Розділ «1. ВИБУХИ В ЖИТЛОВИХ БУДИНКАХ, 1999 РІК»

Членам комісії довелося зіткнутися з дедалі більшою байдужістю до порушуваних ними питань. Путіну вдавалося імітувати успіхи у другій Чеченській війні, а зростання економіки, яке почалося перед його вступом на посаду президента, набирало обертів. Популярність Путіна досягла найвищої точки.

Однак незабаром після початку роботи незалежної комісії стався випадок, який нагадав росіянам про таємничий характер вибухів у житлових будинках. У березні газета «Новые известия» оголосила про результати свого розслідування факту повідомлення Геннадієм Селезньовим, спікером Думи та соратником Путіна, про вибух у Волгодонську 13 вересня, за три дні до того, як він стався[30].

Володимир Жириновський, голова Ліберально-демократичної партії, поінформував журналістів про те, що сказав Селезньов про вибух у Волгодонську, одразу після заяви останнього — 13 вересня. Але журналісти не знайшли підтвердження його словам, тому не оприлюднили їх. Однак 16 вересня будинок у Волгодонську справді вибухнув, а вже 17 вересня Жириновський зажадав у Селезньова пояснень[31].

«Ви бачите, що відбувається в цій країні? — кричав він, жестикулюючи. — Ви кажете, що житловий будинок вибухнув у понеділок, а він вибухає в четвер. Це можна розцінити як провокацію». Селезньов ухилився від відповіді, а коли Жириновський став наполягати, вимкнув його мікрофон[32].

І ось тепер газеті вдалося отримати роздруківку того, що Селезньов говорив 13 вересня. Він сказав дослівно таке: «Ось повідомлення ще передають. За повідомленням з Ростова-на-Дону, сьогодні вночі був підірваний житловий будинок у місті Волгодонську». Журналісти газети спитали у Селезньова, хто розповів йому про вибух у Волгодонську за три дні до того, як він стався? Він відповів: «Повірте — не Березовський», — вказавши таким чином, що йому добре відомо, хто надав йому цю інформацію[33].

Потім Селезньов виправдовувався, що насправді він мав на увазі вибух 15 вересня, організований злочинними бандами, який не призвів до жодних людських жертв. Цей факт підтверджувався місцевою волгодонською пресою, але пояснення Селезньова викликали більше запитань, аніж дали відповідей[34]. Важко було зрозуміти, навіщо в той час, коли вибухали житлові будинки й гинули сотні людей, треба було інформувати спікера Думи про такий незначний інцидент. Було дивно також, що Селезньов не згадав про цей «рутинний» вибух у вересні 1999-го, коли вперше виникли запитання щодо його поінформованості про волгодонський вибух. І навіть якщо прочитана ним записка стосувалася справжнього кримінального конфлікту у Волгодонську, він усе ж таки доповів 13 вересня про подію, яка сталася 15-го. Як він міг знати про неї за два дні наперед?

Олександр Литвиненко — колишній співробітник ФСБ, який утік до Лондона й займався питанням підривів житлових будинків, — запропонував більш правдоподібне пояснення. Записка Селезньову, на думку Литвиненка, була наслідком «звичайної для “Контори” (ФСБ) плутанини». Вибух на Каширському шосе був призначений на 13-те, а у Волгодонську — на 16-те, але вони все переплутали». Литвиненко казав, що пізніше довідався про те, що людина, яка принесла Селезньову записку про вибух у Волгодонську, була з ФСБ — «як я і гадав»[35].

Тим часом як у Росії намагалися провести розслідування підривів житлових будинків, у Лондоні з’явилося нове джерело звинувачень проти Путіна та ФСБ. Борис Березовський, який зіграв вирішальну роль у сходженні Путіна до влади, але потім, втративши свою впливовість, емігрував із Росії, дав 5 березня 2002 року прес-конференцію, під час якої звинуватив ФСБ у здійсненні вибухів за співучасті Путіна з метою виправдання другої Чеченської війни. Березовський надав свідчення Микити Чекуліна, колишнього виконувача обов’язків директора російського НДІ «Росконверсвзрывцентр», завербованого ФСБ як секретний агент. Чекулін заявив і підтвердив це документами, що в 1999–2000 роках інститут закуповував велику кількість гексогена у різних військових частин, а потім під виглядом пороху чи динаміту розсилав його по країні в невідомих напрямках. Березовський показав також документальний фільм «Замах на Росію», знятий двома французькими продюсерами, котрі спочатку працювали з НТВ над програмою, в якій Микола Ніколаєв розпитував речника ФСБ Олександра Здановича.

Роль Березовського була парадоксальною. Підриви житлових будинків відбувалися в той час, коли Путін був прем’єр-міністром, а Микола Патрушев, його давній протеже, очолював ФСБ. Але планування такої складної операції мало початися набагато раніше, ще до того, як Путін став прем’єр-міністром, і в той час, коли Березовський був одним із найвпливовіших членів керівництва країни. Березовський зіграв важливу роль у сходженні Путіна до влади, а також у сприянні початку нової чеченської війни, що допомогло Путіну виграти президентські вибори. Але нова чеченська війна не сталася б без підривів житлових будинків, тому важко собі уявити, що Березовський не був до них причетний.

Ставлення Березовського до Путіна змінилося лише тоді, коли Путін вирішив усунути його від влади. Березовський почав натякати, а потім — у грудні 2001-го, за два роки після вибухів — відкрито заявляти, що вони були здійснені ФСБ за співучасті Путіна. Подібний рівень цинізму, хоч і шокуючий за західними стандартами, для російських керівників є цілком правдоподібним. Путін не мав змоги відповісти на ці звинувачення, сказавши, що справжнім ініціатором був Березовський, а він, Путін, — лише пасивним учасником. Пізніше він покладатиме на Березовського відповідальність за кожне політичне вбивство і кожен теракт у Росії, але щодо підривів у житлових будинках Путіну доводилося зберігати мовчання. За словами російського публіциста Андрія Піонтковського, «що безнадійнішими ставали шанси Березовського повернутися на російську політичну сцену, то голосніше лунали його обвинувачення... Схоже, він відкрив цілком новий різновид політичного бізнесу: шантажувати владу викриттям своїх власних злочинів»[36].

Нова роль Березовського не допомогла виявити відповідальних за вибухи в житлових будинках. Навпаки — його одіозна репутація дозволила владі уникнути обговорення цього питання. Заява про те, що підриви будинків були провокацією, стала «аргументом Березовського». Хоча французький фільм лише на 25 відсотків був профінансований Березовським, в Росії його називали «фільмом Березовського». Посадовці з ФСБ, якщо взагалі згадували ці вибухи, казали, що не мають наміру вступати в полеміку з Березовським.

Незалежна громадська комісія розпочала роботу в лютому 2002 року, але не змогла отримати відповіді на свої запитання. Російські посадовці відмовлялися відповідати — попри те, що в разі отримання запитів від депутатів це було їхнім юридичним обов’язком. І все ж таки комісія досягла одного значного успіху. Це трапилося після того, як вона вже майже припинила функціонування, — завдяки діям її слідчого, колишнього агента ФСБ та ортодоксального комуніста Михайла Трепашкіна.

Незважаючи на недовіру членів комісії до Березовського, Юшенков і Юлій Рибаков, депутат Думи з Петербурга, полетіли до Лондона, аби потрапити на його прес-конференцію 5 березня та подивитися фільм. У Лондоні Юшенков зустрівся з Литвиненком, який познайомив його з Трепашкіним, звільненим із ФСБ після розслідування зв’язків між співробітниками ФСБ та членами чеченських організованих злочинних угруповань. Після цієї зустрічі Трепашкін почав співпрацювати з громадською комісією.

У квітні Юшенков злітав до США, де зустрівся з Альоною та Тетяною Морозовими, мати яких загинула під час вибуху на вулиці Гур’янова. Сестри Морозови мали офіційний статус потерпілих. Це означало, що вони мали право на доступ до матеріалів слідства й на участь у судових засіданнях. Тетяна Морозова погодилася на те, аби Трепашкін став їхнім адвокатом.

Людина, яка орендувала підвальне складське приміщення, де було закладено бомбу, пред’явила паспорт на ім’я Мухіда Лайпанова, мешканця селища в Карачаєво-Черкеській республіці на Північному Кавказі. Однак виявилося, що справжній Лайпанов загинув в автокатастрофі у лютому 1999 року. Міліція стверджувала, що людиною, яка користувалася цим паспортом, був Ачемез Гочіяєв, етнічний карачаєвець, директор однієї московської будівельної фірми, чиї склади використовувалися як перевалочний пункт для вантажів гексогена під виглядом мішків із цукром.

Насправді малоймовірно, щоб Гочіяєв був до цього причетний. Він жив у Москві, неподалік від місця, де стався вибух, і мав численних родичів у місті. Терактом проти безневинних цивільних людей він піддав би ризику власних рідних.

Одразу після вибуху на вулиці Гур’янова адміністратор будинку Марк Блюменфельд дав опис людини, яка орендувала підвал. На підставі цього опису у ФСБ склали фоторобот підозрюваного. Деякий час він знаходився в обігу, але потім був швидко замінений зображенням Гочіяєва, який виглядав зовсім інакше. Коли Гочіяєв зрозумів, що його звинувачують у підриві будинку, він негайно зник.

Наприкінці березня 2002 року Юрію Фельштинському, співавтору (разом із Литвиненком) книжки «ФСБ підриває Росію», в якій ішлося про вибухи в житлових будинках, зателефонував невідомий і сказав, що він від Гочіяєва. Наприкінці квітня обидва автори передали цьому кур’єрові перелік запитань, адресованих людині, що називає себе Гочіяєвим. За кілька днів в іншій європейській країні посередник передав їм відеозапис і кілька світлин, що підтверджували особу Гочіяєва, а також написані його рукою свідчення. У них він стверджував, що його підставили й що він утік лише тому, що знав про намір ФСБ вбити його.

Трепашкіну свідчення Гочіяєва здалися переконливими, й він вирішив зосередитися на пошуках «оригінала» фоторобота. Тоді він тісно співпрацював з незалежною громадською комісією.

Увечері 17 квітня 2003 року я працював у своїй московській квартирі, коли мені повідомили телефоном, що Сергія Юшенкова застрелили біля власного під’їзду. Моя книжка «Темрява на світанку», в якій я покладав відповідальність за вибухи в житлових будинках на ФСБ, мала вийти в США в травні. І ось Сергія, який був тієї самої думки й намагався її довести, було вбито. Він був одним із найактивніших членів громадської комісії з розслідування цих вибухів і був сповнений ентузіазму, коли я бачив його у вестибюлі Держдуми всього за кілька місяців до того. Він розповів мені про плани широко показати французький документальний фільм та ознайомити людей з реальною історією, що стояла за цими вибухами. Я підійшов до вікна й подивився на навколишні будинки, вуличні ліхтарі та майже порожні вулиці. Вперше за 27 років, протягом яких я писав про Росію, я відчув, що боюся виходити з квартири.