Розділ «2. ЄЛЬЦИН: ХАОС І ЗЛОЧИННІСТЬ»

Після розпаду Радянського Союзу багато що змінилося. Але тим часом як суспільство швидко трансформувалося, ставало очевидним, що моральної революції в Росії не відбулося. У комуністичному суспільстві вважалося самозрозумілим, що окрема людина не являє собою цінності. Те саме можна було сказати й про посткомуністичну Росію — часто навіть ще більшою мірою. Єльцин для багатьох росіян був героєм після того, як він успішно очолив спротив прокомуністичному заколоту в серпні 1991 року. Але ні Єльцин, ні «молоді реформатори», яким він доручив проведення реформ у Росії, не виказали жодного розуміння необхідності запровадження верховенства права та традиції поваги до людини. Для Єльцина та реформаторів мета полягала в досягненні «точки неповернення», коли реставрація соціалізму буде вже неможливою, незалежно від волі народу. Власність належало передати в приватні руки якомога швидше, й це зробили, не дуже переймаючись тим, хто і на яких підставах її отримував. Виникав капіталізм. Здійснивши наймасштабнішу в історії мирну незаконну передачу власності, так звані реформатори створили умови для криміналізації усієї країни.

Народжувалося нове суспільство, яке мало три характерні ознаки: економіку на чолі зі злочинною олігархією, авторитарну політичну систему та — мабуть, найважливіше — деградацію свідомості, тобто нерозуміння того, що позбавлення людей здатності розрізняти законну та злочинну діяльність робить справжнє громадянське суспільство неможливим. Взаємодія цих ознак створила умови для сповзання Росії в режим агресії і терору.

Датою початку реформ можна вважати 2 січня 1992 року. Того дня, лише за дев’ять днів після зречення Михайла Горбачова, яке символізувало кінець Радянського Союзу, уряд щойно утвореної Російської Федерації на чолі із заступником голови уряду Єгором Гайдаром здійснив різку лібералізацію цін. Гайдар прогнозував, що ціни зростуть у 3–5 разів, а потім почнуть падати. Натомість за десять місяців вони зросли в 25–30 разів[42]. У квітні на ощадних рахунках людей зникли майже всі гроші — гроші, які накопичувалися десятиліттями.

Одного березневого вечора 1993 року в двері моєї московської квартири постукали. Я відчинив і побачив виснажену стару жінку, з якою іноді зустрічався в ліфті. «Віра Павлівна із сьомого поверху померла, — сказала вона. — Ми збираємо гроші на похорон». Заскочений таким проханням зненацька і приголомшений самою звісткою, я поліз за гаманцем, аби допомогти поховати нещасну, невідому мені жінку. Подібні сцени відбувалися тоді по всій країні.

За зникненням заощаджень громадян настала черга численних фінансових пірамід, організатори яких обіцяли допомогти росіянам пережити інфляцію. Не знаючи, що і як відбувається в капіталістичному світі, росіяни потрапили під вплив оманливої реклами, в якій розповідалося, як зростатимуть їхні вкладення. Спочатку, коли вартість акцій збільшувалася, фірми видавали інвесторам прибутки готівкою, аби залучити нових гравців, тож біля їхніх офісів вишиковувалися довгі черги бажаючих скористатися новими можливостями. Однак незабаром (іноді вже за три місяці) ці піраміди розвалювалися, і з першими ознаками зниження обсягу продажу акцій організатори таких схем крали гроші вкладників і зникали.

У той час як гіперінфляція доводила мільйони людей до зубожіння, ті, хто мав зв’язки, знаходили в цьому хаосі численні способи накопичення величезних нетрудових статків. Одним із таких способів було отримання дешевих державних кредитів. Через інфляцію виник дефіцит оборотного капіталу, який паралізував виробництво. Аби врятувати економіку, промисловості надавалися кредити під 10–25 відсотків, попри те, що рівень інфляції становив 2500 відсотків. За задумом, це мало допомогти підприємствам виплачувати зарплатню та закуповувати сировину й матеріали, але замість цього отримані в кредит кошти клалися на депозитні рахунки в банки під комерційні відсотки. Потім банківські службовці та директори підприємств ділили між собою прибуток[43].

Ще одним шляхом збагачення було отримати дозвіл на експорт сировини. Хоча більшість цін було «звільнено», ціни на енергоносії, які спочатку становили менше 1 відсотка від світових ринкових цін, продовжували регулюватися. Держава, яка втратила монополію на зовнішню торгівлю, дозволила займатися експортом усім, хто зможе отримати ліцензію. Оскільки сировина купувалася за внутрішніми цінами, за рублі, а продавалася за кордон за світовими цінами, за долари, експортні ліцензії фактично означали ліцензію на друкування грошей. Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків видавало їх за хабарі. Порівняно з хабарем плата за ліцензію була мізерною[44].

Третім джерелом збагачення був субсидований імпорт. Взимку 1991 року, побоюючись голоду, уряд почав продавати дозволи на імпорт продовольства за 1% їхньої реальної вартості, а різницю покривали за допомогою західних товарних кредитів. Продукти продавалися за звичайними ринковими цінами, в результаті ця спроба полегшити продовольчу кризу в країні призвела до збагачення купки трейдерів. У 1992 році вартість імпортних субсидій досягла 15% ВВП[45].

Другим після гіперінфляції чинником, що сприяв виникненню кримінальної олігархії в Росії, був процес приватизації. Передання в приватні руки державних активів розпочалося ще під час «перебудови», коли держслужбовці реорганізовували урядові установи, перетворюючи їх на приватні підприємства: замість міністерств виникали «концерни», замість державної системи розподілу — товарні біржі, а замість державних банків — комерційні. Будівлі, постачальники та персонал залишалися тими самими, але активи організації переходили в руки нових «власників».

Офіційно приватизація розпочалася в жовтні 1992 року з масштабного розподілу ваучерів. Починаючи з цього місяця кожен російський громадянин міг отримати державний приватизаційний чек номінальною вартістю в 10 тисяч рублів. Кожен ваучер нібито являв собою частку громадянина в національному надбанні. Заводи перетворювалися на акціонерні компанії, і громадян запрошували обмінювати свої ваучери на акції будь-якого підприємства.

Більшість росіян не мали жодного уявлення, що їм робити зі своїми ваучерами. Дехто використовував їх для придбання акцій на власних підприємствах. Інші вкладали їх у так звані ваучерні фонди, які широко рекламували себе й обіцяли дивіденди. Багато ваучерів продавалося просто на вулиці, часто всього лише за 10 доларів або за пляшку горілки. На зупинках автобусів і біля станцій метро з’являлися якісь темні особистості, схожі на волоцюг, які тримали картонки з написом «Купую ваучери». Їхня навмисно пошарпана зовнішність мала створювати враження, що ці ваучери насправді не мають реальної вартості. Коли я спостерігав ці сцени в 1993 і 1994 роках, мені теж здавалося, що ваучери мало чого варті. Але за цими волоцюгами стояли корумпований бізнес й організовані злочинні угруповання, й саме завдяки їм в Росії легально виникла перша приватна власність — і перші статки.

Коли проходили аукціони акцій промислових підприємств, члени цих угруповань приходили на них із пачками ваучерів. На одному з перших великих інвестиційних аукціонів у 1993 році 4,88-відсоткову частку власності Саянського алюмінієвого заводу отримала фірма «Алюмінпродукт». Нею керував Олег Дерипаска, який згодом став одним із найбагатших людей Росії. Як розповідають, ще студентом МГУ Дерипаска стояв біля прохідної цього хакаського заводу, пропонуючи робітникам продати йому ваучери. За два роки він став директором цього заводу[46]. Інший олігарх, Каха Бендукідзе, через свою компанію «Біопроцес» узяв участь в аукціоні з продажу гігантського машинобудівного заводу «Уралмаш» в Єкатеринбурзі. За десять хвилин до завершення аукціону він пред’явив 130 тисяч ваучерів і отримав 18% акцій[47]. За деяким оцінками, третина промислової бази країни перейшла до рук кількох людей, які зметикували, як грати у ваучерну приватизацію, за 1,2 мільярда доларів[48]. Щодо решти населення, то в більшості випадків їхні інвестиції не принесли їм нічого.

Дехто взагалі не скористався своїми ваучерами. Григорій Явлінський, лідер опозиційної партії «Яблуко», пізніше згадував: «Мій ваучер вдома. Я зберігаю його, щоб колись показати своїм онукам, як можна здійснити приватизацію в економічно неефективний і політично безграмотний спосіб»[49].

Наприкінці 1994 року ваучерну приватизацію змінила приватизація за гроші. Тепер уже існувала група людей, які могли взяти в ній участь. Унаслідок ваучерної приватизації в Росії з’явилося принаймні п’ять олігархів: Михайло Фрідман, голова «Альфа-груп», Олег Дерипаска, Володимир Богданов, голова «Сургутнафтогазу», Каха Бендукідзе та Володимир Потанін зі своєю фірмою «Мікродін», яка активно працювала на приватизаційному ринку[50]. Дехто стали мільярдерами, привласнивши державні ресурси за допомогою корупційних зв’язків: Михайло Ходорковський (операції з валютою), Борис Березовський (продаж авто), Володимир Гусинський (нерухомість), Олександр Смоленський (банківська справа).

Багато хто з цих нуворишів створював банки, які почали отримувати «повноваження» на ведення державних рахунків. Офіційна ставка (винагороди) за державними грошима була невисокою, але тут важило те, що уповноважені банки, нехтуючи інструкціями, до виконання яких все одно ніхто не примушував, ставилися до бюджетних коштів як до вільного капіталу, що підлягає інвестуванню. Вони місяцями зволікали з платежами, часто використовуючи гроші для короткотермінових міжбанківських кредитів, які надавалися аж під 400%. Тим часом невиплата зарплатні стала реальністю життя мільйонів росіян.

Саме цій новій групі мільйонерів і мільярдерів на другому етапі приватизації вдалося скупити шахти й заводи Росії майже задарма. Під час грошової приватизації підприємства офіційно продавалися на аукціонах, але ці аукціони нерідко відбувалися лише на папері. Коли їх справді проводили, посадовці з Комітету державного майна нерідко обмежували число учасників або надавали інформацію про пропозиції конкурентів заздалегідь визначеному переможцю. Справжні конкурентні торги відбувалися дуже рідко, і якщо наполегливий конкурент пропонував кращу ціну, ніж якась впливова група, переможець цілком міг поплатитися за свою впертість життям.

Ціни, за які було продано підприємства, приголомшили російське суспільство: 324 заводи продали в середньому менш ніж за 4 мільйони доларів кожний: «Уралмаш» — за 3,73 мільйона, Челябінський металургійний комбінат — за 3,73 мільйона[51], а Мурманський траловий флот, який нараховував сотні суден, — усього за 2,5 мільйона доларів[52]. 9 вересня 1994 року в бюлетені «Independent Strategy» було написано: «Більша частина основних виробничих ресурсів Росії продається приблизно за 5 мільярдів доларів. Навіть якщо зважити на те, що в Росії вартість основних засобів виробництва дорівнює її ВВП (на Заході вона принаймні в 2,6 раза вище)... тобто 300–400 мільярдів доларів, то сума, отримана від приватизації, є мінімальною. Тому агенція рекомендує англійським інвесторам не згаяти свого шансу й взяти участь у придбанні російських підприємств»[53].

Наприкінці 1994 року під тиском з боку Світового банку щодо зниження інфляції російський уряд припинив друкувати гроші. Аби виконати свої зобов’язання, він започаткував програму «кредити в обмін на акції», яка уможливила створення в Росії компаній, які за масштабами можна було порівнювати з найбільшими американськими корпораціями.

За цією програмою уряд отримував позики під заставу акцій найпривабливіших неприватизованих підприємств. Теоретично ця програма мала сприяти конкуренції. На практиці ж акції переходили банкам із найкращими «неформальними» зв’язками в уряді. Найпотужніші банки організовували аукціони, в яких самі брали участь і неминуче здобували перемогу. Банк-кредитор мав право експлуатувати заставлене підприємство, і якщо уряд не повертав кредитів (а так було завжди через дефіцит державних доходів), воно ставало власністю банку.