Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Те саме стосується інших тіл того ж роду, що їх не важко обговорювати засобами літературного жанру «правдоподібних оповідей». Адже коли, облишивши дискурси про вічні істоти, розслаблено досліджують правдоподібності, що стосуються народження речей та займаються цим без жодних докорів сумління, то віднаходять помірковану та розумну розвагу у житті[501].

Отже, «Тімей» є розповіддю, що претендує лише на правдоподібність. «Поетика» Аристотеля[502] поміщує його у порядок поезії, а не історії, саме тому, що він розповідає не про те, що відбулося насправді, — лише бог може це знати, а про те, що могло би бути чи мало би відбутися.

Платон описує, таким чином, ідеальне походження. Наприклад, коли йдеться про визначення трикутників, задіяних у створенні елементів, Платон вважає, що потрібно знайти найкрасивіші з різносторонніх трикутників та зазначає, між іншим, що він розглядатиме не як противника, а як союзника того, хто знайде ще кращі трикутники. У такий спосіб він позначає одночасно межі своїх гіпотез та своє незацікавлене ставлення до науки.

Дискурс правдоподібності має на меті запропонувати якусь модель у модерному розумінні цього терміна, тобто якусь можливу схему, що дозволяє мислити походження світу. З інших причин, тобто під страхом Інквізиції, Декарт вдаватиметься до тієї самої процедури, коли в «Дискурсії про метод»[503] презентуватиме свій «Трактат про світ» як «оповідь, вигадану для задоволення та позбавлену будь-якої претензії на історичність», якщо скористатися висловом Етьєна Жільсона, який коментує цей текст Декарта:

Я дозволю собі […] говорити тільки про те, що могло би статися у новому [світі], якби Бог створив зараз в уявному просторі достатньо матерії для його утворення […] Після цього я би показав, у який спосіб більша частина матерії цього хаосу мала би, слідуючи цим законам, підготуватися та впорядкуватися, щоб набути схожості з нашими небесами[504].

Як справедливо підкреслює також Юрґен Мітельштрас[505], Платон у «Тімеї» не намагається вичерпно пояснити світ, яким він є, а має на меті показати, яким чином світ постав би перед нами, якби був створений у раціональний спосіб, тобто за образом таких моделей, якими є Ідеї.

На початку цього параграфа ми говорили про точки перетину між двома методами розуміння природи. «Тімей» Платона є першим прикладом такого перетину. Адже порівняння Платона й Декарта змушує нас помітити, всупереч майже нездоланній відстані між цими двома методами, певну аналогію між ними. Так само як «ідеалістичне», механістичне пояснення претендує лише на «правдоподібність» і є лише гіпотетичним. Воно пропонує гіпотезу певного функціонування, визначеного, наскільки це можливо, математичним зв’язком, з метою пояснити наслідок, який перебуває перед нашими очима. Проте, як ми це бачили[506], воно приймає, що в реальності функціонування може бути іншим, а отже, незважаючи на ту саму видимість, інша гіпотеза є цілком можливою.

У своєму описі Платон, як і геометри, виходить з аксіом, що не доводяться, зокрема, з принципу каузальності та розрізнення між «сущим» та «сталим» — їх розрізнив Прокл[507], потім він використовує міфічні елементи — Деміурга, Годувальницю тощо, та математичні елементи, наприклад, трикутники, призначені пояснити розташування елементів[508]. Як показали Люк Бріссон та Ф. Вальтер Меєрштайн[509], «Тімей» є взірцем майбутніх наукових теорій, навіть сучасних, адже його відправним пунктом є аксіоми, що самі по собі не піддаються доведенню, проте здатні забезпечити створення раціональної та правдоподібної репрезентації всесвіту, тобто, зрештою, його «вигадку».

Іншою точкою перетину між двома методами є ідея, згідно з якою математичні моделі можуть пояснити явища. Бог-геометр Платона, як ми бачили, стане вічним геометром доби Просвітництва[510]. Отже структура реальності стає математичною. Водночас те, що у Платона було гіпотезою, що не піддається верифікації, у механіцистів стане строгим підрахунком.

3. Здогадний характер фізики

Таким чином за античної доби фізика була дискурсом, а не експериментальною практикою (за дуже рідкими винятками, на які ми натякали[511]). І не просто дискурсом, а здогадним дискурсом. Здогадний характер фізики в цілому чи, щонайменше, у деталях, цілком визнавався не лише платоніками, а й усіма філософськими школами античності. Що стосується Аристотеля та його школи, коментатор «Фізики» Симплікій (VI ст. після Р.Х.) зазначає, що визначаючи умови строгого доведення та стверджуючи, що воно повинно відштовхуватися від самоочевидних принципів, Аристотель неявно дає зрозуміти, що фізика, оскільки вона не відповідає цим критеріям, має лише здогадний характер. Симплікій цитує у цьому контексті Теофраста, послідовника Аристотеля, який казав, що не потрібно з цієї причини зневажати фізику, з неї потрібно починати, адже вона найбільш адаптована до нашої людської природи та наших здатностей[512]. Важко сказати, чи повинні ми приписати Теофрасту ствердження здогадного характеру фізичних досліджень. Водночас, це є цілком можливими, адже Прокл зі свого боку каже про Теофраста, що той намагається правдоподібним чином пояснити, звідки з’являються блискавки, вітри, бурі, дощі, сніги та гради[513]. Насправді саме у цій царині представники всіх шкіл відмовлялися від догматизму та приймали можливість множинних пояснень.

Ціцерон у «Лукуллі» наполягає на здогадному характері досліджень природи, виокремлюючи всі питання, в яких філософи дотримуються різного розуміння речей, що є для нас недосяжними та невидимими: становище Землі у всесвіті, мешканці Місяця і гори на ньому; існування людських істот на антиподах[514]; обертання Землі навколо осі; розмір Сонця; існування та природа душі; атоми та порожнеча; множинність світів; походження образів уві сні. «Мудрець, — каже він, — побоїться сміливо судити та вважатиме дуже добрим, якщо у цьому роді речей відкрив щось правдоподібне»[515]. Він небезпідставно підкреслює, що у кожній філософській школі можуть практикуватися різні думки з цього приводу.

У «Природних питаннях» стоїка Сенеки можна знайти ту саму настанову з приводу земних чи небесних феноменів. На його думку, немає ортодоксальної стоїчної доктрини стосовно цих речей, стоїк обирає пояснення, що видається йому найправдоподібнішим. Страбон, який також належить до стоїчної течії, також наполягатиме на таємному характері причин фізичних феноменів (epikrupsis tôn aitiôn)[516]. Марк Аврелій, своєю чергою, також натякає на цю настанову:

Речі так від нас укриті, що чимало філософів — і неабияких! — вважало їх цілковито неосяжними; і навіть стоїки вважали, що їх нелегко осягнути[517].

Твір, що його хибно приписують Галену, проте який, можливо, сучасний йому, визначає науку як солідне, чітке, безпомилкове знання, що ґрунтується на розумі, та робить висновок, що наукового знання немає ні в філософії, особливо коли вона розмірковує про природу, ні в медицині, що є лише мистецтвом[518].

Неоплатоніки, зрозуміло, залишатимуться вірними Платоновій традиції, що розглядає Природу як похідну, нижчу, чуттєву реальність, а отже, з цієї причини, важко пізнавану. Прокл багаторазово повторюватиме, що physiologia, вивчення phusis, є eikotologia, правдоподібним дискурсом[519]. Йдеться про земні тіла, що підлягають становленню, чи про тіла небесні — маємо задовольнитися приблизністю, адже перебуваємо дуже далеко й дуже низько у всесвіті. Цей приблизний характер пізнання природи з усією очевидністю постає в астрономічних гіпотезах, що доходять однакових висновків відштовхуючись від різних припущень. Одні претендують на «збереження видимостей (чи явищ)» (sôzein ta phainomena) за допомогою теорії ексцентриків, інші стверджують те саме за допомогою епіциклів[520], зрештою, треті — за допомогою сфер, що обертаються у різних напрямах[521].

4. Численні пояснення того самого феномену

Епікур, поза сумнівом, чітко дотримується фундаментальних принципів своєї фізики — атоми та порожнеча, адже вони дозволяють обмежити гіпотезу божественного створення. Проте він охоче погоджується із тим, що у кожній частині фізики можуть бути запропоновані різні пояснення того самого феномену, наприклад, затемнень чи сонцестояння, кожне з яких відповідатиме видимому[522]. Лукрецій, вірний послідовник Епікура, із максимальною ясністю викладає цей принцип:

Що тут є правдою — стільки-бо діє причин у цім світі, — важко сказать, але що відбувається й може відбутись в різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах всесвіту, — викласти хочу, а також — численні причини руху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі. З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина, що спонукає до руху зірки, та її визначати важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком[523].

Цікаво зазначити, що у Лукреція ця теорія множинних пояснень задіює Епікурову ідею множинності світів. Запропоновані пояснення є гіпотезами, що відповідають різним можливим типам утворення світів. Цей підхід аналогічний підходові Декарта, який хоче «говорити тільки про те, що могло би статися у новому [світі]».