Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Отець Мерсен у листі, адресованому у 1644 році одному з його численних кореспондентів, будучи рішучим прихильником механістичного пояснення феноменів, пише: наша доба «є батьком універсальних зрушень. […] Що ви думаєте про ці оновлення — чи не дають вони нам враження кінця світу?»[378].

Робер Ленобль чудово описав механістичну революцію, розпочату Галілеєм, як подію надзвичайного значення для історії людства та Землі:

Приходить час, коли за кілька років Природа втратить свій статус всезагальної богині, щоб стати — падіння, якого вона ще ніколи не знала, — машиною.

Ця сенсаційна подія може бути чітко датована — це 1632 рік. Галілей публікує свої «Діалоги про дві головні системи світу», персонажі яких дискутують, перебуваючи в арсеналі Венеції. Сьогодні ми просто не можемо собі уявити, наскільки революційною могла бути ця мізансцена, на перший погляд абсолютно банальна, у якій справжня фізика народжується з дискусії інженерів. […] Інженер набуває гідності ученого, оскільки мистецтво виготовлення стає прототипом науки. Це передбачає нове визначення пізнання, що більше не є спогляданням, а стає використанням, новою настановою людини щодо Природи: вона перестає дивитися на неї як дитина на свою матір, вважати її взірцем; вона хоче її завоювати, стати її власником і господарем[379].

Водночас, я би не стверджував, разом із Робером Леноблем, що це «людина», тобто людство, відтепер отримує нову настанову щодо природи. Для цього є кілька аргументів. Насамперед, потрібно бути дуже обережним, намагаючись визначити загальні риси ментальності цілої доби. Це те саме, (я це вже казав і повторю знову[380]), що говорити у загальний спосіб про «людину»: одна і та сама людина може не мати однієї лише настанови щодо природи, вона може мати, так би мовити, повсякденне сприйняття природи, а також її естетичне сприйняття, і, окрім цього, наукове знання про неї. Науковець добре знає, що Земля обертається навколо сонця, проте він не думає про це, коли говорить про «захід сонця». Окрім того, панівна настанова модерної науки не є новою. Це прометеєва настанова, яка існувала вже давно у механіків та магів, вже у «Книзі Буття» Бог наказав людині панувати над природою. Водночас потрібно сказати, що разом із Беконом, Декартом, Галілеєм, Ньютоном відбувся остаточний розрив не лише із магічними сподіваннями, а й з магічними методами. Ці вчені відкрили засіб реалізації остаточного та вирішального прогресу у проекті панування над природою, зосереджуючись на строгому аналізі в природних феноменах того, що є вимірюваним та піддається кількісному обчисленню.

Ця подія, так само, як майже усі події, має різні сприятливі чинники. Насамперед йдеться про тріумф інженерів, про який каже Робер Ленобль. Цей феномен готувався, як ми це бачили[381], з кінця середньовіччя та за доби Відродження; він був посилений видовищним прогресом у пізнаннях, здійснених, у XVI та XVII ст., завдяки великим відкриттям мореплавців, зокрема, відкриттю Америки, завдяки великим винаходам, як-от друкування книг, здійсненим ремісниками. Цінність та гідність техніки і ручної праці завдяки цьому помітно піднеслись. Показово, що ремісник Бернар Палісі написав у 1553 році книгу, назва якої добре окреслює її програму: «Справжній рецепт, завдяки якому кожна людина у Франції може навчитися примножувати свої скарби. Так само ті, хто ніколи не вчився грамоті, зможуть вивчити філософію, необхідну всім мешканцям землі»[382]. На його думку, природну філософію вчать не по книжкам, а в контакті з природою, працюючи руками. На початку XVI ст. Хуан Луїс Вівес у своїй книзі про викладання наук (De tradendis disciplinis, 1531), а також Рабле у своєму «Ґарґантюа» запрошують студентів входити у майстерні ремісників, щоб спостерігати за діями та техніками людей, які перебувають у прямому контакті з природою.

Здійснений у галузі створення інструментів поступ дав змогу, зокрема, сконструювати мікроскоп на початку XVI ст. та телескоп у XVII та XVIII ст., що спричинили революцію у можливостях спостереження. Водночас, деякі натуралісти не поспішали їх використовувати, ми ще будемо це повторювати[383], адже мали побоювання, що ці інструменти спотворюють точне бачення речей.

Захоплення практичним знанням в той час викликало глибоку та майже загальну зневагу до книжкового знання, а також до посилань на авторитет. Відтепер наука не повинна спиратися на те, що кажуть, що розповідають люди про феномени — Аристотель зібрав величезну кількість інформації такого роду у книгах про природну історію, а також на те, що кажуть власне Аристотель, чи Гален, чи Птолемей. Вона повинна спиратися на те, що можна довести експериментальним шляхом у колективний чи індивідуальний спосіб, що можна сконструювати чи продукувати. Це кінець посилання на авторитет. Істина є донькою Часу, тобто колективних зусиль людства[384].

Відтепер йдеться не про те, щоб читати та пояснювати тексти, щоб запозичувати знання у давніх, а про те, щоб змушувати працювати свій розум під час конкретних спостережень та добре організованих дослідів. Наприкінці своєї «Дискурсії про метод» Декарт пише, що на його погляд ті, хто просто використовує свій чистий природний розум, тобто чий розум не зіпсований схоластикою, матимуть кращі думки, аніж ті, хто вірить лише давнім книгам[385].

Отже, механістична революція була тісно пов’язана з тим, що можна було би назвати демократизацією знання. Наука не є сферою діяльності кількох посвячених, як це відбувалося у випадку магії, або якихось привілейованих осіб на кшталт університетських студентів і професорів. Вона по праву приступна всьому людству. Френсіс Бекон у «Новому Органоні» та Декарт у «Дискурсії про метод» вважають, що запропонований ними метод є інструментом, який забезпечує доступ до наукового знання будь-якому розумові. Коли креслять коло за допомогою руки, малюнок виходить більш чи менш вдалим. Це залежить від вправності руки. Водночас, цей малюнок вже не залежить від вправності руки, коли його роблять за допомогою циркуля. Науковий метод є циркулем, що дозволяє урівняти всі таланти[386].

Між іншим, як це передбачив вже Френсіс Бекон у «Новій Атлантиді», наукові відкриття не є витвором самотньої праці, вони є наслідком співпраці учених. По всій Європі у XVII ст. множаться академії наук, в яких різні вчені виносять свої праці на обговорення.

Завдяки Галілею виникає радикальна зміна у визначенні механіки. Якщо в античності та за часів середньовіччя механіка була наукою про штучні об’єкти, про створені людиною знаряддя з метою змусити природу діяти на благо людини «всупереч природі», навіть якщо при цьому добре розуміли, що для цього потрібно використовувати закони самої природи[387], відтепер, після Галілея, механіка та фізика починають рішуче ототожнюватися. Адже, з одного боку, механіка полягає у застосуванні законів природи, а з іншого — Галілеєва фізика використовує, для вивчення природи, математичні поняття та підрахунки, що слугували античній механіці для створення штучних об’єктів. Вчений, таким чином, діє як інженер, який має полагодити систему коліс та функції машини-природи.

Цей підхід чітко викладений Декартом у розділі його «Принципів філософії», що має назву «В який спосіб можна пізнати фігури, розміри та рухи непомітних тіл?». Декарт відповідає на це запитання наступним чином. Насамперед він визнає, що найменші частини тіл є непомітними та не можуть сприйматися нашими органами чуттів. Єдиними чіткими та ясними поняттями про матеріальні реальності є поняття фігури, розмірів та руху. Водночас, правила, що стосуються цих понять, — це правила геометрії та механіки. Будь-яке знання людини про природу може бути здобуто лише з цих правил. У цьому дослідженні, пише Декарт,

мені дуже допоміг приклад багатьох тіл, складених майстерністю людей, адже я не визнаю жодної відмінності між створеними ремісниками машинами та створеними природою різними тілами. Хіба що функції машин залежать лише від з’єднання певних трубок та пружин, чи інших деталей, які перед тим, як бути з’єднаними рукою людини, що їх створює, повинні бути достатньо великими, щоб бачити їхній образ і рухи, тоді як трубки чи пружини, що визначають функції природних тіл зазвичай надто малі, щоб бути сприйнятими нашими органами чуттів. Цілком зрозуміло, що всі правила механіки належать фізиці, оскільки усі штучні речі є, разом з тим, природними. Наприклад, коли годинник показує час за допомогою коліщаток, з яких його зроблено, це для нього не менш природно, ніж для дерева давати плоди. Ось чому годинникар, який бачить зроблений іншим годинник, може зазвичай, бачачи певні його частини, судити про всі інші частини, яких він не бачить. Так само я, розглядаючи чуттєві ефекти та частини природних тіл, намагався пізнати, якими є їхні частини, неприступні почуттям[388].

Декарт та механіцисти відкидають, таким чином, традиційне розрізнення між процедурами людського мистецтва та природними процесами. У статті «Природа» свого «Філософського словника» Вольтер добре підсумує цю ситуацію: «Моя бідна дитино, чи хочеш ти почути правду? Вона полягає у тому, що мені дали назву, яка мені не личить — мене називають природою, тоді як я є мистецтвом».

Відтепер машина, а не живий організм, стає взірцем для розуміння та пояснення природи, у цьому контексті Бог постає як конструктор машини світу, що перебуває поза нею — як великий інженер, великий архітектор, великий годинникар. Такі вислови часто використовуються у XVII та XVIII ст.[389] Відомими є вірші Вольтера:

Всесвіт захоплює мене і я навіть не можу уявити,

Що годинник цей існує, а годинникаря — ніколи не було[390].

Це правда, що починаючи з античності язичницькі, так само, як і християнські автори — наприклад Лукрецій, Калкідій чи Лактанцій, говорили про природу як про якусь machina[391]. Проте правдою є також те, що використовуючи цю метафору, вони хотіли лише наголосити добру злагодженість природи; втім у такого християнського автора як Лактанцій ця метафори могла відчинити двері механістичній концепції всесвіту. Коли у XIV ст., у 1377 році, у Ніколя Оресма з’являється порівняння природи з годинником, власне механічна перспектива стає очевидною[392]. У 1599 році, наприкінці листа-присвяти, що передує його перекладу «Механічних питань» Псевдо-Аристотеля, Монантей заявляє, що всесвіт є інструментом Бога, оскільки він є найвеличнішим, наймогутнішим, найструктурованішим з усіх машин і є системою зчеплень (complexio) усіх тіл[393]. Метафора набуде усієї повноти свого значення та всієї важливості у Мерсена та Декарта.

Враховуючи дуже тісні зв’язки, що з часів античності пов’язали математику та механіку, це уявлення про Природу як механізм мало головним наслідком появу, завдяки Кеплеру, Галілею, Декарту, Гюйгенсу, Ньютону, математичної фізики, яка базується на вимірюваних та обчислюваних даних явищ і намагається сформулювати, у вигляді рівнянь, закони, що їх впорядковують. Для Галілея, наприклад, світ є книгою, написаною мовою, яку неможливо зрозуміти, якщо не знати її літер, які є нічим іншим, як математичними фігурами[394]. Починаючи з цього вирішального повороту до математизації природи відкривається можливість еволюції науки до модерної фізики.