Розділ «1. ВИБУХИ В ЖИТЛОВИХ БУДИНКАХ, 1999 РІК»

«Виконавці теракту, — сказав мій приятель, — заклали бомбу (на Гур’янова) у робітничому районі, а не в елітних кварталах центру міста. Якщо це були чеченці, які мали політичну мету, то знищувати звичайних людей було безглуздо.

Якщо ви подивитесь на мапу Москви, то побачите, що місце вибрано терористами ідіотськи непрофесійно. Терорист має забезпечити собі можливість швидко зникнути з місця події. Печатники ж (де знаходиться вулиця Гур’янова) — це півострів. Він із трьох боків оточений Москва-рікою, і єдиний шлях звідти — це Рязанський проспект. Це також найбідніший район Москви, там найдешевше житло й найгірша екологія. Другий вибух стався на Каширському шосе — теж серед найубогішої житлової забудови Москви.

Як вибухівку було використано гексоген. Це реактивна речовина для нової генерації російських артилерійських снарядів. Виготовляє гексоген лише одне підприємство, яке знаходиться в Пермській області й пильно охороняється ФСБ. Кожен грам цієї речовини реєструється.

Аби забезпечити руйнації такого масштабу, гексоген треба було зважити, а бомбу закласти в точно розраховане місце. Це можуть зробити лише фахівці. Вибухи були ретельно спланованими, і будівлі склалися, як картковий будиночок».

Я був вражений. Ці вибухи створили в Росії атмосферу терору, а потім, забезпечивши виправдання для нової війни в Чечні, раптово припинилися. При цьому впродовж трьох-чотирьох днів з місць подій прибрали всі уламки та рештки, включно з фрагментами тіл, успішно спотворивши місця злочинів.

Я був майже впевнений, що інформація, надана моїм приятелем, походить від нелояльно налаштованих співробітників служб безпеки, і спитав його, чи можу я поговорити з його інформаторами. Він пообіцяв організувати мені зустріч із ними. Наступного дня мені зателефонували, і я домовився зустрітися з двома чоловіками біля Большого театру о 18-й годині.

Обом було за тридцять. Ми пішли до розташованого поблизу універмагу, де ескалатором піднялися на останній поверх. Потім спустилися сходами нижче, на майданчик, з якого відкривався вид на площу. Вже стемніло, колони театру були ілюміновані, а на площі горіли ліхтарі. Йшов дощик.

Чоловіки сказали, що зустрічаються зі мною через повагу до мого приятеля. І підтвердили, що в підривах житлових будинків справді є щось дивне.

Під час розмови я нічого не записував, покладаючись на свою пам’ять. Ззовні ми виглядали як троє приятелів, що просто розмовляють між собою, і все ж таки я весь час озирався — чи не з’явився якийсь сторонній спостерігач. Мої співбесідники доповнили деталями інформацію, надану моїм знайомим. Вони назвали безглуздою ідею про здійснення цих підривів чеченськими терористами. Усі чотири вибухи мали однаковий «почерк», про що свідчили характер руйнувань, спосіб обрушення бетонних панелей будівель і масштаби вибухів. Вибухівкою в кожному випадку слугував гексоген, і всі чотири бомби були запрограмовані на нічний час, аби забезпечити максимальну кількість жертв.

Аби все це виконати, чеченським терористам знадобилося б здійснити велику логістичну операцію. Їм треба було протягом двох тижнів підготувати дев’ять вибухів (чотири з них відбулися, а ще п’яти російська влада нібито запобігла) у дуже віддалених одне від одного містах. Крім того, це довелося б робити в той час, коли чеченські ісламісти — пріоритетні підозрювані — вели бої з російськими військами в Дагестані, а офіційна чеченська влада готувалася до російського вторгнення. За цих обставин чеченці не змогли б отримати доступу до тон гексогена із заводу в Пермській області, що суворо охоронявся силами ФСБ.

Мої співбесідники детальніше зупинилися на тому, чи можна вважати цих терористів фахівцями. У Москві, сказали вони, перша бомба спричинила руйнування всієї центральної секції будинку. На Каширському шосе восьмиповерховий цегляний будинок перетворився на купу сміття. Аби досягти такого результату, вибухівку треба закладати в певні місця, аби вибух зруйнував головні елементи конструкцій, змусивши будівлю скластися, «як картковий будиночок». Це потребує підготовки. У Росії таку підготовку забезпечують лише сили спеціального призначення, військова розвідка (ГРУ) та ФСБ.

Підриви будинків пояснювалися як відповідь на російські атаки в Дагестані після вторгнення в цей регіон у серпні ісламістів, керованих чеченцями. Але ретельне відтворення подій показало, що на організацію таких підривів довелося б витратити чотири — чотири з половиною місяці. Терористам треба було обрати й відвідати об’єкти-мішені, внести корективи, визначити оптимальний склад вибухівки, замовити її виготовлення, зробити остаточні розрахунки на основі складу вибухівки, винайняти приміщення в обраних будівлях і перевезти туди вибухову речовину та пристрої. Тож планування мало початися навесні, задовго до вторгнення чеченців у Дагестан. Але ці теракти могли бути частиною масштабнішого плану, який включав чеченське вторгнення до Дагестану, бомбардування росіянами сіл ісламістів у «відповідь» та вибухи в Буйнакську, Москві й Волгодонську, які можна було би потім подати як помсту чеченців. Здійснення такого плану міг забезпечити лише російський уряд у співпраці з ФСБ.

Ця інформація вразила мене й здалася дуже переконливою. На додаток до труднощів, з якими чеченцям довелося б зіткнутися при плануванні та здійсненні вибухів, важко було зрозуміти, як вони допомогли б їм у досягненні цілей. Єдиним реальним результатом таких терактів було б виправдання нового вторгнення в Чечню. Оточенню Єльцина вибухи, безперечно, стали в пригоді, бо воно сподівалося зберегти контроль над переходом президентської влади й у такий спосіб уникнути ув’язнення.

Тридцятого вересня генерал Олександр Лебедь, який балотувався в президенти 1996 року, сказав в інтерв’ю французькій газеті «Le Figaro», що він фактично впевнений у тому, що за підривами житлових будинків стоїть сім’я Єльцина. «Будь-який чеченський командир, що прагне помститися, почав би з підриву російських генералів. Він завдав би удару по будівлях МВС чи ФСБ, по складах зброї чи атомних електростанціях. Він не обрав би мішенню простих і безневинних людей. Було поставлено мету — почати масовий терор». Лебедя спитали, як далеко може піти кремлівський клан? «Вони готові на все, щоб утримати владу, — відповів він. — Усі засоби годяться»[26].

На початок жовтня я почув уже досить, аби викласти свої підозри в статті, яку назвав «Анатомія бійні». Після розпаду СРСР я втратив контакти з редакціями російських газет і відновив ці зв’язки лише частково. Я був непевний, чи захоче хтось опублікувати статтю, в якій є натяк на те, що головний кандидат у президенти Росії — терорист. Але в той час я встановив контакт із газетою «The Washington Times», яка за Клінтона мала багато читачів у Вашингтоні завдяки своїй опозиційності. Свою статтю я вирішив надіслати туди.

А ще я збирався до Красноярська, де в 1990-х роках відбувалися криваві сутички за контроль над алюмінієвою промисловістю, під час яких було вбито десятки людей. А потім була запланована подорож автівкою з Красноярська до Саянська — п’ять годин шляхом, який пролягав засніженою тайгою, де машини легко зупиняли, а люди подекуди безслідно зникали.

Розмірковуючи над цими своїми планами, я вивчав випуск газети «Московский комсомолец» за 22 жовтня, де цілі шпальти були заповнені світлинами жертв вибухів. На одній сторінці було вміщено фото будинку по вулиці Гур’янова, в якому в усіх вікнах горіло світло. Я став роздивлятися обличчя загиблих. Ким вони були? Я дивився на світлину родини Михайліних — Сергія, Тетяни та їхніх двох дітей, 24-річної Жанни та 16-річного Олександра. Вони мешкали в 97-й квартирі. Жанна притулилася головою до голови брата. У батьків спокійний і, як мені здалося, гордий погляд. Уся сім’я загинула.

Наступна сторінка була присвячена жертвам вибуху на Каширському шосе. Фелікса Мішаріна, 58 років, із квартири 74 сфотографували на якомусь святі: права рука кудись простягнута, а лівою він обіймає дружину Віру, 50 років. На тій самій сторінці — фотографія руїн, які поховали під собою Мішаріних, коли залишена в підвалі бомба вибухнула. Що робити? Не звертати на все це уваги? І я написав електронного листа до редакції «The Washington Times», додав свою статтю і натиснув «Надіслати». А потім поїхав до аеропорту і нічним рейсом вилетів до Красноярська. Моя стаття з’явилася в газеті наступного дня[27] — і була проігнорована читачами.

У російській пресі в ті часи така стаття не була б чимось незвичним, але на Заході після першого шквалу повідомлень про дивні події в Рязані цікавість до підривів житлових будинків вщухла. Наступні 15 років західні держави в своїй політиці виходили з припущення, що легітимність режиму Путіна не викликає сумнівів.

Чотирнадцятого вересня, після другого московського вибуху, Путін заявив, що служби безпеки впевнені у причетності до цих вибухів Осами Бен-Ладена. Директор ФСБ Микола Патрушев заявив, що організаторами підривів були «міжнародні терористи, які окопалися в Чечні при потуранні офіційних властей у Грозному...»[28]. Ці заяви мали певні наслідки — Захід почав пов’язувати підриви житлових будинків у Росії з ісламськими терористами.