Розділ «1. ВИБУХИ В ЖИТЛОВИХ БУДИНКАХ, 1999 РІК»

Юрій Щекочихін — ще один член громадської комісії — помер за три місяці після того внаслідок таємничої хвороби, від якої в нього лупилася шкіра й відмовляли внутрішні органи. Російські офіційні органи не дали дозволу на розтин, але родичам Щекочихіна вдалося переслати зразки тканин до Лондона, де на цій підставі було попередньо діагностовано смерть від отруєння талієм. Талій, як вважалося, був використаний і для отруєння Романа Цепова, колишнього охоронця Путіна, у вересні 2004 року.

Щекочихін був моїм другом з 1980-х років. Незадовго до смерті він подарував мені примірник своєї останньої книжки «Раби ГБ. XX століття. Релігія зради» — про людей, яких за радянських часів примушували працювати інформаторами КДБ. На книжці він зробив напис: «У 2003-му ми все ще живі!».

Зі смертю Юшенкова та Щекочихіна Трепашкін залишився єдиним, хто продовжував активно розслідувати підриви житлових будинків. Як адвокат Тетяни Морозової він мав право переглядати архів ФСБ у цій справі і скористався цим привілеєм для пошуку першого словесного портрета головного підозрюваного. Але йому не вдалося знайти жодних слідів цього фоторобота, й це наводило на думку, що портрет було вилучено з архіву, а згадки про нього знищено. Тож Трепашкін став проглядати архіви газет, сподіваючись, що фотографія була десь опублікована, перш ніж ФСБ вилучила її з обігу. Після виснажливих пошуків він нарешті її знайшов. Його, безумовно, здивувало, що на ньому була зображена знайома йому людина — Володимир Романович, агент ФСБ, який у середині 90-х відповідав за зв’язки з чеченськими злочинними організаціями.

У ті роки Трепашкін працював у відділі безпеки ФСБ, який займався захистом співробітників, їхніх інформаторів і їхніх родин. Завдяки цьому він мав опосередковану інформацію про операції чеченських екстремістів, що здійснювалися під прикриттям російських правоохоронних органів. У 1995 році Трепашкін довідався, що певна чеченська банда «трусить» банки в Москві, зокрема, банк «Сольді». Романович, який спеціалізувався на банках і допомагав чеченцям орендувати в Москві приміщення для вимагання та відмивання грошей, був членом цього угруповання.

Трепашкін влаштував засідку біля банку «Сольді» і всередині нього, але чеченці не з’явилися — хтось їх попередив. Пізніше він довідався, що в день невдалої засідки за банком стежила спеціальна автівка, замовлена Романовичем. Трепашкін хотів допитати Романовича, але цьому перешкодив начальник його відділу Микола Патрушев, який заблокував подальшу роботу в цій справі. Трепашкіну пояснили, що заарештовані люди — це «наші чеченці». Пізніше Патрушев очолив ФСБ і займав цей пост у період підривів житлових будинків.

Трепашкін почав шукати автора фоторобота. Він знайшов Марка Блюменфельда, колишнього адміністратора будинку по вулиці Гур’янова, який розказав, що того ранку, коли стався вибух, він описав місцевій міліції людину, котра орендувала підвальне приміщення, і цей опис було покладено в основу першого фоторобота. А за два дні його привезли до Лефортова, де співробітники ФСБ примусили його змінити свідчення й «упізнати» людину на іншій світлині — Гочіяєва.

Тепер Трепашкін мав можливість поставити під сумнів офіційну версію вибухів. У вересні 2000 року Віктор Захаров, начальник Управління ФСБ по Москві та Московській області, сказав: «ми знаємо весь ланцюжок. На чолі стоїть досить відомий (араб) Хаттаб. Під його проводом — два інструктори-підривники, араби Абу Умар і Абу Джафар. Вони навчають диверсантів і забезпечують їх вибухівкою. Безпосередній організатор терактів у Москві — Ачимез Гочіяєв, відомий у Чечні під прізвиськом Лисиця. Він і керував групою виконавців терактів. Усі вони — прихильники радикальної ісламської течії ваххабізм». Захаров додав також, що, за їхньою інформацією, Гочіяєв отримав від Хаттаба 500 тисяч доларів[37].

Але якщо первісний фоторобот людини, яка наймала складське приміщення, зображував не Гочіяєва, то важко зрозуміти, на яких підставах він став підозрюваним.

На той час тривала підготовка до судового процесу в справі Юсуфа Кримшамхалова та Адама Деккушева — двох членів так званої «банди Гочіяєва», які нібито доправили вибухівку до Волгодонська. Трепашкін готувався представити свої важливі дані в суді, але, усвідомлюючи, що ризикує, спочатку повідомив ім’я та телефонний номер Блюменфельда Ігорю Королькову — журналісту-розслідувачу газети «Московские новости». Корольков зустрівся з Блюменфельдом в редакції, і той підтвердив, що людина, «яка користувалася паспортом Лайпанова й публічно видавалася слідством за Гочіяєва, насправді не Гочіяєв»[38].

У редакції, під диктофон, Блюменфельд розповів, що сталося. «У Лефортові мені показали світлину якоїсь людини й сказали, що це Гочіяєв і що я нібито здав підвал йому. Я відповів, що ніколи не бачив цього чоловіка. Але вони наполегливо рекомендували мені визнати в ньому Гочіяєва. Я все зрозумів, припинив сперечатися й підписав свідчення. Насправді ж людина, світлину якої вони мені показали і яку називали Гочіяєвим, була не тією людиною, яка приходила до мене».

Корольков запитав Блюменфельда, чи були схожі між собою Гочіяєв і той чоловік, що приходив до нього. Блюменфельд відповів: «На фото була людина з простакуватим обличчям, а той, хто приходив, кому я здав в оренду приміщення, ззовні виглядав інтелектуалом. У мене склалося враження, що він єврей. До того ж єврей із кавказьким корінням. І я про це неодноразово заявляв слідству»[39].

Незабаром після своєї зустрічі з Корольковим Трепашкін був заарештований, а в його помешканні провели обшук. Йому висунули звинувачення у володінні зброєю без дозволу, але суддя це звинувачення негайно зняв. Тоді Трепашкіна звинуватили в неналежному використанні секретних матеріалів і присудили до чотирьох років виправно-трудового табору на Уралі. Його свідчення так і не пролунали в суді.

Після арешту Трепашкіну вдалося передати до газети «Московские новости» записку з описом секретного документа, з яким він нібито поводився неналежним чином. Він пояснив, що дав своєму колишньому колезі, полковнику Шебаліну, розшифровку підслуханої розмови між членами Гольяновського організованого лочинного угруповання, з якої можна було зрозуміти, що колишні і теперішні агенти ФСБ є членами цього угруповання й брали участь у вбивствах. Трепашкін сказав, що документи, в оприлюдненні яких його звинуватили, не могли мати грифа «секретно», бо закон про державну таємницю забороняє засекречувати інформацію щодо незаконних дій, вчинених держпосадовцями.

З арештом Трепашкіна в розслідуванні вибухів у житлових будинках настало затишшя. Тим, хто бажав далі займатися цим питанням, бракувало слідчих інструментів на кшталт права залучати свідків, і до того ж вони знали, що надмірна активність може коштувати їм життя.

Ось за таких обставин я несподівано виявився в Росії одним із головних обвинувачів путінського режиму. «Темряву на світанку» було опубліковано в травні 2003 року, а за місяць відбулася презентація книжки у Вашингтоні, в Інституті Гадсона. За день до цієї події я отримав електронного листа від Олександра Гольдфарба — емігранта, якого я знав ще з радянських дисидентських кіл у Москві 70-х років і який працював тепер помічником у Березовського. Він запитував, чи не заперечую я проти присутності на презентації «німецької знімальної групи». Я відповів, що не заперечую, і він прийшов із цією групою, що складалася з подружжя — Андрія Некрасова та Ольги Конської, а також із Альоною Морозовою, мати якої загинула під час вибуху на вулиці Гур’янова, а сестра надала Трепашкіну повноваження розслідувати цю справу.

Під час презентації я пояснив, чому вважаю вибухи в житлових будинках провокацією, призначеною забезпечити прихід до влади Путіна. Моя розповідь увійшла до фільму «Недовіра», прем’єра якого відбулася в 2004 році на кінофестивалі «Санденс». Російськомовна версія фільму з’явилася на YouTube і розповсюджувалася в Росії на DVD. «Темряву на світанку» теж було перекладено російською мовою, а великі уривки з неї публікувалися в пресі.

На жаль, люди, які могли допомогти зробити ці вибухи серйозною політичною проблемою, зникали. У 2004 році Анна Політковська, провідний російський журналіст-розслідувач, вимагала від кандидатів на посаду президента Росії відповідей на нез’ясовані питання, пов’язані з підривами житлових будинків. Олександр Литвиненко в Лондоні продовжував доробляти свою книжку й висловлювався з приводу цієї справи. Політковську було застрелено в ліфті її будинку 7 жовтня 2006 року. Литвиненко помер від радіаційного отруєння 23 листопада того ж року — в лондонському суші-барі йому підсипали до чаю радіоактивний полоній.

Через те, що померло так багато людей, які розслідували вибухи в житлових будинках (усі вони, крім Литвиненко, були моїми особистими друзями), я залишився одним із небагатьох, хто продовжував стверджувати, що цю вражаючу провокацію не можна ігнорувати. 17 травня 2007 року, виступаючи перед Комітетом із закордонних справ Конгресу США зі свідченнями щодо російської зовнішньої політики, я пояснював роль, яку зіграли ці вибухи. Я сказав ось що (ці слова потім широко цитувалися): «Коли Єльцин і його родина зіткнулися з імовірністю кримінального переслідування, було розроблено й здійснено план із забезпечення наступника, який гарантував би Єльцину та його сім’ї, що їм не загрожуватиме переслідування, а кримінальний розподіл власності в країні не підлягатиме перегляду.

Однак для успіху операції “Наступник” була потрібна масштабна провокація. На мій погляд, нею стали підриви житлових будинків у Москві, Буйнакську та Волгодонську. Внаслідок цих вибухів, які забрали 300 людських життів, було розпочато нову війну з Чечнею. Путін — щойно призначений прем’єр-міністр, який очолив цю війну, — миттєво набув популярності. Єльцин достроково залишив посаду, Путін був обраний президентом, і його першим указом став указ про гарантування Єльцину імунітету від переслідування. Тим часом усі розмови про перегляд результатів приватизації були забуті»[40].

Ця моя промова здобула дещо дивне визнання. Коли російський Перший канал зібрався показати «документальний фільм», в якому стверджувалося, що напади 11 вересня в США були організовані американським урядом, мене запросили виступити в ефірі з коментарями до цього фільму. Я відмовився.