Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

5. Сучасні побоювання

У XX ст. поети, науковці та філософи висловлюють ті самі побоювання з приводу механізації природи. Говорять про «розчаклування світу», про «смерть природи». Ми не можемо детально проаналізувати потужну літературу, присвячену цій проблемі. Потрібно було б згадати Жоржа Дюамеля, Олдоса Гакслі, Райнера Марію Рільке та багатьох інших. На мою думку варто пригадати дві особливо значущі доповіді, присвячені цій темі, 17 та 18 листопада 1953 року, перша з яких належить Мартіну Гайдеґеру, друга — фізику Вернеру Гайзенберґу. Гайдеґер у своєму тексті наполягає на прометеєвому, як я це називаю, характері сучасної техніки[487]. На його думку, вона є насильницьким заходом, що має на меті досягти розкриття природи: «Розкриття, що керує модерною технікою, є про-вокацією (herausfordem), засобами якої природу примушують постачати енергію, що може бути екстрагована та накопичена як така»[488]. Катрін Шевалі чудово підсумовує позицію Гайдеґера стосовно цього феномену: «Сучасна доба є добою, за якої людина все сприймає у формі механізму та надр, що їх можна експлуатувати, включаючи саму себе, та, одночасно, втрачаючи своє власне буття»[489]. На думку Гайдеґера, людина має повернутися до грецької poiesis, яка також є формою розкриття, примусу-вийти-на-світло[490]. Мистецтво, таким чином, могло би стати для сучасної людини засобом віднайти свій автентичний зв’язок з буттям та з самою собою. Гайзенберґ у своїй доповіді під назвою «Образ природи у сучасній фізиці» викриває ту саму небезпеку: «Ми живемо у світі, настільки зміненому людиною, що всюди зустрічаємо структури, автором яких є вона сама: використання інструментів у повсякденному житті, виготовлення їжі машинами, зміна людиною ландшафту, отже, людина всюди зустрічає лише саму себе»[491]. На відміну від Гайдеґера він вважає, що небезпеку становить не сама по собі техніка, а той факт, що людство ще не змогло адаптуватися до цих нових умов життя.

Через п’ятдесят років ми повинні визнати, що замість того, щоб взяти ситуацію під контроль, людство навпаки опинилося під загрозою ще більших небезпек. Техніка породжує спосіб життя та способи мислення, наслідком яких є дедалі більша механізація самої людини, проте безжальну тенденцію цього типу цивілізації неможливо зупинити. Людина ризикує втратити в ній свою душу та своє тіло.

VI

ОРФІЧНА НАСТАНОВА. РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦЬ ЗАСОБАМИ ДИСКУРСУ, ПОЕЗІЇ ТА МИСТЕЦТВА

13

Фізика — здогадна наука

1. Два методи розкриття таємниць Природи

Ми розрізнили два методи розкриття таємниць природи: той, що ми назвали прометеєвим та той, що ми назвали орфічним. Щойно ми окреслили історію першого методу, що починається з грецької механіки й сягає механістичної революції XVII ст., яка уможливила той технічний та індустріалізований світ, у якому ми живемо.

Зараз ми спробуємо описати другий метод, що намагається розкрити таємниці природи без використання інструментів, спираючись на сприйняття, використовуючи можливості філософського та поетичного дискурсу, а також живопису. Ми спробуємо відкрити іншу традицію, що простягається від «Тімея» Платона до «Поетичного мистецтва» Поля Клоделя, а також до «Узагальненої естетики» Роже Каюа, спосіб розуміння природи в якій радикально відрізняється від прометеєвої традиції.

Водночас, ці дві традиції у деяких моментах перетинаються та доповнюють одна одну. Цей взаємний вплив дається взнаки вже у «Тімеї» Платона, набуває визначеності у дослідженнях природи стоїка Сенеки, відверто постає у інженерів та митців Відродження, таких, як Леонардо да Вінчі та Альбрехт Дюрер, а також залишається живим і у наші дні, коли йдеться, наприклад, про математичне бачення природи чи про визначення «максим» або ж фундаментальних законів поведінки та руху природи.

2. «Тімей» Платона

«Тімей» є зразковою моделлю того, що я називаю орфічною настановою. Народження світу та всі природні процеси є божественними таємницями. Водночас, людина може зрозуміти лише те, що здатна створити сама за допомогою власного мистецтва. Отже людина не має жодного технічного засобу для відкриття таємниць створення світу богами:

Якби хотіли випробувати це за допомогою досліду, то знехтували б відмінністю людського та божественного становища. Адже тільки бог знає, як змішати різні елементи в одному Цілому, а потім розділити їх, та тільки він здатен це зробити. Проте жодна людина не здатна зробити зараз ні того, ні іншого, та, поза всяким сумнівом, не буде здатна на це колись у майбутньому[492].

Єдиним приступним людині засобом є дискурс. З огляду на це, коли йдеться про таємницю створення світу, потрібно спробувати імітувати породження всесвіту, тобто якогось божественного створіння, породженням дискурсу. Інакше кажучи, спробувати віднайти, у русі дискурсу, рух народження речей. Ось чому «Тімей» подається як poiesis, тобто одночасно як дискурс та як поема, мистецька гра, що імітує мистецьку гру того поета всесвіту, яким є божество[493]. Ось чому Платон вважає, що бог Світ народжується у дискурсі:

Цей бог, який одного дня народився насправді і який щойно народився у дискурсі[494].

Ми вперше зустрічаємося тут із темою, що відіграватиме велику роль у нашій оповіді, темою витвору мистецтва, дискурсу чи поеми, що є способом пізнання Природи; про таке пізнання Клодель казав, що воно є нічим іншим, як «спів-народженням»[495] [496]. Адже митець зливається з рухом створення Природи, а подія народження мистецького твору є нічим іншим, як моментом події народження Природи.

Проте цей дискурс, каже Платон, належить до літературного жанру «правдоподібного міфу»[497]. Як зазначив Френсіс Макдональд Корнфорд[498], Платон, вочевидь, натякає на те, що його діалог вписується у велику традицію теогонічних поем досократиків — Гесіода, Ксенофана, Парменіда, які застосовували епітети «правдоподібний» та, навіть, «вигадка» до власних творів[499]. Платон з іронією говорить про власну спробу, проте ця іронія зовсім не зменшує значення, якого він надає цій грі, що полягає у створенні правдоподібного міфу. У будь-якому разі, Платон наполягає на приблизному та винятково правдоподібному характері всього того, що можна сказати загалом про процес породження всесвіту:

Отже, якщо в багатьох пунктах та багатьох питаннях, зокрема богів та зародження всесвіту, ми виявляємося нездатними запропонувати пояснення, які були би повністю когерентними та вичерпно точними, це не повинно нас дивувати. Проте якщо ми запропонуємо пояснення, які не поступаються у своїй правдоподібності іншим поясненням, ми маємо задовольнитися ними, пам’ятаючи, що я — той хто говорить, та ви — мої судді, є лише людьми. Отже, якщо нам пропонують якийсь правдоподібний міф щодо цих предметів, не потрібно ще чогось шукати[500].

У тому, що стосується окремих природних процесів, Платон також наполягає на тому, що він пропонує лише правдоподібне пояснення. Говорячи про метали, він робить наступне зауваження: