Розділ «III МІЖ ІМПЕРІЯМИ»

З початком швидкої індустріалізації та урбанізації етнічні дисбаланси далися взнаки і в індустріальному робітничому класі, який був значною мірою російським. Єврейські ремісники опанували дрібну торгівлю, коли перебралися з маленьких містечок колишньої польської України до великих центрів на сході та півдні. Харків на сході був за межами смуги осілості (області, де дозволялося селитися євреям), але решта України, у тому числі міста Одеса й Катеринослав, була відкрита для поселення євреїв. Вони становили від 12 до 14% усього населення Поділля, Волині та Південної України, але становили більшість у маленьких містечках та складали значні громади у великих містах. Євреї становили 37% громадян Одеси та були третьою за величиною етнічною групою Катеринослава.

Чому більшість українців залишилися осторонь від процесів урбанізації та індустріалізації, хоча становили етнічну більшість населення країни? Для розуміння цієї ситуації корисно знову звернутися до історій Хрущових та Брежнєвих. Обидві родини потрапили на південь України з російської Курської губернії, де в другій половині XIX століття розмір середнього селянського землеволодіння не перевищував 3 десятини. Вони переїхали до Катеринославської губернії, де ця цифра становила 11 десятин, а земля, один із найбагатших у світі чорноземів, була більш родючою, ніж на Курщині. Як зазначалося вище, місцеві селяни жили краще, ніж їхні колеги будь-де в імперії. Вони воліли й часто могли собі дозволити залишатися вдома. За важких умов багато хто з них скоріше погодився переселитися у степи на сході імперії для зайняття сільським господарством, ніж переїхати до найближчого металургійного чи шахтарського містечка та працювати у виснажливих умовах промисловості початку XX століття.

Це стосувалося, зокрема, селян із центральних та північних губерній України, таких як Чернігівська, де середній розмір землеволодіння на сім’ю не перевищував 7 десятин доволі бідної землі. Родинна історія іншого радянського лідера, Михайла Горбачова, дозволяє зазирнути в цю частину історії переселень українців. На початку XX століття дід Горбачова з боку матері, Пантелеймон Гопкало, переїхав із Чернігівської губернії до степів Ставропольського краю, де 1934 року народився сам Горбачов. Умови у Ставрополі та на Північному Кавказі були настільки близькі до України, наскільки можна було уявити в обставинах того часу. Багато українських селян, не бажаючи переїздити до міста і шукаючи вільної землі, мігрували набагато далі, аж до російського Далекого Сходу. За два десятиліття до початку Першої світової війни більш ніж 1,5 мільйона українців оселилися на південних та східних кордонах Росії, де ще була доступна земля.

Селянська міграція, спричинена земельним голодом, була насправді всеукраїнським явищем, яке в австрійських Галичині, Буковині та Закарпатті відчувалося навіть сильніше, ніж у Російській імперії. На початку XX століття середній розмір земельного наділу в східній Галичині дорівнював 6 акрам — на 3 акри менше, ніж найбільш перенаселеній українській Волинській губернії з російського боку кордону. Крім того, земля в Карпатах зазвичай була менш продуктивною, ніж на Волині та Поділлі. Селяни масово залишали регіон. «Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати»[27], — говорить персонаж новели «Камінний хрест», написаної галицьким українським письменником Василем Стефаником 1899 року під враженням від масового виїзду галицьких селян до Північної Америки. Тільки в рідному селі Стефаника 500 селян залишили свої домівки в пошуках кращого життя.

До 1914 року з Австро-Угорщиною попрощалися близько 600 тисяч українців. Вони виїздили до Пенсільванії та Нью-Джерсі в США, де українські мігранти працювали на шахтах та заводах, і до провінцій Манітоба, Саскачеван та Альберта в Канаді, де селяни отримували землю й селилися у преріях. Українці були не єдиною групою, яка шукала кращого життя в Північній Америці. Євреї з маленьких містечок Галичини й Буковини часто випереджали їх. У десятиліття, що передували Першій світовій війні, близько 350 тисяч євреїв покинули Галичину заради Сполучених Штатів. Причина була простою: як і селяни, городяни мали примарне економічне майбутнє у східних провінціях Австро-Угорщини. Емігранти всіх національностей та віросповідань зробили чималий внесок в економіку та культуру своїх нових батьківщин. Серед галичан, які емігрували до США, були предки багатьох голлівудських зірок та естрадних знаменитостей, у тому числі батьки-українці Джека Паланса (Палагнюка) та єврейські дідусь і бабуся Барбари Стрейзанд. Батьки Рамона (Романа) Гнатишина, генерал-губернатора Канади в 1990–1995 роках, походили з Буковини; а батьки зірки поп-арту Енді Воргола — з Лемківщини.

Галичина була найбіднішою провінцією імперії, і цю ситуацію відверто засуджував у своїй книзі «Злидні Галичини» (1888) Станіслав Щепановський — польський підприємець і депутат імперського та провінційного парламентів. Порівнюючи продуктивність праці та споживання з рештою Європи, він писав, що продуктивність праці мешканця Галичини становила одну чверть продуктивності пересічного європейця, а харчування — половину. Індустріалізація не обійшла Галичину повністю, однак і не сприяла помітному поліпшенню економічного становища або добробуту населення. Нафта, що виходила на поверхню біля міст Дрогобич і Борислав з незапам’ятних часів, довгий час не давала місцевим мешканцям нічого, крім неприємностей, і лише в середині XIX століття смердючу чорну речовину почали спершу використовувати місцеві фармацевти, які навчилися добувати гас. Першими вигоду від нового відкриття дістали лікарі та пацієнти львівського головного шпиталю. 1853 року шпиталь став першою громадською установою у світі, де для освітлення використовувалися лише нафтові лампи.

Щепановський був одним із перших підприємців, кому вдалося розбагатіти на галицькій нафті, застосувавши парові бури. Ідеаліст і польський патріот та державник за переконаннями, він дбав про охорону здоров’я своїх робітників, багато з яких були польськими мігрантами, та намагався поліпшити їхнє становище, але зрештою збанкрутував. Бізнес і національне будівництво не обов’язково ішли пліч-о-пліч в австрійській Галичині. В останні десятиліття XIX століття до регіону перебралися британські, бельгійські та німецькі компанії, які використовували метод глибокого буріння, уперше запроваджений канадським інженером та підприємцем Вільямом Генрі Мак-Гарві. Нове керівництво витіснило дрібних підприємців, багато з яких були євреями. Некваліфікована праця українських та польських селян (перші становили до половини робочої сили, останні близько третини) виявилася непотрібною. До 1910 року видобуток нафти зріс до 2 мільйонів тонн, що становило близько 4% світового виробництва, найбільшими виробниками в той час були Росія та США.

Нафта принесла до регіону більше грошей і можливостей для здобуття освіти. У Бориславі відкрилося професійне училище. Ряд будинків, споруджених у ті часи, ще й досі стоять, нагадуючи туристам про «старі добрі часи». Але загалом нафтовий бум майже не вплинув на економічну ситуацію у регіоні. Населення Борислава, що розташовувався в центрі виробництва, протягом другої половини XIX століття потроїлося й досягло 12 500 мешканців. Так само зросло й населення усього нафтопромислового району, сягнувши 42 тисяч осіб. Але це було краплею в морі, якщо взяти Галичину в цілому. Населення Львова, що був центром провінції, між 1870 та 1910 роками зросло з приблизно 50 до 200 тисяч мешканців. Це здається вражаючим, але тільки якщо не порівнювати з впливом економічного розвитку на міста Наддніпрянської України в той самий період. Населення Катеринослава, розташованого в центрі металургійного буму, збільшилося в 11 разів трохи більше ніж за 50 років, сягнувши 220 тисяч людей. Найбільшим містом була Одеса з 670 тисячами мешканців, за якою йшов Київ, де проживало 630 тисяч. Ця цифра являла собою майже 10-кратне збільшення населення Києва з середини XIX століття.

Незважаючи на відмінності в рівнях індустріалізації та урбанізації в російських та австро-угорських провінціях України, обидві частини країни наприкінці XIX та на початку XX століття зазнали серйозної економічної та соціальної трансформації. Дедалі швидший рух капіталу, товарів, людей, а також ідей та інформації ознаменував народження сучасного суспільства. Новий поділ праці змінив вагу та впливи традиційних соціальних груп і сприяв створенню нових, зокрема промислового робітничого класу, призвівши до економічного підйому одних регіонів та занепаду інших. Серед бенефіціарів цих змін був український південь, з його міжнародною торгівлею, що стрімко розвивалася і спрямовувалася через чорноморські порти, і промисловою базою, що так само швидко зростала.

Новий економічний і культурний кордон замінив старий, що відокремлював аграрні північ та центр України від кочового півдня. Тепер південь став промисловим та сільськогосподарським двигуном країни. Його сільське населення пам’ятало часи запорозьких козаків, мало зазнало кріпацтва і було заможнішим, ніж у решті країни. Відкриття покладів залізної руди та вугілля перетворило регіон на район промислового буму. Розвинувшись під контролем російської адміністрації, маючи більш етнічно та релігійно розмаїте населення, ніж північніші райони, та найвищі темпи урбанізації в Україні, цей регіон проведе країну у вир політичних, соціальних та культурних змін XX століття.

Розділ 17

НЕЗАВЕРШЕНА РЕВОЛЮЦІЯ

Холодного зимового ранку в неділю 9 січня 1905 року близько 20 тисяч робітників з сім’ями почали ходу від околиць Санкт-Петербурга до центру міста. Демонстрацію очолював Георгій Гапон, 35-річний уродженець Полтавської губернії та випускник Санкт-Петербурзької духовної академії. Люди в перших рядах несли портрет імператора Миколи II разом із церковними хоругвами та іконами, натовп співав релігійні пісні, промовляв молитви за царя. Робітники хотіли подати цареві петицію, підготовлену Гапоном, із закликами до государя захистити їх від зловживань з боку начальства.

Головні заводи Санкт-Петербурга страйкували, але їхні власники відмовлялися задовольнити вимоги робітників, що включали й запровадження 8-годинного робочого дня. Промислова революція створила новий соціальний феномен — робітничий клас, який тепер звертався до царя із закликом визнати основні права робітників. «Ми не просили багато, ми хотіли тільки того, без чого в нас немає життя, а є лише важка праця і постійні страждання», — писав Гапон. Але в петиції були й політичні вимоги, головною з яких були вибори до Установчих зборів. Востаннє в царя публічно вимагали конституцію в грудні 1825 року. Тоді режим розгромив повстання офіцерів, пізніше відомих як декабристи, за допомогою артилерії. Цар і уряд вважали, що повинні знову проявити готовність вжити силу й не повторити помилки Людовіка XVI, чия нерішучість, на їхню думку, коштувала йому життя й трону під час Французької революції.

Коли демонстранти підійшли до царського Зимового палацу (будівля, де зараз розміщений Ермітаж), військові відкрили вогонь, убивши більш ніж 100 людей на місці й поранивши понад 500. Отець Гапон вижив, але вже ніколи не молився за царя і не сподівався на його захист. У зверненні, написаному тої ж ночі, він назвав царя звіром. Він також закликав до відплати: «То помстимося ж, браття, проклятому народом цареві, усьому його зміїному царському поріддю, його міністрам і всім грабіжникам нещасної російської землі!» Повної відплати доведеться чекати ще 13 років (більшовики розстріляють царя Миколу II та його родину в липні 1918-го), але революція, якої сподівалося уникнути царське оточення, почалася відразу. Вона вела всю імперію, у тому числі й українські губернії, у нову еру — добу масової політики, що означала створення політичних партій, парламентські вибори, виборче право для чоловіків і дедалі більшу залежність уряду від підтримки націоналістів.

До України революція прийшла за три дні після подій Кривавої неділі в Санкт-Петербурзі. У середу, 12 січня, робітники Південноросійського машинобудівного заводу в Києві почали страйк. Невдовзі до них приєдналися металурги Катеринослава, Юзівки та решти Донбасу. Тепер полум’я класової війни охопило області, де в попередні 15 років відбувався економічний бум. Якщо до січня 1905 року робітники просили лише кращих умов, більшу платню та 8-годинний робочий день, то тепер вони підкріплювали свої вимоги страйками, демонстраціями та відкритим опором владі. А коли справа дійшла до опору, перенаселене та зубожіле село не відставало від міста. Селяни почали з вирубки лісів, що належали поміщикам, і перейшли до нападів на дворянські маєтки. Сталося понад 300 таких нападів, найбільше на колишніх козацьких землях Лівобережжя. Селяни очікували, що цар видасть маніфест і передасть їм поміщицькі земелі. Однак цього так і не сталося. Натомість уряд кинув проти бунтівників армію, і в грудні 1905 року на батьківщині Миколи Гоголя, у селі Великі Сорочинці Полтавської губернії, було вбито 63 селянина. Трагедія у Великих Сорочинцях була аж ніяк не винятком.

Улітку 1905 року уряд почав втрачати підтримку людей з рушницями — солдатів та моряків, більшість яких були колишніми селянами. У червні вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін» у складі Чорноморського флоту. Більшість його лідерів та учасників були матросами, набраними з України. Повстання було заплановано на жовтень, але почалося в червні 1905 року, коли матроси збунтувалися через борщ із гнилим м’ясом. Унтер-офіцер Григорій Вакуленчук із Житомирщини звернувся до своїх товаришів, за деякими свідченнями, українською зі словами: «Та доки ж ми будемо рабами?» Після того як старший офіцер застрелив Вакуленчука, керівництво повстанням перейшло до Опанаса Матюшенка, 26-річного матроса з Харківщини. Повстанці вбили командирів, підняли червоний прапор і попрямували з відкритого моря до Одеси, де вони підтримали страйк робітників, що відбувався в місті. Прибуття броненосця з трупом Вакуленчука спровокувало нові протести, заворушення та сутички з поліцією.

Підрозділи російських козаків заблокували доступ з міста до порту, у тому числі знамениті Потьомкінські сходи, зображені як місце масових вбивств та драматичних подій у класичному фільмі Сергія Ейзенштейна «Броненосець “Потьомкін”» (1925). Немає ніяких підтверджень того, що хтось дійсно загинув на сходах, але по місту поліція та армійські підрозділи розстріляли сотні людей. Броненосець зрештою залишив Одесу, уникнувши зіткнення з флотилією, лояльною до режиму, і попрямував до Румунії, де повстанці здалися владі. Їхній лідер, Матюшенко, провів деякий час у Європі та Сполучених Штатах, а потім повернувся до Одеси, щоб продовжити революційну боротьбу. Його заарештували, засудили та стратили в Севастополі, на морській базі «Потьомкіна». На час страти Матюшенку, який став символом революції, але відмовився приєднатися до будь-якої політичної партії, було 28 років.

У жовтні 1905 року хвиля страйків досягла свого піку. Усю імперію паралізував страйк залізничників. Працівники основних залізничних вузлів України: Києва, Харкова, Катеринослава — припинили роботу. До середини жовтня кинули роботу 120 тисяч робітників України та близько 2 мільйонів робітників по всій імперії. Тоді імператор Микола II змінив тактику й запропонував своїм повсталим підданим важливу поступку. У маніфесті, виданому 17 жовтня, він дарував основні громадянські права, у тому числі свободу совісті, слова, зборів і об’єднань. Його указ запроваджував загальне виборче право для чоловіків і передбачав проведення виборів до Думи — першого російського парламенту, — що забезпечили б представництво всіх верств суспільства. Цар обіцяв не ухвалювати жодних нових законів без схвалення Думи. Абсолютна монархія опинилася на межі перетворення на конституційну. Ліберальна інтелігенція з радістю зустріла маніфест.

Серед тих, хто стояв у радісних юрбах, що заповнили вулиці великих міст України після видання маніфесту, були і євреї. Консервативні прихильники монархії вважали євреїв тісно пов’язаними з революцією. Вони також звинувачували їх у всіх лихах, які звалилися на місцеве населення з початком індустріалізації та урбанізації. У багатьох українських містах святкування завершилися погромами. Погроми не були чимось новим для України або смуги осілості в цілому, яка включала колишні провінції Речі Посполитої та український південь. Перша велика хвиля прокотилася 1881 року — після вбивства царя Олександра II: євреїв звинуватили в його смерті. У нинішній Молдові погром 1903 року в Кишиневі тривав три дні й ночі та забрав життя 49 людей, здійнявши шум в американській пресі та спричинивши нову хвилю єврейської еміграції. Але погроми минулого блідли в порівнянні з тим, що відбувалося 1905 року. У жовтні від погромів у Києві, Катеринославі та Одесі загинули сотні людей. Тисячі людей дістали поранення, були зруйновані десятки тисяч єврейських осель та підприємств.