Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Проте можна, також, сказати, що вони є якоюсь «загадкою». Хоча зазвичай, незважаючи на очевидність, цього не помічають. Лише той, хто вміє бачити, хто вміє доповнювати чуттєве сприйняття інтуїцією, визнає у цих феноменах Urphänomene, первісні феномени, що дозволяють побачити фундаментальні закони універсальної метаморфози. У своєму «Щоденнику» за 1790 рік Ґьоте згадує про власне спостереження черепа барана на острові Лідо біля Венеції[883]. Це спостереження підтвердить його теорію щодо формування кісток черепа на основі кісток хребта, проте воно ще раз нагадає, як він це підкреслює, що «у природі немає жодної загадки (Gemeimnis), яка б десь не розкрилася перед поглядом уважного спостерігача». Потрібно ще вміти дивитися:

Що є найважчим із усього? Те, що тобі видається найлегшим:

Бачити своїми очима те, що бовваніє у тебе перед очима![884]

Водночас, окрім цього міркування, первісні феномени є загадкою насамперед тому, що вони становлять якусь нездоланну для людського пізнання межу. Вони можуть прислужитись для пояснення усіх феноменів, проте самі не можуть бути пояснені:

Найвищим, чого тільки може досягти людина, є здивування. Коли первісний феномен викликає у неї здивування, вона має цим задовольнитися: це найбільше, що їй може бути подароване, вона не повинна продовжувати шукати чогось іншого поза феноменом. Тут проходить межа. Проте людям, зазвичай, недостатньо бачити первісний феномен, їм потрібно щось більше. Вони схожі на дітей, які, побачивши себе у дзеркалі, відразу ж перевертають його, щоб побачити, що за ним[885].

Тут поняття первісного феномену перетинається із поняттям символу, адже символ «показує» невисловлюване. Наприклад, — хоча це лише перший етап, — магнетизм є первісним феноменом, на який досить натякнути, щоб пояснити інші різноманітні феномени. Ось чому він може бути «символом» усіх тих речей, для висловлення яких ми можемо більше не шукати слів[886]. Проте Ґьоте йде ще далі. Натякаючи на те, що Кант називав естетичною Ідеєю[887], Ґьоте стверджував, що символ (а отже первісний феномен), оскільки він є формою і образом, дозволяє зрозуміти множину значень, проте залишається, зрештою, невисловлюваним[888]. Він є «відкриттям, живим і безпосереднім, недосліджуваного»[889].

Ґьоте розуміє символи та первісні феномени як емблеми, ієрогліфи, як мовчазну мову природи. Стосовно форм мушель, які для нього, каже він, є священними предметами, він пише: «Відповідно до мого власного способу досліджувати, пізнавати та насолоджуватися, я завжди тримаюся символів». Та, у розмові з Фальком: «Я хотів би втратити звичку розмовляти і висловлюватися як художниця Природа — промовистими малюнками»[890].

У Ґьоте можна помітити схильність до відмови від каузального пояснення, коли причина приховується за наслідком, та від дискурсу, що розгортається за допомогою формул і максим. Натомість, він надає перевагу безпосередньому сприйняттю сенсу, яким може бути наділений якийсь конкретний індивідуальний образ, якась форма, малюнок, емблема, ієрогліф (спіраль чи, наприклад, листочок), що є уособленням, насправді, універсального закону:

Це фігове дерево, ця маленька змія, цей кокон…, усі ці речі є сигнатурами[891], наділеними сенсом. Звичайно, той, хто міг би точно розшифрувати їхнє значення, міг би чудово обходитися без жодного письма чи мовлення. Так, чим більше я над цим розмірковую, тим більше схиляюсь до думки, що є щось марне, зухвале та, я би навіть сказав, пихате у людському дискурсі, ніби наляканому німою значущістю природи та її мовчанкою[892].

Символ не несе у собі концептуального змісту, проте він дозволяє просвічувати крізь себе якійсь речі, що перебуває за межами будь-якого висловлення та яку можна вхопити лише інтуїцією.

Ґьоте завжди вдається до урочистого тону, коли говорить про первісні феномени як нездоланну межу: «Нехай той, хто досліджує природу, залишить первісні феномени у їхньому вічному спокої та їхньому вічному блиску»[893]. До речі, Ґьоте вважає, що тільки геній здатен відкривати та спостерігати первісні феномени[894]. Отже потрібно шанувати та поважати ці первісні феномени, що дають змогу підгледіти незбагненну, недосліджувану, невловиму трансцендентність, за жодних умов неприступну безпосередньому людському пізнанню, проте її можна відчути завдяки відбиткам та символам[895]. Саме тому на початку другої частини «Фауста» Фауст змушений повернутися спиною до сонця, що його засліплює, проте він з радістю вдивляється у каскад сонячного світла, яке грає у веселці: «Саме у барвистому відображенні ми маємо життя»[896]. У «Пандорі» Прометей прославляє Еос (ранкову зорю), яка ніжно призвичаює наші слабкі очі до променів сонця, щоб останні не засліплювали нас, а давали нам змогу побачити освітлені речі, проте не саме світло[897]. У «Максимах та роздумах» Ґьоте порівнює свій науковий підхід з підходом людини, яка встала дуже рано та нетерпеливо очікує, під час світанку, ранкову зорю, а під час ранкової зорі — сходу сонця, проте дочекавшись виявляється засліпленою ним[898].

Очевидно, що коли Ґьоте стверджує, що Ізіда не має покривал, його критику традиційної метафори потрібно розуміти у метафоричному сенсі. Покривало, на думку Ґьоте, насправді нічого не приховує. Воно не є непроникним, воно прозоре та сяюче[899], «зіткане», як говорить поема «Присвята», «з ранкового серпанку та сонячного світла»[900]. Воно не приховує, воно відкриває, поширює проникаюче світло. У парадоксальний спосіб можна було б сказати, що Ізіда не має покривала, бо вона вся є формою, тобто вся є покривалом, що вона невіддільна від своїх покривал і своїх форм.

Форма є покривалом, покривало є формою, адже Природа є ґенезою форм. Поняття форми є тут визначальним. Ґьоте дорікає своєму старому другу Якобі тим, що той у книзі «Про божественні речі та їхнє відкриття», пропонує безформного Бога та вважає, що Природа приховує Бога. У своєму щоденнику за 1811 рік він стверджує, що книга Якобі суперечить притаманному йому та глибоко вкоріненому у ньому способу бачення світу: бачити Бога у Природі та Природу — у Бозі[901]. У листі, адресованому Якобі 10 травня 1812 року він задля вираження своєї незгоди з ним іронічно подає себе шанувальником Артеміди Ефеської[902]. Він, таким чином, натякає на уривок із Діянь Апостолів[903], що переповідає про заколот ефесян проти апостола Павла, підбурений ремісниками, які боялися, що його проповідь покладе край їхній торгівлі срібними храмиками Артеміди, які вони виробляли: «Я є ефеським ювеліром, який присвятив усе своє життя тому, щоб шанувати та споглядати прекрасний храм богині, милуватися ним та імітувати її форми, сповнені загадки; тому мені не може подобатися, коли той чи інший апостол намагається запровадити якогось іншого бога, до того ж безформного бога». Поема «Великою є Діана ефесців» є, до речі, відлунням цієї незгоди з Якобі. Ґьоте відкидає Бога без форми не тому, що хоче надати йому якоїсь окремої форми, а тому, що для нього Бог невіддільний від Природи, тобто від форм, одночасно видимих та загадкових, що їх вічно породжує Бог-Природа. Природа відкривається саме у метаморфозі цих множинних форм. Дідро, у легковажному тоні людини XVIII століття, говорив:

Цілком очевидно, що природа на змогла б зберегти такої схожості у частинах та надати такої різноманітності формам, якби не робила відчутним в одній організованій істоті те, що приховала в іншій. Це жінка, яка любить перевдягатися, а отже різні її перевтілення, приховуючи то одну, то іншу її частину, дають надію тим, хто за нею йде, що одного дня вони пізнають всю її особу[904].

У «Західно-Східному дивані» Ґьоте використав цей образ у містичному ключі:

Ти можеш ховатись у тисячах форм.

Проте, о кохана! Я одразу тебе упізнаю.

Ти можеш вкритися чарівними покривалами, о всюдисуща!

Та я одразу впізнаю тебе[905].

Кохана — це, одночасно, Зулейка, тобто Маріанна фон Віллемер, Бог та Природа. Формула «Ти можеш ховатись у тисячах форм» для Ґьоте насправді означає: «Ти можеш набувати тисячі форм, проте вони не приховують, а відкривають тебе».