Розділ І Добрий початок

Після операції ми знову вели бесіду, говорили про хіміотерапію, про опромінення і прогноз. Я дотримувався кількох важливих правил. По-перше, докладна статистика призначена для наукових аудиторій, а не для лікарняних палат. Загальновідома статистична крива Каплана – Мейєра визначає кількість пацієнтів, що залишаються при житті протягом тривалого часу. Ця система показників допомагає нам оцінювати динаміку, завдяки якій ми визначаємо ступінь агресивності хвороби. При гліобластомі крива різко падає вниз після показника у 5 % пацієнтів, які залишаються живими впродовж двох років. По-друге, необхідно зберігати об’єктивність, але при цьому завжди залишати простір для надії. Тобто замість того, щоб сказати: «Середня межа виживання становить одинадцять місяців» або «Існує п’ятивідсоткова ймовірність, що вам вдасться протягнути два роки», – я кажу: «Більшість пацієнтів живе від кільканадцяти місяців до двох років». Як на мене, це найсумлінніше твердження. Проблема лише в тому, що невідомо, де саме на цій кривій місце нашої конкретної пацієнтки: там, де шість місяців до смерті, чи там, де шістнадцять? Я дійшов висновку, що не можна бути надміру докладним. Ті сумнівні лікарі, які воліють називати точні цифри («Лікар сказав, що мені лишилося шість місяців») завжди вражали мене, я не розумів, звідки в них ця статистика.

Пацієнти, почувши таку новину, переважно мовчать (зрештою, первісне значення слова «пацієнт» – це «той, хто зносить страждання без скарги»). Чи гідність, чи то шок причиною, але мовчання триває, і тоді залишається єдиний спосіб порозумітися – взяти хворого за руку. Хоча дехто негайно активізується (частіше родич, ніж сам хворий): «Нічого, ми ще поборемось, ми ще повоюємо, правда, лікарю?» Засоби боротьби бувають різноманітні: від молитов – до купання в розкоші, до трав, до стовбурових клітин. Мені чомусь завжди ця твердість здається вразливістю, надмірний оптимізм – ознакою нестерпного розпачу. Але, що не кажи, коли йдеться про ургентну операцію, войовничість цілком доречна. У операційному полі темно-сіра некротизована пухлина здавалася якимсь загарбником, окупантом серед опуклих персикових звивин мозку, і мене охопила справжня злість: «От чорт! Зар-раза!» – шепотів я собі під ніс. Видалення пухлини минуло успішно, хоч я й знав, що мікроскопічні ракові клітини вже поширились по всьому мозку, поки що здоровому на вигляд. Майже неминучий рецидив буде згодом, не сьогодні. По одній ложці на якийсь час. Відкритість до людей не означає віщання з амвону великих істин, ні; це означає зустрічати кожну людину там, де вона є – чи в притворі, чи в наві – і вести їх так далеко, як тільки можливо.

Проте така відкритість має також свою ціну. Одного вечора, на третьому курсі інтернатури, я випадково зіткнувся зі своїм товаришем Джеффом, судинним хірургом – це також складний і відповідальний фах. І кожен з нас помітив пригніченість іншого.

– Давай ти перший, – сказав Джефф.

І я розповів йому про смерть дитини – від пострілу в голову, через те, що не сподобався колір взуття… а той, хто стріляв, був так близько… Після кількох фатальних, неоперабельних пухлин мозку моя надія ожила в цьому хлопчикові – я вірив, він виживе, зможе! – але ні, не зміг. Джефф мовчав, я чекав на його розповідь. Натомість він раптом засміявся, штурхнув мене в плече і сказав:

– Дякую, я зрозумів одну річ: коли стане сумно і важко через мою роботу, досить просто поговорити з нейрохірургом, щоб підняти собі настрій.

Того ж вечора дорогою додому після розмови з молодою мамою, якій я делікатно пояснив, що її дитинка народилася без мозку і тому невдовзі помре, я ввімкнув радіо: національне громадське радіо вело репортаж про посуху в Каліфорнії. І раптом сльози потекли по моєму обличчю. Підтримка пацієнтів у найважчі моменти, звісно, вимагає емоційних зусиль, зате часом дарує винагороду. Не думаю, щоб я коли-небудь хоч на секунду замислився над тим, навіщо я сьогодні працював, чи варто було це робити. Коли тебе кличуть рятувати життя – і це життя людської індивідуальності, мабуть, не занадто пафосно буде сказати: людської душі, – у цьому є щось безумовно сакральне.

Я дійшов висновку, що перш, ніж оперувати мозок пацієнта, треба збагнути його внутрішній світ: його індивідуальність, його цінності, що робить його життя вартісним і які удари можуть спонукати його попрощатися з життям. Ця самопосвята заради успіху операції вимагала від мене великих зусиль, а неминучі втрати приносили непереборне почуття провини. Власне, цей добровільний тягар робить медицину водночас святою і незносною справою: коли береш на себе чужий хрест, ризикуєш часом впасти під його вагою.

Ми подолали екватор в резидентурі і отримали додаткові години для навчання. Кредо нейрохірургії, мабуть, рідкісне для медицини загалом: досконалість у всьому, – означає, що бути досконалим лише в нейрохірургії не досить. Щоб досягти успіху в своїй галузі, нейрохірург мусить весь час рухатися вперед і опановувати інші сфери. Часом це буває публічна сфера, як у випадку нейрохірурга-журналіста Санджая Гупта, але зазвичай це якась споріднена медична галузь. Проте найскладніший і найпрестижніший вибір – це шлях нейрохірурга-нейробіолога, лікаря і науковця-дослідника.

На четвертому році резидентури я почав працювати у стенфордській лабораторії над нейробіологічним дослідженням моторики і розробкою нейроортопедичної технології, яка б дозволила, скажімо, паралізованим людям силою думки керувати курсором комп’ютера або електронним протезом руки. Лабораторію очолював професор електротехніки і нейробіології, індієць в другому поколінні, якого всі ніжно кликали Ві. Він був на сім років старший від мене, але ми зійшлися, як брати. Його лабораторія стала світовим лідером в галузі зчитування сигналів мозку, а я під керівництвом Ві взявся за своє. Я започаткував обернений проект, завданням якого була фіксація сигналів у мозку. Адже якщо ваша роботизована рука не відчуває, з якою силою треба взяти келих, ви ризикуєте розбити багато келихів. До того ж фіксація сигналів у мозку, або нейромодуляція, має дуже широкий спектр застосування: за її допомоги, скажімо, можна блокувати нервове збудження, що дозволить лікувати невиліковних пацієнтів з важкими неврологічними або психіатричними хворобами, серед яких і глибока депресія, і хвороба Хангтінгтона, і шизофренія, і синдром Туррета, і обсесивно-компульсивний розлад тощо – словом, перспективи й можливості безмежні. Я тимчасово перестав оперувати, став працювати над вивченням застосування новітніх технологій у генній терапії і провів серію унікальних експериментів.

Пропрацював там цілий рік, і якось ми з Ві мали традиційну щотижневу зустріч. Я дуже полюбив наші розмови. Ві був не схожий на інших науковців, яких я знав. Він говорив проникливо, глибоко переживав за людей, вірив у лікарську місію і часто зізнавався, що сам хотів би бути хірургом. Наука, як я вже зрозумів, має багато спільного з політикою – та сама конкуренція, відвертий кар’єризм, пошук найлегших шляхів.

Ві завжди обирав найкращий, чесний шлях, хоч і часто скромний. Тим часом як більшість вчених прагнули публікуватися в престижних наукових журналах, вписати туди свої імена, Ві стверджував, що наш єдиний обов’язок – сказати своє слово в науці і працювати над цим безкомпромісно. Я ніколи не зустрічав такої успішної людини, яка мала б водночас стільки чеснот. Ві був для мене взірцем.

Я підійшов до нього, сів навпроти, – він був якийсь хворобливий, навіть не усміхнувся. Тільки зітхнув і сказав:

– Маєш лікарську шапочку? Одягай!

– Добре, – відповів я.

– У мене діагностували рак підшлункової залози.

– Ві… Розкажи мені більше.

Він розповів про поступову втрату ваги, розлади шлунка, про свою останню «превентивну» КТ – справді нестандартну процедуру, яка показала рак підшлункової. Ми обговорили план дій, необхідність в найближчому майбутньому страшної операції Віппла («Враження буде таке, ніби тебе переїхала фура», – пожартував я), хто найкращий хірург, як це все вплине на дружину й дітей і як організувати роботу лабораторії на час його тривалої відсутності. Рак підшлункової має невтішний прогноз, але хто може знати, як це обернеться для Ві.

Він трохи помовчав. Тоді сказав:

– Поле, як думаєш, моє життя має сенс? Гадаєш, я зробив правильний вибір?