Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Іконографія не надто переймалася попередженням богині, про яке повідомляє Плутарх та Прокл: «Жоден смертний ще не піднімав мого покривала». Адже Ізіда XVII та XVIII століття насправді була лише Природою, підкореною волі людини, втім в ній відкривали лише математичні та механічні аспекти. Водночас, натяк на цю погрозу можна помітити на фронтисписі фізики Зеґнера, про якого ми говорили, а також на гравюрі Гайнріха Фюслі, розміщеній на початку поеми Еразма Дарвіна «Храм науки або походження суспільства, Поема» (Едінбурґ, 1809, іл. 16)[920]. На ній можна побачити жінку на колінах, жести якої свідчать про її переляк, оскільки інша жінка поруч з нею, вочевидь жриця, розкриває статую Ізіди-Артеміди. Це зображення лише частково відповідає змісту поеми, адже, як показав Ірвін Праймер, Дарвін хотів протиставити релігію страху, притаманну неосвіченим людям, любові та довірі, що її відчувають до природи освічені філософи[921].

Як би там не було, попередження Ізіди тим, хто хотів би її розкрити, дуже серйозно сприйматиметься філософами та поетами наприкінці XVIII століття. Тоді відбудеться радикальна зміна значення образу Ізіди, коли переляк, здивування та, навіть, тривога у присутності Ізіди-Природи стануть однією з улюблених тем літературних творів.

3. Масонська Ізіда

Однією з провідних причин цієї еволюції може бути новий сенс, що його надають образу Ізіди франкмасони[922]. Потужний інтелектуальний та соціальний рух франкмасонства, що починає швидко розвиватись на початку XVIII століття, прагнув одночасно поширити ідеал філософії Просвітництва та претендував бути спадкоємцем містерійних, зокрема, єгипетських традицій античності. Саме через це образ Ізіди почав відігравати провідну роль у масонській міфології[923]. У останній декаді XVIII століття мода на єгипетські містерії, «єгиптоманія», набула неабиякого розвитку. Як прекрасно показав Ян Асман, саме в оточенні віденської ложі Zur wahren Eintracht («Справжня гармонія») починає розвиватися нова інтерпретація Ізіди-Природи[924]. Карл Леонард Райнгольд (1758—1823), що приєднався до цієї ложі у 1783 році, у 1787 році написав трактат про гебрейські містерії[925], в якому, використовуючи міркування, розвинені наприкінці XVII та на початку XVIII століття Джоном Спенсером та Вільямом Ворбертоном, намагався показати, що Бог філософів (та франкмасонів) вже був відомий єгиптянам, що Мойсей запозичив у єгипетської мудрості зміст свого одкровення, приховавши його у церемоніях та ритуалах іудейської релігії[926]. У цьому контексті Райнгольд уподібнює самопрезентацію Ізіди, про яку каже Плутарх — «Я є всім, що було, є та буде», до самопрезентації Яхве на горі Сінай: «Я тим, ким я є». Ця інтерпретація притягнута за вуха[927], адже Ізіда каже, що вона є усім, що є, тоді як Яхве навпаки замикається у своєї самості, у своєму я[928]. Водночас у випадку, коли йдеться про ствердження буття чи ствердження я, завжди має місце відмова називати своє ім’я, адже коли Ізіда проголошує, що вона є усім, що є, то зрозуміло, що буття божества є «надто універсальним, щоб бути позначеним якимось іменем»[929], як зазначає Ян Асман.

Можна, таким чином, помітити відчутну трансформацію, що відбувається в уявленні про Природу. Завдяки своєму уподібненню Яхве, Ізіда-Природа стає вищим божеством і, так само як Яхве, стає анонімним божеством. Ізіда відмовляється сказати своє ім’я та бути розкритою, вона приховується не тому, що приховує причину того чи іншого природного феномену, а тому, що сама перетворюється на абсолютну таємницю чи загадку, що її не можна збагнути, на безіменне божество, яке є буттям чи за межами буття.

Ян Асман мав рацію, пов’язавши це нове значення Ізіди-Природи зі спінозистським рухом, притаманним добі німецького передромантизму[930]. Він, зокрема, згадує про девіз Hen kai pan, який Лессінг наказав вирізьбити на стіні будиночка в саду Ґляйма в Гальберштадті. Як це показав Фрідріх Гайнріх Якобі в опублікованих у 1785 році листах про Спінозу, написаних Мойсею Мендельсону, формула «Єдине і Все» була, насправді, визнанням відомого deus sive natura Спинози[931]. Останній казав: «Це вічне й безконечне Буття, яке ми називаємо Богом чи Природою». Йшлося, таким чином, про ототожнення Бога та Природи, Єдиного та Всього, Бога та Космосу. У цьому контексті Ізіда-Природа стає космічним богом, предметом якогось космотеїзму[932]. Ізіду-Природу, уподібнену Яхве, оточує та сама аура таємниці, вона повинна, відтепер, викликати жах та повагу. Споглядати її, як в Елевсинських містеріях, можна лише наприкінці тривалого періоду ініціації[933]. Отже, як казав вже Аристотель з приводу Елевсіса, будь-яке навчання (manthein) закінчується та залишається лише досвідом (pathein)[934], який у випадку Ізіди-Природи, уподібненої Яхве, може бути лише досвідом невисловлюваного.

Наприкінці XVIII століття Ізіда набуває, таким чином, різних значень. Вона справді представляє Природу, об’єкт науки, а також Природу, що розуміється як матір усіх істот та, зрештою, безконечну, неподільну, невисловлювану та анонімну Природу — універсальне Буття. Її також ототожнюють з Істиною, зрозумілою як кінцевий та, можливо, недосяжний предмет зусиль людського пізнання.

Цілком ймовірно, що під впливом цих масонських уявлень Ізіда-Природа стала предметом культу під час Революції. У декораціях революційних свят, зокрема у сценах картин художника Давіда, покликаних виховувати народ, Природа постає в образі Ізіди як матері усіх істот[935]. І саме цим масонським впливом можна пояснити присутність статуї Ізіди-Артеміди у садах Потсдама за доби короля Пруссії Фрідріха-Вільгельма II[936].

4. Ізіда німецьких передромантизму та романтизму[937]

Зміна розуміння природи, що відбувається наприкінці XVIII століття, відверто помітна у Канта, у працях якого переплітаються дві протилежні настанови. З одного боку, у «Критиці чистого розуму» (1781) реалізується механістичний, судочинний та насильницький підхід: розум, відповідно до бажання Френсіса Бекона, має поводитися з природою «не як школяр, котрий приймає все, що заманеться вчителеві, а як повновладний суддя, що змушує свідка відповідати на поставлені запитання»[938]. З іншого боку, у «Критиці здатності судження» (1790) маємо естетичний підхід, сповнений пошани, поваги та страху, що знаходять вираження у коментарі Канта з приводу гравюри[939], яку фізик Зеґнер помістив на титульній сторінці свого трактату з фізики:

Нічого величнішого, напевно, не було сказано, або думка ніколи не була настільки велично висловлена, як у цьому надписі у храмі Ізіди (матері Природи): «Я є все, що було, є та буде, і моє покривало ще не піднімав жоден смертний». Зеґнер використав цю ідею у багатозначному малюнку, розміщеному на початку його фізики, щоб сповнити свого учня, якщо він вже готовий увійти у храм, священним трепетом (Schauer), який мав скерувати його розум до урочистої уваги[940].

На мою думку, обидві настанови справді є сумісними у Канта та, ймовірно, у Зеґнера. Адже на малюнку книги Зеґнера, який ми вже розглядали з приводу іконографії Ізіди-Природи[941], одна дитина вимірює відстань між кроками богині, а це, вочевидь, вказує на те, що за допомогою математичного та механістичного методу людина здатна дістатися лише слідів богині, тобто зовнішніх ефектів, а не самої Природи. Водночас, як дає зрозуміти девіз Que licet, це дослідження може відбуватися лише у дозволених межах. Тому інша дитина прикладає палець до рота, що означає, що перед невисловлюваним можна лише мовчати, адже сама Природа, яка не ототожнюється з її слідами, є непізнаваною таємницею. Перед обличчям цієї недосліджуваної та недосяжної Природи можна відчувати лише священний трепіт.

Прихований та страхітливий образ Ізіди знову з’являється у поемі Шіллера «Прихований образ Саїса», написаній у 1795 році[942]. Героєм цієї поеми є молодий хлопець, охоплений бажанням пізнати Істину, який проникає у храм Саїса та дізнається, що за покривалом богині ховається сама Істина. Ієрофант попереджає його, що жоден смертний не повинен торкатися покривала: «Це покривало, що безперечно є легким для людської руки, нестерпно важке для людської свідомості». Необережний юнак повертається до храму вночі. Його охоплює жах, внутрішній голос намагається його зупинити. Проте він піднімає покривало та падає непритомний: «Його назавжди залишила безтурботність. Важка меланхолія дуже швидко звела його у могилу. […] Горе тому, хто шукатиме Істину на шляхах помилки». Ця поема викликала ворожість, зокрема, з боку Гердера, який не хотів погодитися, що бажання побачити Істину є помилкою[943].

Цю поему можна витлумачувати, насамперед, у перспективі ідеалістичного песимізму, що проступає також в інших творах Шіллера. Він прямо каже про те, що Ізіда представляє Істину, так само як у деяких алегоричних уявленнях XVIII століття[944]. Ця Істина може бути Істиною природи, а може бути Істиною конкретної ситуації людини у світі. Шіллер дає зрозуміти, що в обох випадках Істина є настільки потворною, що людина, яка пізнала її, більше не може жити.

«Слова ілюзії», написані у 1799 році у тому самому контексті, говорять про Право, Щастя та Істину. Ілюзією є думати, що Право святкуватиме перемогу, адже воно повинно вести вічну боротьбу. Ілюзією є думати, що той, хто має шляхетне серце, здобуде Щастя, адже він є чужим на цій землі. Ілюзією є думати, що Істина відкриється земному розумінню, «адже рука жодного смертного не може підняти її покривало. Ми можемо лише робити припущення та висувати здогади»[945].

У поемі «Кассандра» (1802), під час святкування одруження Ахілла із Поліксеною, донькою Пріама, Кассандра запитує себе:

Чи варто піднімати покривало,

Над тим, звідки загрожує жах?

Життя є лише помилкою,

А Істина — смертю[946].