок забезпечив нам такі речі, як обладнання для пологів, кардіотахометрію, епідуральну анестезію та терміновий кесарський розтин, і зробив їх можливими й необхідними.

Я стояв, не знаючи, що мені робити і коли. Голос лікаря підштовхнув мої руки до дитячої голівки, а з наступною потугою я обережно тримав плечі дитини, коли вона вийшла. Дитина була велика, повненька і мокра, десь втричі більша за тих вчорашніх пташенят. Меліса перетиснула пуповину, і я відрізав її. Дитинка розплющила очі і зайшлася плачем. Я тримав її ще якусь хвилю, відчуваючи її вагу, її життя, а тоді передав медсестрі, яка віднесла її до матері.

Я вийшов у залу очікування і повідомив родичам радісну новину. Мабуть, з десяток родичів і друзів, які зібралися там, почали стрибати від щастя, кинулися обіймати одне одного і тиснути руки. Я був мов пророк, що спустився з гірської вершини і явив радісну новину Нового Заповіту! Весь бруд пологів раптом щез: щойно я тримав на руках нового члена цієї родини, племінницю цього чоловіка, двоюрідну сестричку цієї дівчинки!

У такому піднесеному настрої я повернувся назад, зіткнувся з Мелісою і спитав:

– Слухай, ти не знаєш, як там вчорашні близнята?

Вона спохмурніла. Перше немовля померло вчора вдень, друге протрималось неповні двадцять чотири години, а потім померло, приблизно в той самий час, як я приймав щойно народжене дитя. Тієї миті я міг думати тільки про Семюеля Беккета, згадувати його метафори, що у випадку цих близнюків досягли максимальної виразності: «Одного дня ми народилися, одного дня ми помремо, того ж дня, тієї самої секунди… Народжуємось на могилі, світло спалахує лише на мить, а потім знову ніч». Я стояв зовсім поруч з «гробарем» і його «знаряддям». У чому ж сенс цих життів?