Розділ «ПЕРЕДМОВА»

23 грудня 2013 року мені повідомили, що російське МЗС нарешті дозволило видати мені візу й надало номер листа-підтвердження. Я тоді жив в орендованій квартирі в Києві, на вулицях якого розгорталася революція, і писав щоденник для радіо «Свобода» та інші тексти про ті надзвичайні події, які водночас надавали одному народу свободу й штовхали світ до нової кризи.

Попри всю винятковість подій в Україні, я дуже прагнув завершення бюрократичних процедур у Росії. Я чекав на російську візу вже три тижні і хотів повернутися до Москви, де сподівався осісти принаймні на кілька років після того, як мав лише короткотермінові відрядження зі Сполучених Штатів. Після отримання звістки про дозвіл мені залишалося тільки піти до російського консульства й повідомити номер листа-підтвердження разом із заявою та фотографією.

Напередодні Різдва я прийшов до консульства, його співробітники провели мене до консула, який тепло привітав мене й попросив зачекати, поки він знайде лист-підтвердження. За півтори години він повернувся й сказав, що знайшов номер листа у журналі консульства, але самого документа там немає. На моє прохання він ще двічі пошукав листа, але марно. Тоді я запитав його:

«Чи пам’ятаєте ви якийсь випадок, коли МЗС видавало номер дозволу без супровідного листа?» — «Ні, — відповів він, — ніколи».

Повернувшись додому, я зателефонував до МЗС у Москві й пояснив ситуацію Льву Львовичу — співробітнику департаменту інформації і преси. Було схоже на те, що його це здивувало, він сказав, що має проконсультуватися з начальством. За півгодини він порадив мені наступного дня знов зателефонувати до посольства й попросити першого секретаря Олексія Грубого. «Сталася якась помилка, — сказав він, — але Грубий потурбується, аби я отримав візу».

Того вечора на майдані Незалежності — в епіцентрі київського повстання проти режиму — демонстрували мій документальний фільм про крах СРСР «Доба безумства». Близько ста чоловік простояли годину і сорок хвилин за температури нижче нуля в імпровізованому відкритому кінотеатрі, спостерігаючи за розповіддю про долі звичайних людей під час розвалу Радянського Союзу. Наступного ранку я давав інтерв’ю київському «Еспресо ТВ» — телевізійному та інтернет-каналу, що висвітлював події на Майдані. Після інтерв’ю я зателефонував до посольства, й мене з’єднали з Грубим.

Україна святкує Різдво за православним календарем, тож усі установи, зокрема, посольство Росії, 25 грудня працювали. Грубий, який чекав на мій дзвінок, сказав, що має зачитати мені офіційне повідомлення: «Компетентні органи вирішили, що ваша присутність на території Російської Федерації є небажаною». Моє клопотання про в’їзд до Росії було відхилено. Вислів «компетентні органи» вживається в Росії для позначення Федеральної служби безпеки (ФСБ). Формула «ваша присутність є небажаною» застосовується у випадках, коли йдеться про шпигунів. Я ніколи раніше не чув, щоб її застосовували до журналістів.

Російська влада не висловила заперечень проти жодної з моїх публікацій. Моє попереднє перебування в Москві тривало лише три місяці, впродовж яких я встиг лише відкрити банківський рахунок, познайомитися з роботою Російської служби радіо «Свобода», де мав працювати консультантом, та знайти собі квартиру. Єдина велика моя стаття про Росію стосувалася знищення Єльциним російського парламенту двадцять років тому, в 1993-му році. І все ж таки моє вигнання не було цілковитою несподіванкою. Як написав у газеті «The Moscow Times» Віктор Давидов, дивним було не моє вигнання, а «те, що воно не відбулося набагато раніше»[1].

Коли в 1976 році я вперше почав працювати в Росії кореспондентом лондонської газети «Financial Times», я швидко усвідомив, що Росія — це якийсь інший світ, і зрозуміти його можна, лише вивчаючи подробиці життя окремих росіян. Ці мої спроби осмислення долі Росії завершилися моїм вигнанням з країни 1979 року за «хуліганство». Уникнути цього мені вдалося завдяки тому, що британський і американський уряди пообіцяли вислати у відповідь радянських кореспондентів, тож я залишався в СРСР до 1982 року, а потім поїхав писати свою першу книжку «Доба безумства»: занепад і крах Радянського Союзу». Саме її було покладено в основу фільму, показаного напередодні Різдва на Майдані.

У 1980-х роках мені відмовляли у радянських візах, і потрапити до країни в рамках репортерського відрядження мені вдалося лише двічі, і знов після погрози Госдепартаменту США застосувати такі самі заходи проти радянських кореспондентів, якщо мене не пустять до СРСР. У 1990 році, коли вже йшла «перебудова», я надалі залишався в «чорному списку», я був, мабуть, останнім журналістом, з якого все ще не зняли заборону на роботу. У разі її подовження часопис «Reader’s Digest», для якого я писав статті про Росію, погрожував скасувати плани щодо свого російськомовного видання. Радянські органи влади заохочували західні інституції працювати в Москві, тож, зіткнувшись із ультиматумом часопису, вони вирішили поступитися.

Впродовж наступних двох десятиліть я вільно подорожував Росією, написавши в підсумку дві книжки та сотні статей. У 1999 році, після того як у Росії було висаджено в повітря чотири житлових будинки, що вбило уві сні сотні мешканців і дало привід для початку другої Чеченської війни. Ця війна привела до влади Володимира Путіна. У своїх статтях я висловлював думку, що підриви було здійснено не чеченськими бойовиками, а ФСБ. Я стверджував також, що в 2004 році рішення російських військових відкрити вогонь із вогнеметів по спортивному залу школи в Беслані, захопленої терористами, внаслідок чого загинуло 338 заручників, було злочином проти людяності[2].

Попри всі свої критичні оцінки ситуації в Росії, я регулярно отримував візи, і люди, пов’язані з російською владою, вказували на мене як на приклад толерантності режиму до свободи слова. Насправді ж ця толерантність ґрунтувалася на вірі влади в здатність маніпулювати громадською думкою Заходу. Картина сучасної Росії, намальована західними журналістами та науковцями, навряд чи була принадною, але і не відображала реальний моральний занепад країни.

Одним із прикладів успішного маніпулювання західною думкою був Валдайський дискусійний клуб, організований як певний засіб впливу на провідних світових експертів із російської тематики — як журналістів, так і науковців. Вважалося, що однією з головних переваг цих зустрічей була можливість ставити запитання Путіну та іншим російським високопосадовцям у нібито неформальній обстановці. Російські офіційні особи не шкодували свого часу та гостинності, але завжди жорстко контролювали процес, даючи детальні відповіді на підготовлені запитання та ігноруючи або відповідаючи абияк на ті, що містили хоча б натяк на критику. Учасники зустрічей, які не хотіла ображати господарів, побоюючись залишитися без нових запрошень, займалися самоцензурою, на що й розраховували російські можновладці. Потім учасники Валдайського клубу, повертаючись на Захід, часто хизувалися інформацією, отриманою безпосередньо від російських керівників, і, як папуги, повторювали те, що їм розповіли.

Успішність Валдайських зустрічей віддзеркалювали заголовки статей на кшталт вміщеної на сайті Бі-Бі-Сі 20 вересня 2013 року, на десяту річницю форуму: «Путін блискуче картає Захід на Валдайському саміті»[3]. У цьому матеріалі описується, як Путін у своїй вступній промові розкритикував Захід за втрату зв’язку з християнством. Лілія Шевцова у книжці «Самотня держава» цитує британського науковця Річарда Сакву, який сказав, що не брав би участі у Валдайському форумі, якби це було просто «промиванням мізків». Натомість його учасники, за словами Сакви, «відчули еволюцію цієї країни, її впевненість у собі, її консолідацію»[4], що й підтвердило ефективність процесу промивання мізків.

Проте здатність Росії маніпулювати думкою іноземців була обмежена зовнішніми обставинами. У грудні 2013 року, коли я чекав на поновлення моєї російської візи, криза в Україні сплутала всі карти. Машкара лібералізму успішно вводила світ в оману щодо справжнього характеру російського режиму, але якщо цей режим відчував пряму загрозу, як у випадку з подіями в Україні, йому доводилося вдаватися до кроків, які руйнували цю ілюзію.

Своїм багаторічним перебуванням у Москві я завдячував бажанню цього режиму зберегти обличчя. Російським посадовцям подобалося підкреслювати, що з часів «холодної війни» жоден американський журналіст не був висланий із країни. Однак із початком української кризи представники влади вочевидь вирішили, що моє перебування в Москві — це розкіш, якої вони більше не можуть собі дозволити.

Насправді зрозуміти Росію дуже легко, але для цього треба навчитися одної дуже важкої речі — вірити в неймовірне. Західні люди ніяковіють, бо підходять до цієї країни із західними критеріями, не усвідомлюючи, що Росія — це світ, який ґрунтується на геть іншій системі цінностей. Якщо для уродженця Заходу є самозрозумілим, що людина являє собою самоцінність, а не просто сировину для облудних схем корумпованих політичних лідерів, то йому важко уявити, що в Росії так думають не всі. Аби збагнути російську дійсність, треба погодитися з тим, що керівники цієї країни справді здатні висадити в повітря сотні співгромадян заради збереження своєї влади. Що вони справді здатні віддати наказ про атаку вогнеметами спортивного залу, заповненого безпорадними батьками та дітьми. Варто лише припустити, що неможливе є можливим, тоді сходження Володимира Путіна до вершин влади виглядає цілком логічним.

13 квітня 2015 р.,

Блумсбері, Лондон, Англія