Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Що стосується епікурейців, фізичні дослідження цікавлять їх лише тією мірою, якою здатні принести душі мир і спокій, звільняючи від страху смерті та страху перед богами:

Якби ми не були стривожені нашими побоюваннями небесних феноменів і смерті, боячись, з причини нашого незнання меж болю та задоволень, що остання щось означає для нас, ми не мали би жодної потреби вивчати природу[440].

Ідея Бога-творця, що її можна зустріти у «Тімеї», могла викликати глибоку повагу до божественної таємниці створення всесвіту та схиляти до відмови пропонувати гіпотези щодо продукування природних феноменів.

Юдей та платонік Філон з Александрії говорить про «межі знання»[441] і радить людині радше пізнавати саму себе, замість того, щоб уявляти себе знавцем походження світу. Не можна бути гордим від проникнення у божественну таємницю, як роблять це удавані мудреці, які не лише хваляться тим, що знають, чим є кожна істота, а й хизуються знанням їх причин так, «ніби вони були присутні при творенні […], ніби вони були радниками творця при створенні світу»[442]. Набагато краще намагатися пізнати самого себе. Через кілька століть Августин засудить допитливість як «хіть очей» та як потребу ставити нові, навіть болісні, досліди[443]. Під владою допитливості опиняються, практикуючи магію, дивлячись вистави, а також намагаючись пізнати витвори природи, недосяжні для нас, та вимагаючи від Бога чудес.

Для юдеїв та християн, як ми бачили[444], слова Бога Адаму, про які розповідає книга Буття, надавали йому право панувати над землею та використовувати нижчі створіння. Наприкінці середньовіччя, за доби Відродження та у Новий час, особливо після того, як прогрес науки завдяки застосуванню експериментального методу, став очевидним, ці слова могли схилити людину намагатися відкрити таємниці природи та зануритися у наукові дослідження. Незважаючи на це, вчені XVII ст. були змушені визнати межу такого проекту: необхідність зупинитися, після вивчення феноменів, перед непроникною таємницею божественної волі, яка обрала цей світ поміж усіх можливих світів.

2. Критика технік силування Природи

За доби античності, окрім критики марної допитливості, поставали також сумніви у легітимності будь-якої техніки, що силує природу. Ксенофонт у своїх «Спогадах» розповідає про сумніви Сократа у тому, що дослідження природи є безкорисливими та його підозру, що ті, хто шукає пізнання божественних речей, переконані, ніби пізнавши «необхідності, завдяки яким кожна річ приходить у буття», вони зможуть, коли захочуть, викликати вітри, дощі, сезони та інші подібні речі, у яких вони матимуть потребу[445]. Отже, вже в той час передчували прометеєві амбіції науки.

Ціцерон, як ми пам’ятаємо, згадував про скрупульозність медиків-емпіристів, які боялися, що відкриті шляхом розтину «органи, позбавлені своїх оболонок, змінюються»[446]. Вигляд внутрішніх органів у живому та мертвому тілі є різним. Спотворюючись емоціями, цей вигляд тим більше спотворюється впливом смерті[447]. Цей погляд медиків-емпіристів також переповідався Цельсом, латинським енциклопедистом, який писав у І ст. н.е. На їхню думку, вівісекція злочинців, що практикувалася медиками-догматиками Герофілом та Ерасістратом за доби еллінізму, є актом жорстокості: «Мистецтво, покликане турбуватися про спасіння людей, заподіює деяким з них не просто смерть, а найжахливішу смерть» і, навіть, жорстокості, що не приносить жодної користі: «адже те, що шукають ціною такого насильства, не може бути знайдено»[448].

До цих методологічних та моральних сумнівів додаються побоювання, які можна назвати екологічними. Маги та експериментатори хотіли зірвати з Природи її покривало. Проте, якщо Природа приховується, то чи не має у неї для цього підстав? Чи не хотіла вона захистити нас від небезпек, що підстерігають нас, коли, опанувавши та підкоривши її, ми опинимося під загрозою власного технічного прогресу?

Ці побоювання стосувалися, зокрема, експлуатації копалень та викопування підземних галерей. У перспективі людського занепаду після золотого віку, Овідій визнав у цих техніках ознаку повної аморальності людей залізного віку:

Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —

Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,

Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.

Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же

Встала, жаждива до них, невсипуща Війна[449].

Саме це повторить Сенека. Замість того, щоб споглядати неосяжний всесвіт, ми розкопуємо землю, щоб витягнути з неї те, що було сховано, те, що є шкідливим для нас, замість того, щоб вдовольнитися тим добрим, що було нам подароване:

Адже те, що нам на користь, наш Бог, наш отець розмістив дуже близько від нас — рукою сягнути; не сподівався, що шукатимемо, — сам дав[450], а шкідливе заховав глибоко. Тож нарікати можемо хіба що на себе самих: те, від чого гинемо, ми всупереч природі добули з її схову на світло денне[451].

На відміну від Посідонія, якого він жваво критикує[452], Сенека розглядає технічний прогрес — а не прогрес знання[453] — як небезпеку для морального життя, адже його двигуном є любов до розкоші та задоволень.

У другій половині І ст. після Р.Х. Пліній Старший у своїй «Природній історії» повторить ті самі претензії[454]. Він буде стурбований моральними наслідками технічного прогресу, які породжують прагнення до розкоші та, зрештою, ведуть до занепаду звичаїв замість того, щоб задовольняти головні людські потреби[455]. Мотивом пошуку металів є жадоба, у випадку золота і срібла, та ненависть, коли йдеться про залізо. Вони є тим більше неприйнятними, що земля дала нам на своїй поверхні все необхідне для нашого життя та здоров’я. «Наскільки наше життя було б невинним та щасливим, наскільки воно було б навіть витонченим, якби ми жадали лише того, що знаходиться на поверхні землі, коротше кажучи, того, що знаходиться біля нас». Незалежно від цих моральних розмірковувань, ми можемо побачити також, що у нього з’являються побоювання щодо небезпеки, якої завдають природі людські дії. Він стурбований наслідками для гір копалень, які викопані у землі[456]. Тут, між іншим, втручається уявлення про землю-матір. Струси землі є, на думку Плінія, проявами «обурення священної матері», адже ми проникаємо в її нутрощі, щоб вирвати у неї предмети нашого жадання. Анонімний автор поеми «Етна» також жаліється, що люди, замість того, щоб вдатися до незацікавлених, безкорисних досліджень, які мають бути їхньою головною турботою, піддають землю тортурам, щоб вирвати у неї її скарби[457].