Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Антоній ван Левенгук зіграв важливу роль в історії біології завдяки використанню мікроскопу, який він не винаходив, проте який ним був істотно вдосконалений. Частину своїх відкриттів, зокрема, одноклітинних організмів, він виклав у листах до Академій Лондона та Парижа. Ці листи він об’єднав у книги, одна з яких називається «Arcana Naturae detecta» — «Таємниці розкритої природи»[846]. Майже всі фронтисписи книг Левенгука зображують розкриття Ізіди-Природи Філософією чи Нукою про природу. З усіх цих численних гравюр я звернуся лише до тієї, що міститься на початку його книги «Anatomia seu interiora rerum», що вийшла друком у 1687 році (іл. 10)[847]. Тут Ізіда-Артеміда, видається, розкриває саму себе, тримаючи покривало у своїй лівій руці, проте старий, який, можливо, повинен зображати Старика-Час, також знімає з неї покривало[848]. Природа має п’ять грудей. Вона тримає у своїй нахиленій правій руці ріг достатку, з якого вислизають, поміж інших, квіти, жаба, змія, метелик. Справа від Ізіди ми бачимо жіночий персонаж, який зображує, цілком ймовірно, Філософію або Науку про природу. Під своєю правою рукою ця жінка тримає книгу, на обкладинці якої намальований сфінкс. Сфінкс символізує тут проникливість, яка розкриває таємниці природи. Філософія паличкою вказує на інший жіночий персонаж, ймовірно, це наукове Дослідження, яке повинно вивчати предмети, що випадають з рогу достатку. Ця жінка дивиться у мікроскоп і описує те, що вона бачить. Як і Гермес, вона має крила біля голови. Гермес символізував інтелектуальну винахідливість, тлумачення таємниць[849]. На першому плані сидять чоловік із жінкою, які, вочевидь, поставляють квіти та тварин науковому Дослідженню. Отже, гравюра в цілому у алегоричний спосіб зображує наукове Дослідження, яке за допомогою мікроскопа відкриває таємниці природи.

Натомість в інших зображеннях ми можемо побачити лише легкий натяк на розкриття таємниць, в них панує радше настанова поваги до природи. Можливо саме у такий спосіб потрібно розуміти картину Рубенса, намальовану до 1648 року, де статую Природи, визначену як Кібела, проте цілком відповідну традиційним образам Ізіди, прикрашають три Грації (іл. 11). У 1730—1731 роках це вже путі, які символізують мистецтва, оточують статую Ізіди на гравюрі Гоґарта (іл. 12): «Несміливі погляди дітей на Природу» («Boys Peeping at Nature»). Статуя на гравюрі загорнута у щось на кшталт спідниці, і коли фавн намагається підняти її, маленька дівчинка, яку можна впізнати завдяки її шиньону[850], намагається перешкодити йому це зробити. Друга дитина малює обличчя Ізіди, тоді як остання креслить якусь фігуру за допомогою циркуля, не дивлячись на богиню. На малюнку містяться два тексти, один з яких належить Вергілію: Antiquam inquirite matrem[851] («Шукайте вашу давню матір»), що є порадою Аполона Енею, який бажає повернутися на батьківщину, а інший, дуже скорочений, — Горацію: Necesse est indiciis monstrare recentibus abdita rerum […] dabiturque licentia sumpta pudenter[852]. Цей текст, який y Горація стосується проблеми неологізмів, однак коли Гоґарт поміщує його на свій малюнок, він, здається, повністю змінює сенс. Гоґарт, вочевидь, застосував його до таємниць природи: «Те, що приховано, необхідно показати за допомогою нових відкриттів […] і, завдяки цьому, отримаємо свободу, за умови, звичайно, скромного використання цієї свободи». Гоґарт, таким чином, мав на думці, що мистецьке розкриття таємниць природи повинно відбуватися стримано та з обережністю. Якщо розглядати гравюру саму по собі, то її можна витлумачити саме у такий спосіб. Проте, якщо врахувати, що вона є своєрідним рекламним аркушем для цілої серії гравюр, названої «The Harlots Progresse», то потрібно шукати інше пояснення. Враховуючи непристойність сюжету серії гравюр, можна вважати, що Гоґарт хотів дати зрозуміти, що не потрібно боятися представляти природу та реальність, потрібно лише робити це пристойно[853].

Тему поваги до природи знову знаходимо на фронтисписі, що його Зеґнер помістив на початку другого видання (1754) своєї книги «Вступ до теорії природи». Тут можна побачити Ізіду, яка рухається уперед із короною на голові, вдягнена у плаття, обсипане фігурами тварин і рослин, та напівприкрита широкою мантією; вона зображена біля зруйнованого монументу, на цоколі якого можна помітити грецькі літери та якусь геометричну фігуру. Три путі розглядають богиню, один, приклавши палець до рота, стоїть біля монумента; другий вимірює за допомогою циркуля відстань між слідами Ізіди; зрештою третій тримає у руці край мантії богині. В нижній частині медальйона можна прочитати девіз Qua licet, що означає «У міру дозволеного»; він відтворює те саме побажання поваги, яке було присутнє на гравюрі Гоґарта. Зображення дає зрозуміти, що Природу можна розкривати тією мірою, якою це дозволено робити, та, зрештою, що йдеться не про пізнання самої Природи, а лише про пізнання її слідів, які вимірюються у математичний спосіб, тобто про пізнання феноменів, що є лише наслідками її дії. Кант присвятив цьому образу відому примітку у «Критиці здатності судження», про що ми ще будемо говорити. Цей мотив окреслюється ще у XVII столітті у емблемі XLII алхімічної праці Міхаеля Маєра «Atalanta fugiens» (1618), де зображений філософ-алхімік, який присвічуючи собі ліхтарем вивчає сліди покритої покривалом молодої жінки, що швидко рухається вночі.

Чимало гравюр зображуватимуть, також, розкриття Природи як перемогу філософії Просвітництва над обскурантизмом. Це буде улюбленою темою Революції, яка присутня вже на фронтисписі праці Деліля де Саля «Філософія природи», що вийшла друком у 1777 році в Лондоні: «Груди цієї дореволюційної Природи, до речі, не такі численні, як у Тріболо, пише Рене Помпо, призначені вже не дитині, а міцному філософу, палкому борцю, що перемагає озброєний кулаками Деспотизм та Забобони із рогатою головою»[854]. Аналогічний мотив можна побачити на фронтисписі (іл. 13) книги Франсуа Пейрара «Природа та її Закони» (1793), де зображено старого, що уособлюючи Філософію, роздягає Ізіду-Природу та розтоптує ногами маски, які символізують лицемірство та брехню. У цій перспективі Природа та Істина, як і в античності, дуже зближуються. Можна, також, послатися на переклад книги Лукреція Ла Ґранжем. Гравюра, розміщена поруч із титульною сторінкою книги, натякає на уривок з Лукреція, де сказано, що геній Епікура розкрив Природу, «загорнути яку намагалися фанатизм і помилка». Природа постає у образі Ізіди-Артеміди, а геній Епікура представлений жіночим персонажем, який, знімаючи покривало, скидає фігури фанатизму та помилки[855].

Іконографічна тема розкривання залишатиметься актуальною і у XIX столітті. Наприклад, наприкінці століття, у 1899 році скульптор Барріас створить дві поліхромні статуї «Природи, що розкривається перед Наукою» для медичних факультетів Парижу та Бордо (іл. 14). Мотив множинних грудей зникне, проте жінка, яка знімає покривало, носить на поясі скарабея, що може розумітися як натяк на Ізіду.

Назагал, цей мотив розкриття Ізіди відігравав велику роль у ілюструванні наукових книг у XVII та XVIII століть. Проте він був, також, важливою філософською та літературною темою наприкінці XVIII та на початку XIX століть, що засвідчує відчутну зміну у ставленні до природи поетів та філософів.

VIII

ВІД ТАЄМНИЦІ ПРИРОДИ ДО ЗАГАДКИ ІСНУВАННЯ. ЖАХ ТА ЗАЧАРУВАННЯ

20

Ізіда не має покривал

1. «Геній, що розкриває бюст Природи»

У 1814 році, на честь повернення великого герцога Карла Авґуста з подорожі до Англії, у Ваймарі було влаштоване велике свято на честь цієї події. Ґьоте прикрасив міську школу живопису вісьмома картинами, покликаними символізувати різні мистецтва й ту підтримку, якої їм надавав Карл Авґуст[856]. Поміж цих символічних образів, виконаних у стилі емблем, був той, що представляв «Генія, що розкриває бюст Природи». Природа зображена тут у традиційному вигляді Ізіди-Артеміди (іл. 15). На задньому плані картини можна побачити пейзаж, що відчутно контрастує із дещо штучною атмосферою, створеною бюстом розкритої Природи. Ґьоте використав ці самі полотна, щоб прикрасити власний будинок на честь ювілею Карла Августа 3 вересня 1825 року, а також для святкування річниці свого вступу на службу великому герцогу 7 листопада того ж року.

Цікаво побачити, як одна і та сама емблема може бути предметом протилежних інтерпретацій. Сучасники Ґьоте, з огляду на поширене наприкінці XVII та у XVIII століттях уявлення про науку, що відкриває таємниці Природи, витлумачували жест Генія, який розкриває Природу, як натяк на наукову діяльність Ґьоте. Поет Ґергардт, коментуючи цю емблему у віршах з приводу ювілею Ґьоте, прославляє реалізований ювіляром союз поезії та науки: «Не задовольняючись звуками золотої ліри, поет проникає всередину Природи, він насмілюється підняти магічне покривало Ізіди»[857]. Віньєтка, що була поміщена у 1808 році Александром фон Гумбольдтом на початку його «Есею про географію рослин», вже містила натяк на це традиційне уявлення про розкриття Ізіди. Проте у нашому подальшому викладі ми спробуємо показати, що на думку Ґьоте у Ізіди все-таки немає покривал.

Насправді сам Ґьоте, виображуючи цю емблему, мав на думці зовсім інше, аніж традиційне уявлення про Науку, що розкриває Природу. Насамперед, у сукупності полотен, написаних на честь вшанування Карла Авґуста та призначених представляти різні види мистецтва, ця емблема відповідала саме скульптурі. Анонімна брошура, що вийшла друком у Ваймарі у 1825 році та, вочевидь, була інспірована Ґьоте, наступним чином описує цю емблему: «Хлопчик, який стоїть на одному коліні у скромній позі, розкриває бюст Природи, зображеної символічно. Цей бюст із білого мармуру може безпосередньо натякати на скульптуру як найдосконалішу репрезентацію найдосконалішого творіння»[858]. Отже, бюст Ізіди-Артеміди символізує тут одночасно скульптуру — мистецтво, що у досконалий спосіб «представляє» Природу, і саму Природу, яка витісує форми.

Проте Ґьоте сам говорить про справжнє значення, яке мав для нього цей образ. Він написав цілу серію поезій, пов’язаних із кожною з вісьмох картин, про які ми щойно говорили, та об’єднаних під назвою «Die Kunst» («Мистецтво»)[859]. «Генію, що розкриває бюст Природи» він присвятив, десь у березні 1826 року, три катрени, які дають зрозуміти його справжнє ставлення до поняття таємниці природи та метафори покривала Ізіди. Трохи згодом він відтворив один із цих віршів у іншій збірці, що отримала назву «Стриманих ксеній». Контекст, у який він помістив цей вірш, дає змогу зрозуміти сенс, значення, яке мали для нього ці образи та ці вірші. Насамперед, я їх процитую:

Шануй таємницю,

І нехай очі твої не піддадуться пристрасній жазі.

Природа-Сфінкс, цей монстр

Вжахне тебе численними грудьми.

Не шукай таємної посвяти.