Розділ «III МІЖ ІМПЕРІЯМИ»

Шевченко написав ці слова після того, як покинув Санкт-Петербург і переїхав до України, де спілкувався з членами Кирило-Мефодіївського братства. Якщо ми не знаємо, чому Іван Котляревський, засновник сучасної української літератури, писав українською мовою, Шевченко в передмові до Кобзаря не залишив жодних сумнівів щодо власних мотивів та мотивів його друзів і послідовників. Вони черпали натхнення в панслов’янському русі на початку XIX століття, що став відповіддю на пангерманізм тієї епохи. Вони вважали, що Україна відстає в розвитку своєї мови, літератури й культури, але також припускали, що мають що запропонувати іншій частині слов’янського світу, якщо тільки її сини, такі як Гоголь, поставлять свій талант на службу власній країні. Вони уявляли Україну вільною республікою в ширшому слов’янському союзі.

Микола Костомаров написав програмний документ братства під назвою «Книга буття українського народу». Костомарова надихнула «Книга народу польського й польського пілігримства», що в ній Адам Міцкевич представляв польську історію як історію месіанських стверджень та страждань польського народу. За Міцкевичем, польський народ повстане з могили та врятує всі поневолені народи. Костомаров призначав цю роль для України, чиї козацькі витоки робили її унікально демократичною та егалітарною: на відміну від росіян, українці не мали царів і, на відміну від поляків, не мали шляхти. Члени Кирило-Мефодіївського братства оспівували козацьке минуле, прагнули скасування кріпацтва і виступали за перетворення імперії на федерацію рівноправних республік, одною з яких мала б стати Україна.

Товариство мало небагато членів і проіснувало не більше року. Його учасників невдовзі заарештували — Костомарова за кілька днів до одруження, а Шевченка під час приїзду до Києва, куди він прибув на весілля свого друга. Деякі імперські чиновники побачили в діяльності братства зародки нової і потенційно небезпечної тенденції. Вони описували ці підозрілі ідеї як «сепаратистські», і сам імператор назвав їх наслідком паризької пропаганди (малися на увазі впливи польської еміграції). Але інші вважали, що члени братства були вірними підданими імперії, справжніми захисниками Русі від польських впливів, які просто занадто далеко зайшли у своєму малоросійському патріотизмі, і тому їх не слід карати надто суворо. Зрештою, чиновники вирішили виголосити відносно м’які вироки, щоб не привертати занадто багато уваги до членів братства й не підштовхувати українофілів (термін, що з’явився в урядових колах у середині XIX століття) до союзу з польським національним рухом.

Російські урядовці представили прагнення братства як «об’єднання усіх слов’ян» під скіпетром царя. Його справжню програму тримали в секреті навіть від найвищих чиновників імперії. Костомарова засудили на рік в’язниці. Інші члени братства отримали терміни ув’язнення від 6 місяців до 3 років або були відправлені на заслання зазвичай працювати на чиновницьких посадах у віддалених губерніях. Найтяжчий вирок Микола І виніс Шевченкові, відправивши його служити рядовим до імперської армії протягом довгих 10 років без права писати й малювати. Імператора вразили особисті нападки на нього та його дружину в Шевченкових віршах і малюнках. Шевченко вважав самодержавство відповідальним за тяжке становище його народу та Батьківщини, якою вважав не Росію, а Україну. Його твори таким чином атакували два з трьох елементів уваровської «офіційної народності»: самодержавство та народність. Його православ’я також було не імперського взірця.

Через свої твори та діяльність Костомаров, Шевченко та інші члени Кирило-Мефодіївського братства започаткували те, що ми зараз називаємо українським національним проектом. Вони вперше використали знахідки збирачів старожитностей, фольклористів, лінгвістів для того, щоб сформулювати політичну програму, що призведе до створення національної спільноти. Протягом наступного століття ідеї, пропаговані членами братства та представлені широкій аудиторії в пристрасній поезії Шевченка, спричинять глибокі перетворення в Україні та всьому регіоні. Найбільш очевидною ознакою цієї зміни сьогодні є пам’ятник Шевченку перед головним корпусом Київського університету. Він замінив статую засновника університету імператора Миколи І.

Розділ 15

ПРОЗОРИЙ КОРДОН

У 1848 році, за рік після того, як російські урядовці застосували репресії проти членів Кирило-Мефодіївського братства, українці імперії Габсбургів створили у Львові свою першу політичну організацію — Головну Руську раду. Галицькі українці називали себе русинами і зазвичай під цим іменем були відомі в імперії. Рада дуже відрізнялася від організації, що існувала в Києві в 1846–1847 роках. Якщо братство діяло таємно, мало обмаль учасників і було знищене російською імперською владою, рада розпочала свою діяльність з допомогою та підтримкою австрійського губернатора Галичини, мала велику кількість членів і широку громадську підтримку.

Незважаючи на всі відмінності між цими двома організаціями, збіг у часі їх створення вказує на дуже важливу рису в розвитку української культури, національної ідентичності та політичної активності. Цей розвиток мав два шляхи, і, коли рух на одному сповільнювався або зупинявся, прогрес на іншому міг продовжуватися і навіть набирати швидкості. Відокремлені імперським російсько-австрійським кордоном, українські активісти були об’єднані безліччю зв’язків у процесі націєтворення. Такі зв’язки простягалися через політичний кордон, що в XIX столітті став ще й релігійним, відокремивши українських католиків (уніатів) від українських православних. Досить часто контакти між двома групами українських діячів тривали всупереч бажанням двох імперій, що боролися одна з одною. Ці зв’язки розвивалися за кількома каналами, що допомагало двом гілкам руху створити спільне бачення майбутнього України.

Українським діячам, поділеним політичними кордонами, але об’єднаним за духом та національною ідеологією, подолати їхні обмеження допомагав той простий факт, що два імперських уряди проводили різну політику щодо своїх українських меншин. Ці відмінності не були ніде настільки сильно вираженими, як у підході до уніатської церкви, яку обидві держави успадкували від польсько-литовської Речі Посполитої. На відміну від російських можновладців, австрійці ніколи не переслідували уніатів і не намагалися «возз’єднати» їх з панівною (у їхньому випадку католицькою) «материнською церквою». Насправді, вони ставилися до уніатів з повагою, про що свідчила нова офіційна назва конфесії — греко-католики (тобто католики візантійського обряду). Їхні польські католицькі брати називалися римо-католиками. Уряд створив семінарію для підготовки греко-католицького духівництва — спочатку у Відні, а потім у Львові. На початку XIX століття церква отримала незалежність від інших уніатських єпархій, що опинилися в Російській імперії, а статус Львівської єпархії було підвищено до рівня митрополії. Оскільки більшість світської еліти перейняла католицизм і польську культуру, греко-католицькі священики залишилися єдиними лідерами русинського суспільства і з часом сформували основу новітнього українського національного руху.

Чому Габсбурги діяли в такий спосіб? Як це не парадоксально, з тієї ж причини, що й Романови. Обидві імперії мали ту саму проблему — зростання польського націоналізму, але обирали різні стратегії боротьби з нею. Російський імперський уряд ліквідував уніатську церкву й загальмував розвиток українського національного руху з метою захисту імперської російської нації від польської «пропаганди», у той час як австрійські урядовці намагалися протидіяти цій пропаганді, посилюючи русинський рух у своїй державі. Вони ніколи не прагнули перетворити русинів на німців і не мали жодної проблеми з їх розвитком як самостійної нації. Насправді, вони підтримували цей процес як противагу добре розвиненому й організованому польському руху.

Такою була політика, уперше втілена на практиці австрійською владою в революційному 1848 році. Від Палермо до Парижа й Відня у Європі піднімався ліберальний націоналізм, кидаючи виклик кордонам, установленим Віденським конгресом, і урядам, які правили в цих кордонах. У березні 1848 року угорці, натхненні революційними подіями в Парижі, стали вимагати від Габсбургів незалежності. Вони боролися за свою свободу зі зброєю в руках. Поляки взяли з них приклад, піднявшись спочатку в Кракові, а потім у Львові з вимогою громадянських свобод та автономії. Багато з цих вимог не влаштовували ані уряд у Відні, ані щонайменше половину галицького населення. Українці становили близько половини від 4,5-мільйонного населення провінції. Поляків налічувалося близько 40%, євреїв — близько 7%. Українці становили абсолютну більшість у так званій Східній (справжній) Галичині, у той час як поляки були в більшості в Малопольщі, що тепер називалася Західною Галичиною і включала Краків. Євреї жили по всій збільшеній імперській провінції, при цьому приблизно 60% східногалицького єврейства проживало в містах та маленьких містечках.

Провінція була аграрною і менш економічно розвиненою, ніж більшість володінь Габсбургів. Після поділів Речі Посполитої імператор Йосиф II відсторонив традиційну польську еліту від управління і залучив імперських чиновників (дуже часто онімечених чехів із Богемії) до створення нової адміністративної системи; він також намагався підняти освітній та культурний рівень населення і захистити селян від зловживань їхніх господарів. Прибравши польську еліту від влади, Йосиф спочатку ігнорував євреїв, дозволивши їм зберегти автономію в обмін на сплату так званого податку терпимості. Потім 1789 року він видав едикт про віротерпимість, що став важливим кроком на шляху урівнення австрійського єврейства в правах з рештою підданих, але разом із тим він розпустив традиційні єврейські інститути, заборонив використання ідишу та івриту в офіційних документах і запровадив військову службу для євреїв. Коли в березні 1848 року до Львова прийшла революція, багато євреїв були раді об’єднати сили з польською опозицією. Однак, коли австрійська армія за допомогою російських військ розгромила угорську революцію, надії поляків на відновлення державності та євреїв на рівність також були зруйновані.

Галичанами, які найбільше отримали від революції, стали українці — можливо, найбільш лояльні до імперії та найменш активні учасники подій. Вони не мали бажання приєднуватися до польського руху, оскільки в польських відозвах спочатку не було жодної згадки про українське населення регіону або його потреби. У квітні 1848 року лідери української громади, усі представники греко-католицького духівництва, видали власну відозву до імператора, заявивши про свою лояльність та попросивши захисту від польського панування і прав для русинської мови. З благословення та за підтримки австрійського губернатора Галичини графа Франца Стадіона греко-католицькі священнослужителі створили Головну Руську раду. Начальник поліції Львова Леопольд фон Захер-Мазох (батько майбутнього письменника) схвалив заснування першої української газети «Зоря Галицька». Стадіон розглядав русинську мобілізацію як «засіб паралізувати польський вплив і здобути підтримку для австрійської влади в Галичині».

Під керівництвом духівництва Головна Руська рада виявилася ефективною противагою Польській національній раді, яка очолила польську національну революцію. Вона відрізнялася своїми вимогами від польської ради майже в кожному важливому питанні. Якщо поляки були радикальними, то українці були консервативними. Щодо майбутнього Галичини, то в той час як поляки хотіли автономії для всієї провінції, українці прагнули її поділу, з відновленням колишньої, меншої Галичини, де українці становили б 70-відсоткову більшість. Петицію про поділ провінції підписали 200 тисяч осіб. Та він не відбувся: Галичина залишилася цілою. Але українці вийшли з революції з власною політичною організацією та газетою, мобілізовані, як ніколи раніше.

Безперечно, найбільш революційною подією було скасування кріпацтва та початок активної участі селян у виборчій політиці. Обидві події сталися у відповідь на вимоги польських революціонерів, але були ініційовані австрійською владою і виграли від них українці, які становили більшість селянства в провінції. У Галичині 16 з 25 українців, обраних до австрійського парламенту, були селянами; на Буковині до селян належали всі 5 обраних українців. Вибори українських депутатів до парламенту мали великий вплив на громаду, оскільки вводили габсбурзьких українців до світу виборчої політики й навчали їх самоорганізації не для повстання (селянські повстання також мали місце), а для політичної діяльності.

Придушення революції призвело до зникнення Головної Руської ради — уряд заборонив її 1851 року, — але не українського національного руху, народженого в подіях 1848 року. Протягом 1850-х і переважної частини 1860-х років ним керували люди з того ж церковного середовища. Вони стали відомі як «святоюрці», за іменем головного греко-католицького собору у Львові. Їхня етнонаціональна орієнтація дала їм друге найменування — старорусини. Лояльні до імперії та консервативні у своїх політичних і соціальних поглядах, греко-католицькі єпископи та священнослужителі, які очолювали русинський рух, вважали себе та свій народ представниками окремої русинської нації. Їхніми головними ворогами були поляки, основним союзником — Відень, у той час як їхні російські побратими — українці або малоросіяни — залишалися на периферії їхнього думання.

Хоча революція 1848 року сприяла формуванню нової української нації, вона залишила відкритим питання про те, що це за нація. Варіант «русини», представлений лідерами Головної Руської ради, включав низку альтернатив, найкраще представлених вибором самосвідомостей, зробленим «Руською трійцею» — гуртком поетів та письменників-романтиків, які з’явилися на літературній сцені в 1830-ті роки. Три провідних члени гуртка: Яків Головацький, Маркіян Шашкевич та Іван Вагилевич — були студентами греко-католицької духовної семінарії у Львові. Як і національні будителі по всій Європі, вони збирали фольклор та захоплювалися історією. Їх надихала культурна діяльність інших слов’ян імперії Габсбургів, а їхні ідеї брали свій початок у роботах українських будителів Наддніпрянщини, таких як «Енеїда» Івана Котляревського, збірки українських народних пісень, опубліковані в Російській імперії, та твори харківських романтиків. 1836 року вони видали в Буді свій перший і останній альманах — «Русалка Дністровая».

На час публікації цього видання усі три лідери гуртка вважали габсбурзьких українців частиною більшої української нації. З часом їхні переконання похитнулися і вони стали піддавати їх сумніву. Лише один із трьох, Маркіян Шашкевич, вшановується нині як засновник української літератури в Галичині. Він помер 1843 року, задовго до революції 1848 року та спричинених нею політичних та інтелектуальних потрясінь. Його колега Іван Вагилевич приєднався до пропольського «Руського собору» 1848 року, і лідери українського руху стали вважати його зрадником. У 1850-ті роки третій член трійці, Яків Головацький, став лідером галицьких москвофілів, які розглядали галицьких українців як частину більшої російської нації. Таким чином, якщо використовувати пізніші історіографічні терміни, члени трійці стали прихильниками української (Шашкевич), пропольської (Вагилевич) та москвофільської (Головацький) течій українського руху в Галичині.

Вибір орієнтації був тісно пов’язаний з вибором алфавіту для написання українських текстів. В «абеткових війнах», що струснули українське суспільство в 1830-ті й потім у 1850-ті роки, змагалися три варіанти: традиційна кирилиця, що використовувалася в церковнослов’янських текстах; цивільна кирилиця, майже така сама, як у Російській імперії; і, нарешті, латинський алфавіт. Австрійська влада та польські еліти віддавали перевагу останньому варіанту, оскільки він робив українську літературу, яка ще тільки з’являлася, ближчою до імперського стандарту та сприйнятливішою до культурної полонізації. Та коли 1859 року уряд спробував запровадити латиницю для українських текстів, усі русини-українці одностайно виступили проти. Невдовзі стало зрозуміло, що нова нація, яка формується в Галичині, не буде використовувати ніякої іншої писемності, окрім кирилиці. Питання про те, буде ця нація окремою спільнотою або частиною більшого російського чи українського народу, залишалося відкритим.