Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

З цього приводу, ми вже ніби чуємо слова Ніцше, про які йтиметься у наступному параграфі. Життя — це свято, це радість, це видимість, це ілюзія. Смерть — це Істина, яка полягає у розумінні, як у випадку Кассандри, що уся ця радість буде знищена. Тільки ілюзія, мистецтво, поезія дають змогу жити. Ми не можемо досягти ні Істини, ні Щастя на землі, вони є для нас чимось на кшталт забороненого плоду — настільки, що Істина є для людини жахливою та небезпечною. Цей песимізм Шіллера є, без жодних сумнівів, розплатою за його ідеалізм: Істина, Природа, Краса та Благо не належать цьому світові, точніше вони належать винятково внутрішньому світові, тобто, зрештою, моральній свідомості:

Ось чому, шляхетна душе, відірвися від ілюзій

Збережи небесну віру.

Те, чого не чує жодне вухо, те, чого не бачать жодні очі,

Істина, Краса, проте існують.

Вони не там, де їх шукає нерозумний,

Не ззовні, а в тобі, ти вічно їх твориш![947]

Або ще:

У тишу священну простору серця

Ти маєш втекти, якнайдалі від остогидлого плину життя.

Свобода є лише у царстві мрій,

А Краса цвіте лише в піснях поета[948].

Проте цілком можливо, що у «Прихованому образі Саїса» прикрита статуя символізує саму Природу, масонську Ізіду, відому Шіллеру завдяки працям Райнгольда. Адже він, перефразовуючи назву трактату Райнгольда, написав трактат «Місія Мойсея», де фактично прийняв ототожнення Ізіди та Яхве[949]. Коли Шіллер пише: «Горе тому, хто шукатиме Істину на шляхах помилки», можна припустити, що помилка полягає у відсутності поваги до богині, у тому, що не можуть дочекатися посвяти, не відчувають «священного трепоту», про який казав Кант, у тому, що не тримаються у межах дозволеного та у насильницький спосіб розкривають богиню. Якщо це так, то дух цієї поеми не надто далекий від духу поеми «Боги Греції», про яку ми вже говорили[950]. Брутально виривати у Природи її таємниці, у Ізіди — її покривало, шукати істину за будь-яку ціну та усіма можливими способами, зокрема, за допомогою техніки та механізації природи, — це все означає наражатися на небезпеку вбити ідеал та поезію і опинитися, таким чином, у розчаклованому світі.

Вочевидь, саме всупереч поемі Шіллера Шлеґель закликає своїх сучасників сміливо виступити проти небезпеки та подолати свій страх: «Прийшов час вирвати у Ізіди її покривало та відкрити її таємницю. Хто нездатен стерпіти вигляд богині, той нехай втікає або загине»[951]. У своєму есеї «Учні у Саїсі» Новаліс вторить йому: «Якщо справді жоден смертний не може підняти її покривало, як це вказує надпис, який я там бачу, то ми повинні намагатися стати безсмертними. Той, хто відмовляється підняти покривало, не є справжнім учнем Саїса»[952]. Цей натяк на безсмертя, або, інакше кажучи, на могутність розуму[953], дає змогу зрозуміти, що тема покривала Ізіди в романтичну добу витлумачується у перспективі ідеалістичної філософії. Розкрити Ізіду означає визнати, що Природа є нічим іншим, як Розумом, який не усвідомлює себе, що Не-Я, яким є Природа, зрештою тотожне Я, що Природа є ґенезою Розуму. Попри глибокі відмінності, що існують між різними філософами-романтиками, чи йдеться про Фіхте, Шеллінґа, Геґеля, а також Новаліса, у різних перспективах залишається незмінною та сама фундаментальна тенденція: ототожнення Природи та Розуму.

Есей Новаліса, що має назву «Учні у Саїсі», є незавершеним. У матеріалах, зібраних Новалісом для його написання, він вражаюче чітко висловив сенс, що його німецькі романтики надавали розкриттю Ізіди: «Один із них досягнув мети — він зняв покривало із богині Саїса. Але що він побачив? Він побачив справжнє диво — самого себе!»[954]. Для Новаліса, таким чином, дослідження внутрішнього життя дасть змогу дістатися витоків природи. Тільки повертаючись до самих себе, ми можемо зрозуміти природу, адже природа є чимось на кшталт дзеркала розуму. Цю ідею знаходитимуть в усій романтичній філософії[955]. Згодом Берґсон виявиться спадкоємцем цієї традиції. На його думку, осягаючи ґенезу природи у «тривалості», розум усвідомлює той факт, що у такий спосіб він сам намагався реалізуватися через становлення природи, а отже існує тотожність між внутрішнім життям та життям Всесвіту.

Ця тема є улюбленою темою Шеллінґа. Віднаходячи у своєму визначенні природи античний сенс phusis, тобто продуктивності та спонтанного розквіту, він розуміє людину «як свідоме становлення природної продуктивності»[956]. Ми вже цитували цей важливий текст[957]:

Те, що ми називаємо Природою, є поемою, прекрасне та загадкове письмо якої ми не можемо розшифрувати. Проте, якби ми могли розгадати таємницю, то відкрили би Одіссею Розуму, який, будучи жертвою вражаючої ілюзії, втікає, шукаючи себе, адже проступає крізь світ так само, як сенс — крізь слова[958].

Для Геґеля розкриття Ізіди так само є поверненням розуму до самого себе. Проте для нього цей процес відбувається в історичному становленні. Формула Саїса «Жоден смертний не піднімав мого покривала» означає, що Природа є реальністю, що відрізняється від самої себе, що вона є чимось іншим, аніж її безпосереднє явлення, що вона має якесь приховане внутрішнє[959]. Він, між іншим, критикує Ґьоте, який відмовився розрізняти зовнішнє та внутрішнє у Природі[960]. Водночас, для Геґеля приховування природи відповідає лише єгипетському історичному моменту. Вона розкривається, тобто знищує себе, у грецькій думці, що кладе край «загадці». Не випадково єгипетський сфінкс був убитий греком Едіпом. Сфінкс помер, коли грецька думка визначає людину і коли людина визначає себе відкриваючи, що внутрішнім природи є вона сама[961]. Це означає, що те, що ми вважаємо іншим собі — Природа, є нічим іншим, як нами самими, тобто Розумом.

До цих романтичних варіацій на тему Ізіди додамо іншу підказку Новаліса. Вона міститься у казці про Гіацинта та Бутон Троянди, що її розповідає один із учнів Саїса. Гіацинт залишив свою наречену Бутон Троянди, щоб відправитися у далеку країну на пошуки закритої покривалом Діви, Матері усіх речей. Після тривалої подорожі він приходить у храм, де вона перебуває. Проте, коли він підняв покривало «небесної Діви», то побачив Бутон Троянди, яка кинулася у його обійми. Образ Софі, юної нареченої Новаліса, яка дуже рано пішла із життя та яку він обожнював усе своє життя, накладається у нього на образ Ізіди, безконечної Природи, зрозумілої як жіночна Вічність. Цього разу, найкращою посвятою у таємницю Ізіди-Природи стає кохання. Одна сторінка із «Учнів у Саїсі» може допомогти нам проінтерпретувати цю нову перспективу. Один із учнів, «юнак із іскристими очима», виражає глибоку думку Новаліса, коли представляє пізнання природи як абсолютно невід’ємне від афективного елементу, а саме від якоїсь «солодкої тривоги», на яку здатні лише самі поети:

Яке серце не підстрибувало від радості, коли найтаємніше життя Природи наповнювало його усією своєю повнотою, та коли це потужне відчуття, для якого у мові немає іншого слова, аніж любов та насолода, поширювалося у ньому? […] охоплене трепотом солодкої тривоги, серце занурюється у темні та хвилюючі надра Природи, воно відчуває, як тане його нікчемна особистість, захоплена хвилями задоволення та […] не залишається нічого, окрім осередку неохопної первісної сили, якогось виру у безкрайньому океані, в якому усе зникає[962].