Розділ «4. ВИБІРКОВИЙ ТЕРОР»

Менше знаєш, краще спиш. Шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна

Путінському режиму вдалося створити ілюзію стабільності. Цьому сприяв і дух часу. Чиновники висмоктували з Росії гроші з феноменальною швидкістю, але ціни на енергоносії зростали, й усюди були помітні ознаки нового процвітання. Протягом кількох місяців з’являлися десятки кав’ярень, цілодобових аптек і торгових центрів. У московських магазинах продавалися товари найдорожчих світових марок. Біля будівлі, в якій колись знаходилася Військова колегія Верховного суду СРСР і тисячі людей під час «великого терору» отримували смертні вироки, відкрилися представництва фірм «Бентлі» та «Мазераті», а також модний бутік «Ermenegildo Zegna».

Росіяни, які до того десятиліттями були позбавлені західних товарів, швидко стали їхніми поціновувачами. Жінки в столиці витрачали 12% своєї зарплатні на косметику[144], а ресторани та кав’ярні були заповнені модно одягненими гультяями. Урядовці купували для своїх коханок приватні літаки та квартири, сприяючи дефіциту житла. Спостерігався бум і в сфері косметології. Ознакою часу був плакат, на якому красуня питає свого приятеля: «У тебе дві нирки, а ти кажеш, що тобі не вистачає грошей на подарунки?»

Проте економічний бум і централізована система управління самі по собі не могли гарантувати довготривалості режиму. Зовнішній спокій теж був наслідком провокацій і терору. Терор мав нагадувати всім, що за фасадом нормального суспільства режим тримає засоби знищення своїх ворогів і в разі загрози не вагатиметься їх застосувати.

Для більшості громадян режим був не таким уже страшним. Терор не застосовувався до всіх без розбору, а був зосереджений на двох цілях: запобіганні будь-яким компромісам щодо Чечні та знищенні тих осіб, що вважалися небезпечними для нової системи.

Для багатьох росіян поразка у першій Чеченській війні стала символом приниження країни за правління Єльцина. Вторгнення до Чечні у вересні 1999 року дозволило створити імідж Путіна як правителя, який відроджує честь держави, й допомогло йому перемогти на президентських виборах. Для збереження репутації Путіна як успішного воїна потрібно було знищити опір чеченців.

Друга Чеченська війна відзначалася ще більшою жорстокістю, ніж перша. Російська авіація бомбардувала Чечню без розбору. Проти населених пунктів росіяни використовували ракети типу «земля — земля» та вибухову речовину для об’ємних вибухів — так звані «вакуумні бомби», які порівнюються з тактичною ядерною зброєю нижчого рівня. Тисячі чеченських чоловіків зникали під час облав і «зачисток». Варварство російської тактики стало причиною міжнародного тиску на країну з метою припинення цієї війни. Але всі ці зусилля виявилися марними через ще дві провокації: захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці в Москві в жовтні 2002 року та в бесланській школі у вересні 2004 року.

Захоплення заручників на Дубровці та в Беслані змінили Росію, але це суспільство усвідомило набагато пізніше. Хоча Росія залишалася відносно вільною країною, ці події легітимізували позицію КДБ-ФСБ щодо верховенства державних інтересів і мізерної цінності людського життя. Під час цих двох подій чеченські терористи захопили тисячу чи більше заручників. В обох випадках російська влада відмовилася від перемовин і визнала за краще вбити терористів, а разом із ними — сотні заручників. В обох випадках були докази того, що уряд певним чином спровокував ці терористичні напади.

Захоплення Театрального центру на Дубровці відбулося під час вистави «Норд-Ост», найпопулярнішого в Росії мюзикла. 23 жовтня, о 21 годині з хвилинами, коли публіка приготувалася дивитися другу дію, сорок озброєних до зубів чеченських терористів — чоловіків і жінок — увійшли до зали й у напівтемряві швидко розійшлися по рядах. Чоловіки були в камуфляжі, з автоматами Калашникова через плече та гранатометами.

Терористи витягли на середину сцени великі мішки й почали виймати з них пакети з вибухівкою, які жінки прикріплювали до своїх поясів. Чоловіки тим часом закладали міни й підвішували до стін вибухові пристрої. Вони встановили три великі бомби — бочки з-під пального, заповнені металевими фрагментами, з детонаторами, зробленими з артилерійських снарядів: одну посередині першого поверху, другу в центрі балкона, а третю посеред сцени. Бомби було розташовано таким чином, що якби вони вибухнули разом, усіх глядачів уразило б градом шрапнелі, а будівля обрушилася б.

Ватажком терористів був нібито Мовсар Бараєв, племінник чеченського викрадача людей Арбі Бараєва, який, за даними військової газети «Красная звезда», брав участь у вбивствах 170 людей. Були, однак, ознаки того, що фактичним керівником був інший терорист — Абубакар (Руслан Ельмурзаєв). Терористи вимагали негайного припинення війни в Чечні. Вони попередили, що в разі знищення будь-кого з них убиватимуть у відповідь десятьох заручників. «Ми прийшли... припинити війну або вмерти за Аллаха, — сказав Бараєв. — Ми прагнемо смерті більше, ніж ви прагнете життя»[145].

Заручникам дозволили користуватися мобільними телефонами, й ті наказали родичам благати владу вести перемовини з терористами, а не захоплювати театр. У перші години облоги терористи відпустили більше ста заручників: дітей до 12 років, мусульман, іноземців і людей із серйозними захворюваннями. Кілька посередників, зокрема, політики Григорій Явлінський, Ірина Хакамада, Руслан Аушев і журналістка Анна Політковська, спробували поговорити з терористами, але ті спочатку ніяк не могли сформулювати свої вимоги. Врешті-решт вони заявили: якщо Путін оголосить кінець війни й виведе війська з Чечні впродовж 24 годин, заручники будуть звільнені. У відповідь терористам було запропоновано безпечний прохід, якщо вони залишать будівлю, що за цих обставин було досить безглуздою пропозицією.

Протягом 48 годин заручники перебували в стані надзвичайної напруги, відчуваючи то отупіння, то неймовірний страх, не маючи змоги залишити свої місця, крім відвідин оркестрової ями, перетвореної на громадську вбиральню, та надто збуджені, аби заснути. Однак увечері 25 жовтня влада раптом погодилася на перемовини. Було оголошено, що представник Путіна в Південному федеральному окрузі Віктор Казанцев прибуде до театру о 10-й годині наступного ранку, аби почати переговори. Ця новина змінила атмосферу в залі. Бараєв вийшов на сцену й сказав: «Усе йде за планом. Ми не хочемо вас вбивати»[146]. Кілька терористів зібралися в апаратній, аби подивитися відеозапис захоплення Театрального центру. Заручники почали обмінюватися електронними адресами та телефонами. Кілька жінок витягли дзеркальця й почали зачісуватися, але більшість із них, зморені втомою, спали глибоким сном[147].

О 5-й годині ранку підрозділи ФСБ через систему вентиляції стали закачувати в приміщення театру газ. Почекавши хвилин 15-ть, поки газ почне діяти, бійці підрозділів «Альфа» та «Вимпел» у бронежилетах, протигазах та зі штурмовим озброєнням ввійшли до будівлі двома групами — з переднього та заднього входів — і почали розстрілювати терористів. Одна з груп знищила велику кількість бойовиків, загнавши їх на сцену. Інша побігла сходами нагору й коридорами до комори, яка слугувала терористам штаб-квартирою, вбиваючи на ходу й не зустрічаючи активного спротиву. Терористи, на яких подіяв газ, у тому числі майже всі жінки-смертниці, були застрелені в непритомному стані.

Протягом кількох хвилин було вбито 40 терористів. Вони встигли зрозуміти, що зал наповнюється газом, але не стали стріляти по заручниках або кидати в них гранати. Жоден із вибухових пристроїв, якими вони погрожували висадити будівлю в повітря, не був приведений у дію. Пізніше було виявлено, що ті бомби були муляжами, як і пояси шахідок. Атакувальні загони розправилися з терористами швидко та ефективно, й усі члени «Альфи» та «Вимпела» залишилися після цього штурму живими. Але в театральному залі понад 800 непритомних заручників сиділи в своїх кріслах або лежали в проходах — їм було важко дихати.

Евакуація заручників відбувалася хаотично. За відсутності медперсоналу міліція та солдати виносили нерухомі тіла людей на плечах або тягли їх за руки та ноги. Перед входом до театру їх складали один на одного, навіть не намагаючись відокремити живих від мертвих. Хоча органи охорони здоров’я мали кілька днів, аби підготуватися до наслідків облоги, карет «швидкої допомоги» не вистачало, й заручників везли до лікарень автобусами, мікроавтобусами та автівками[148]. У результаті померло багато людей. Відомий бард Олександр Карпов помер після того, як провів сім годин в автобусі, набитому трупами[149]. В іншому випадку тридцятьох заручників поклали до військового мікроавтобуса, розрахованого на 12 місць, декого — на підлогу. Тринадцятирічна дівчинка була розчавлена іншими тілами й померла дорогою до лікарні[150].

Назву газу, що було застосовано, не повідомили рятувальникам, й вони були змушені протягом кількох годин випробовувати антидоти, перш ніж знайшли один ефективний — налоксон, що застосовується при передозуванні героїну[151]. Але багатьох врятувати не вдалося — було вже запізно. Безлад продовжувався і в шпиталях, куди звозили сотні заручників, уражених невідомим газом, — це перевищувало можливості лікарень. ФСБ (мабуть, усвідомлюючи, що кількість жертв виявиться шокуючою) спочатку навмисно занижувала втрати. У першому повідомленні йшлося про десять загиблих, і росіяни зітхнули з полегшенням. У наступні 24 години ці дані постійно коригувалися, число смертей зростало: від 10 до 30, потім до 67, 90, 100, 118. Остаточна офіційна кількість загиблих від газу склала 129 осіб[152].

Штурм Театрального центру значно підвищив популярність Путіна. Він подавав цю операцію як рішучу перемогу росіян над терором. Але минали тижні, і в країні почали з’являтися серйозні сумніви щодо дій режиму та побоювання, що весь цей епізод може знову виявитися провокацією. 6 листопада, за 11 днів після нападу, комісія Ковальова, яка розслідувала підриви житлових будинків, почала слідство щодо захоплення Театрального центру на Дубровці[153]. Один із найзагадковіших аспектів цієї справи полягав у тому, що в той час, коли тривала війна й міліція та громадськість перебували в стані підвищеної пильності, цілій групі терористів вдалося зібратися в Москві й протягом кількох місяців готувати скоординований напад, залишаючись непоміченими.

Підготовка до нападу розпочалася в квітні 2002 року, коли один із бойовиків, пов’язаний із Шамілем Басаєвим, придбав будинок у селі Чорне Московської області, куди почали приїжджати люди та надходити зброя з Північного Кавказу. Ні міліція, ні ФСБ не зреагували на цю вкрай незвичну діяльність. ФСБ не зреагувала й на попередження, які отримувала від джерел у кримінальному світі, про велику групу озброєних чеченських екстремістів, що збиралася в Центральному та Південно-Західному округах Москви. Одне з попереджень надійшло від Михайла Трепашкіна, який більше не працював у ФСБ, але зберігав кримінальні контакти. Він, зокрема, повідомляв про те, що Абубакар живе в Москві й займається захистом двох фірм, які забезпечують грошима чеченських бойовиків. Після нападу, коли Трепашкін дізнався про роль Абубакара, він знову зв’язався з ФСБ й запропонував поділитися інформацією. У відповідь ФСБ спробувала сфабрикувати справу проти нього[154].

Служба безпеки, мабуть, не просто проігногрувала інформацію про підготовку терактів. Існували ознаки того, що ФСБ і терористи були тісно пов’язані. Одним із відвідувачів будинку у селі Чорне був Арман Менкеєв, відставний майор російської військової розвідки (ГРУ) та фахівець із виготовлення вибухівки. За деякими даними, саме він готував пояси шахідів та інші вибухові пристрої, що використовувалися при захопленні заручників на Дубровці. Менкеєв не брав участі у теракті, але його роль у подіях важко пояснити за умови, якщо влада не сприяла цьому нападу. Співробітники ФСБ, які допитували Менкеєва, дійшли висновку, що він є лояльним до російської державної влади і, крім того, «вміє зберігати військову таємницю»[155].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Менше знаєш, краще спиш. Шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна» автора Девід Саттер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „4. ВИБІРКОВИЙ ТЕРОР“ на сторінці 1. Приємного читання.