Розділ І Добрий початок

Замість звичайного повторення алфавіту або математичних вправ цього разу весь час, поки тривала операція, ми витримували потоки лайливих слів і закликів:

– Ця чортівня досі ще в моїй голові? Чому так довго? Швидше, швидше! Заберіть її геть! Чорт, я можу бути тут цілий день, мені байдуже як, просто дістаньте її!

Я видалив величезну пухлину, прислухаючись до найменших натяків на мовленнєві труднощі. Монолог пацієнта не припинявся, а пухлина тим часом вже опинилася в чашці Петрі і чистий мозок його переможно блищав.

– Гей, бики, чого ви стали? Я ж вам казав забрати цю чортівню!

– Уже забрали, – сказав я. – Зроблено.

Як він досі міг говорити? З огляду на розмір і розташування пухлини це здавалося неможливим. Очевидно, лайка торує в мозку якісь інші шляхи, ніж решта мови. Або ж мозок під впливом пухлини міг частково перелаштуватись…

Але ж череп сам не закриється. Поміркувати над цим можна буде завтра.

У резидентурі я сягнув вершин. Опанував найскладніші операції. Мої дослідження здобули найвищі нагороди. Пропозиції роботи надходили з усієї країни. У Стенфорді почали підшуковувати посаду саме для мене, яка б максимально відповідала моїм зацікавленням, посаду нейрохірурга-нейробіолога, що спеціалізується на методах нейронної модуляції. Один з молодших колег підійшов до мене і сказав:

– Я почув від шефів: якщо ти підеш до нас, то будеш моїм науковим керівником!

– Чш-ш-ш. Не навроч…

Я це відчував так, ніби окремі нитки біології, моралі, життя і смерті почали нарешті переплітатися і творити разом якщо й не досконалу етичну систему, то принаймні цілісну картину світу з усвідомленням мого місця в ньому. Лікарі, що обрали найважчі спеціальності, зустрічають пацієнтів в переломні моменти, у хвилини найповнішої правди, коли життя і сама ідентичність під загрозою; обов’язок цих лікарів – дізнатися, що робить життя конкретного пацієнта вартим того, щоб жити, і планувати лікування так, щоб зберегти це, якщо можливо, а якщо неможливо – дати спокійно померти. Така влада вимагала величезної відповідальності, наділяла почуттям провини і докорами сумління.

Одного разу, коли я був на конференції в Сан-Дієго, раптом задзвонив телефон. Це була Вікторія, моя колега.

– Поле?

Щось не так… Мені похололо всередині.

– Що сталося? – спитав я.

Тиша.

– Вік?

– Джефф… Він покінчив із собою…

– Що?

Джефф саме закінчував аспірантуру на Середньому Заході, ми обидва були такі запрацьовані… і втратили зв’язок.