Розділ «III МІЖ ІМПЕРІЯМИ»

Уряд консервативного прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна отримав політичну підтримку в західних регіонах імперії шляхом мобілізації радикального російського націоналізму. Новий виборчий закон допоміг пронаціоналістичним кандидатам виграти вибори. В Україні, як і в решті імперії, російські націоналістичні організації об’єдналися зі своїми однодумцями — православними ієрархами та священиками Російської православної церкви, поширюючи російський націоналізм та антисемітизм серед українських селян і міщан. Київ став місцем одного з найскандальніших судових процесів в історії імперії — справи Бейліса, коли єврея звинуватили в ритуальному вбивстві християнського хлопчика. Почаївський монастир на Волині став осередком російського націоналізму та антисемітизму в роки, що передували Першій світовій війні. Найбільший імперський осередок «Союзу російського народу» був заснований на Волині. Члени союзу та інших подібних організацій претендували на роль захисників інтересів росіян (в українському випадку — малоросів) від «інородних» польських та єврейських експлуататорів. Їхня пропаганда показувала «інородців» як капіталістів-кровопивць та революційних радикалів.

Результати українських виборів до III Думи (1907–1912) продемонстрували привабливість імперського російського націоналізму серед українського селянства. З сорока депутатів, обраних в Україні, 36 характеризувалися як «істинні росіяни» — цей термін у ті часи використовували для визначення російських націоналістів. Убивство Петра Столипіна соціалістом-революціонером у Києві 1911 року нічого не змінило в імперській політиці. Російські націоналістичні партії отримали 70% голосів українського населення на виборах до IV Думи — приголомшливий результат, якщо врахувати, що етнічні росіяни становили не більш ніж 13% населення України. Не лише більшість виборців, а й більшість обраних за списками російських націоналістів були етнічними українцями, такі як засновник Київського клубу російських націоналістів та впливовий член IV Думи Андрій Савенко. Інший етнічний українець, Дмитро Піхно, очолював київський осередок «Союзу російського народу». Київська газета «Киевлянин», яку він видавав, стала рупором націоналістичних організацій. У ході революції 1905 року російський націоналізм ефективно замінив те, що ще залишалося від української самосвідомості в уявленнях та політичних симпатіях прихильників малоросійської ідентичності. Малорос став росіянином.

Попри свою незавершеність революція 1905 року стала поворотним моментом в історії українського національного руху Російської імперії. Це був перший випадок, коли українським діячам вдалося понести свої ідеї у народ і випробувати їхню силу й популярність. Уперше їм було дозволено звернутися до мас українською мовою і використовувати засоби масової інформації для популяризації своїх ідей. Вони формували українські клуби та засновували осередки товариства «Просвіта» по всій Україні. Українофіли старих часів могли лише мріяти про такий прорив у суспільний простір. Українські діячі дійсно змогли багато зробити за короткий період. Але кінець революції, а потім реакційна політика імперської влади, що спиралася на радикальний напрямок російського націоналізму, залишили українські партії в стані хаосу й розчарування. В австрійській Україні українофіли завдали поразки прихильникам загальноросійської ідеї, але не змогли послабити хватку польських партій у галицькій політиці. Хоча українські діячі в обох імперіях сформулювали гасло незалежності України, проте навіть досягнення місцевої автономії здавалося в обох випадках за межами можливого. Втілення в життя українських мрій про автономію, а тим більше про незалежність потребувало серйозного політичного землетрусу. Його перші поштовхи відбулися в серпні 1914 року.