Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Неможливо зрозуміти Природу, «якщо глибока та множинна спорідненість з усіма тілами не підштовхне тебе змішатися, завдяки емоції, з усіма іншими природними істотами, розчинитися у них у чомусь на кшталт відчуття»[963]. Розкриття Ізіди постає, таким чином, як космічний екстаз, супроводжуваний пошаною та повагою:

Той, хто має відчуття справжньої та випробуваної природи, насолоджується Природою, вивчаючи її. […] Поруч із нею [із Природою] він почуває себе ніби у обіймах цнотливої нареченої та довіряє лише їй, у солодкі часи близькості, свої думки. Яким щасливцем є цей син, цей улюбленець Природи, якому вона дозволяє споглядати себе у своїй дуальності, як сила плодючості та народження, та у своїй єдності, як безконечний та вічний гімен. Життя цієї людини буде сповнене насолод, воно буде безперервним ланцюгом задоволення, а її релігія може бути названа істинним, автентичним натуралізмом[964].

Якщо Новаліс та Шлегель виступили тут проти Шіллера, то поет Клеменс Брентано, своєю чергою, візьметься за них, жорстоко висміюючи у своєму вірші екстази, жахи та метафізичні спекуляції перших романтиків:

Якщо ваше волосся піднялося дибки від страху, цього досить,

Щоб ви називали це чистим знанням!

Однак якщо ви називаєте це «підняттям покривала Ізіди»,

То ви піднімаєте тільки один ваш фартух[965].

Романтики, на думку Брентано, задовольняються емоціями замість думок та розмірковувань. Трепіт і жах замінюють їм думку. І вони ототожнюють Я із Природою лише для того, щоб вдатися до демонстрації своїх душевних станів, розчинитися у своїх почуттях та зізнаннях. Брентано має на думці, вочевидь, той ексгібіціонізм, що його можна побачити у «Люцинді» Шлеґеля[966].

У зовсім інший спосіб покривало Ізіди буде витлумачуватися Баланшом у 1830 році. Для нього Ізіда завжди залишається покритою. Єгипетські жерці, каже він, ніколи не забирають покривала, що приховує богиню, і вони ніколи не бачили її без нього. Це означає, на його думку, що пізнання істини не є наслідком жесту розкриття якоїсь вже готової реальності, тобто вченням, що його отримують у пасивний спосіб. Людина, діючи активно, має знайти істину сама та у собі: «Єгипетські жерці нічому не навчали, оскільки вважали, що все вже є в людині; вони лише усували перепони». Істина перебуває у серці людини[967].

5. Почуття піднесеного та священний трепіт

Особлива увага, що її у XVIII столітті надавали почуттю піднесеного, була іншим чинником зміни ставлення філософів і поетів до природи[968]. Це естетичне поняття стало предметом досліджень насамперед в Англії, та набуло розвитку, зокрема, у книзі Едмунда Берка «Філософське дослідження походження наших ідей піднесеного та прекрасного», що вийшла друком у 1756 році[969]. На думку Берка, піднесене непокоїть нас відчуттям небезпеки та безконечності, проте це почуття страху перетворюється на зачарування (delight), коли ми перебуваємо у безпеці[970].

Кант згадує «здивування, що межує зі страхом і священним трепотом, які охоплюють того, хто дивиться на гори, що підносяться до небес та на глибокі ущелини, в яких шаленіють річки»[971]. На його думку, піднесене відчувається лише у присутності оголеної реальності, завдяки винятково естетичному баченню, з якого вилучені будь-які утилітарні міркування:

Коли вигляд зоряного неба називають піднесеним, потрібно […] просто бачити його таким, яким воно є: величезним склепінням, що охоплює усе […]; потрібно вміти побачити океан просто, як це роблять поети: відповідно до видовища, яке він пропонує очам[972].

Присутність відчуття піднесеного, щоправда без згадки цього слова, можна помітити у відомій фразі, яка з’являється наприкінці «Критики практичного розуму»:

Дві речі наповнюють душу захопленням та шаною, завжди новими та зростаючими у міру того, як все частіше та регулярніше думаєш про них: це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені.

На моє переконання, у цьому знаменитому тексті можна виділити ту саму структуру, яку має фраза Сенеки, де він також зближує моральну свідомість мудреця та виставу світу:

Мені ж багато часу йде, звичайно, на самі роздуми над мудрістю: споглядаю на неї з таким подивом, з яким дивлюся й на весь світ, а його я бачу не раз немовби той глядач, який тільки що прийшов на виставу[973].

Саме у контексті піднесеного Кант, як ми бачили, розуміє надпис Саїса та пов’язує його, у відомій примітці у «Критиці здатності судження», із малюнком, поміщеним Зеґнером на початку його трактату з фізики. Цей надпис змушує нас зрозуміти, каже Кант, що ми можемо наближатися до природи тільки зі «священним трепотом»[974]. Вже у 1779 році образ покритої Ізіди, обраний єгиптянами, щоб представляти Природу, був для Оноре Лакомба де Презеля, автора «Іконологічного словника», «простим, проте піднесеним виразом»[975].

У такому самому контексті піднесеного Ізіду з Саїса, тобто загадку Природи, сприймає Шіллер:

Усе, що приховане, сповнене загадки, сприяє жахові та, через це, може перетворитися на піднесене. Таким є надпис, що його можна прочитати у Саїсі в Єгипті, у храмі Ізіди: «Я є всім, що є, було і буде. Жоден смертний не піднімав мого покривала»[976].