Розділ «IV СВІТОВІ ВІЙНИ»

СВІТОВІ ВІЙНИ

Розділ 18

НАРОДЖЕННЯ НАЦІЇ

Лише два постріли пролунали вранці 28 червня 1914 року в Сараєво. Першим пострілом 19-річний студент Гаврило Принцип поранив австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда. Другим він влучив у його дружину, ерцгерцогиню Софію. Обоє померли до полудня. Ця подія матиме серйозний побічний ефект. Натиснувши на спусковий гачок «браунінга», Принцип спровокував Першу світову війну.

Гаврило Принцип, член сербської націоналістичної організації, ненавидів Габсбургів і мріяв про єдину вільну югославську державу на Балканах. В австро-угорського уряду були інші мрії. Він прагнув зберегти імперію і вирішив використати вбивство ерцгерцога як привід для війни з Сербією і покарання її як підбурювача слов’янського націоналізму. Росія підтримала Сербію, за Австро-Угорщину виступила Німеччина, у той час як Британія та Франція підтримали Росію. До початку серпня практично вся Європа була в стані війни. Велика війна, як її називали в ті часи, забрала 18 мільйонів життів — і військових, і цивільних, було більш ніж 22 мільйони поранених.

Історики досі сперечаються про причини першої тотальної війни в історії людства. Найчастіше вони посилаються на поділ світу на два протилежні військові табори: Антанта («сердечний союз») Британії, Франції та Росії протистояла Троїстому союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії (пізніше її замінила Османська імперія). Володимир Ленін наголошував на суперництві великих держав за контроль над ринками збуту та ресурсами. Інші чинники включають зростання масової політичної активності в Європі, а також військову доктрину, що підкреслювала необхідність швидкої мобілізації та важливість першого удару Усі ці причини дійсно сприяли спалаху конфлікту й нездатності держав, що воювали, завершити його, доки не минули довгі чотири роки.

Розглядаючи основні причини війни, важливо, однак, не випустити з уваги причину, що змусила Принципа стріляти в ерцгерцога в Сараєво, а Австро-Угорщину підштовхнула до рішення розв’язати війну. Цією причиною було зростання конфлікту між дедалі більш агресивним етнічним націоналізмом та ослаблими багатонаціональними імперіями. Війна, спровокована націоналістичним активістом, завдала імперіям серйозних збитків. До числа переможених потрапила не лише Австро-Угорщина, а й Османська та Російська імперії: перша повністю розпалася, у той час як останні дві втратили свої монархії та частину територій, зберігшись в іншій формі. Серед переможців були численні національні рухи, які почали будувати власні держави на руїнах колись непереможних імперських гігантів. Хоча українців важко назвати в цій війні переможцями навіть «з натяжкою», вони були серед націй, яким війна дала можливість створити свою державу.

У перші місяці й навіть роки «Велика війна» не обіцяла нічого доброго для національних меншин. Вона підняла хвилю народної підтримки керівних династій та імперської влади. Уряд Росії використав її спалах, щоб накласти додаткові обмеження на діяльність українофільських організацій. Українські діячі, яких урядовці часто називали «мазепинцями», розглядалися як потенційні агенти Габсбургів. Незважаючи на їхні запевнення в лояльності, уряд закрив українські організації, зокрема осередки товариства «Просвіта», і ті українські видання, що ще залишалися, у тому числі газету «Рада» — останній подих ліберального періоду, відкритого революцією 1905 року. Усе це знищило сподівання тих українських лідерів, які бачили у війні можливість створення єдиної автономної України у складі Російської держави. Багато хто з українських лібералів прийняв нейтралітет, відмовившись підтримувати будь-яку зі сторін, що воювали. Ліві радикали звернули свої погляди на Австрію, сподіваючись на те, що та зможе перемогти Російську імперію.

Для імперських російських армій війна почалася з вражаючих перемог. На півночі російські війська увійшли до Пруссії; на півдні — до Галичини та Буковини. На початку вересня вони взяли Львів, а до кінця року вже контролювали перевали Карпат, просуваючись до Закарпаття. Нові обмеження для українських організацій в імперії призвели до нападок на українських діячів в Австро-Угорщині. Російська окупація Галичини та Буковини тривала до травня 1915 року — достатньо довго, щоб показати, яке майбутнє підготували Романови для габсбурзьких українців. Окупаційна влада висунула гасло визволення та возз’єднання загальноросійської нації, через що раніше маргінальні москвофіли опинилися в центрі галицької політики. Російський уряд запровадив російську мову навчання в школах замість української і перейменував австрійський та єврейський Лемберг (польський Львув та український Львів) на російський Львов.

У той час як росіяни підтримували москвофілів, австрійці почали їх переслідувати, щойно почалася війна. Четвертого вересня 1914 року перших москвофільських діячів звезли на відкрите поле табору Талергоф біля міста Грац у Штирії. Невдовзі до них приєдналися тисячі заарештованих справжніх та уявних москвофілів та члени їхніх сімей. Серед них було багато громадських діячів — священиків, педагогів, представників освічених класів, але більшість становили прості селяни. У ході війни до Талергофу було кинуто близько 20 тисяч людей. Від холоду та хвороб померло близько 3 тисяч в’язнів. Сьогодні про трагедію галицьких та буковинських москвофілів нагадує лише назва дороги біля аеропорту Граца — Лагерштрассе, або Табірна вулиця. Інших в’язнів відправляли до табору військовополонених у Терезієнштадті (Терезин) — фортеця у нинішній Чехії, де відбував покарання Гаврило Принцип. Він помер там від сухот наприкінці квітня 1918 року, трохи більше, ніж за півроку до кінця війни, яку він допоміг розв’язати. У Канаді влада інтернувала близько 4 тисяч українців, а ще 80 тисяч зобов’язала регулярно відзначатися в поліції, розглядаючи їх як «іноземців ворожої національності». Їх приписували до «австрійців», як і всіх недавніх емігрантів з Австро-Угорщини.

На відміну від москвофілів, лідери українського руху в Австро-Угорщині заявили про свою лояльність до монархії. У цьому вони взяли приклад з більшості своїх прихильників-селян, улюбленою піснею яких у передвоєнні роки була пісня про дружину імператора Франца Йосифа імператрицю Єлизавету (Сісі), вбиту 1898 року італійським анархістом. У цій пісні Єлизавету називали «наша пані цісаревна», а Франца Йосифа — «наш батько». З початком війни українські діячі сформували Головну Українську раду, чия назва нагадувала про Головну Руську раду революційного 1848 року. Ця рада створила перше українське військове формування в австрійській армії. 3 10 тисяч добровольців урядовці набрали корпус із 2500 осіб під назвою Січові стрільці — пряме покликання на Запорозьку Січ і дніпровських козаків та прояв загальноукраїнської самосвідомості та прагненень галицьких добровольців.

Українські політики в Галичині мали подвійну політичну програму, що включала поділ Галичини й досягнення автономії для її української частини та створення під австрійським протекторатом Української держави з українських земель, що були у складі Російської імперії. Для досягнення другої мети австро-угорські українці не лише приєдналися до імперської армії, а й розпочали проект перетворення «малоросів» з-поміж російських військовополонених на українців. Керував цими зусиллями Союз визволення України, сформований у Відні, але представлений в основному емігрантами з Наддніпрянської України, які знали, як розмовляти з власними земляками. Серед них був і майбутній батько радикального українського націоналізму 1920–1930-х років, уродженець південної України Дмитро Донцов.

Наприкінці весни та влітку 1915 року об’єднаний австро-німецький наступ дозволив австрійцям повернути більшу частину Галичини та Буковини. У результаті цей регіон був повністю очищений від москвофілів, залишки яких відступили на схід з російською армією. «Вони їхали цілими родинами, очолені сільськими старостами, разом із конями, коровами та іншим майном, що його вони встигли прихопити», — описувала вихід москвофілів газета «Киевская мысль». Більшість біженців завершили свій шлях у Ростові-на-Дону та в пониззі Дону, на російсько-українському етнічному кордоні. Перегорталися останні сторінки в історії москвофільського руху як серйозної політичної сили: ті, хто зміг уникнути Талергофу, тепер залишили свій край заради Росії. Навесні та влітку 1916 року російська армія на чолі з талановитим генералом Олексієм Брусиловим почала великий наступ, знову захопивши Волинь, Буковину й частину Галичини. Але він виявився останнім «ура!» імперії, що перебувала на межі економічного та військового виснаження. Всеросійська ідея незабаром опиниться під загрозою не лише в габсбурзькій Україні, а й у державі Романових.

Династія Романових, але не сама імперія, перестала існувати в березні 1917 року. У попередньому місяці нестача продовольства в Петрограді (назва Санкт-Петербурга під час війни) спричинила робітничі страйки та бунт у лавах військових. Лідери Думи переконали імператора Миколу II, психологічно виснаженого роками війни, зректися престолу. Він передав корону своєму братові, який відмовився від цієї честі (думські лідери передбачали новий бунт у разі його згоди). Династії більше не існувало: тиск вулиці, солдатський бунт та вміле маневрування колись лояльної Думи поклали їй край. Лідери Думи присту пили до створення Тимчасового уряду, одним із завдань якого було проведення виборів до Установчих зборів, що мали визначити майбутнє Російської держави.

Петроградські події, що увійшли в історію під назвою Лютневої революції, застали зненацька лідерів українських організацій. Михайло Грушевський, ключова фігура українського національного руху в Галичині (а під час революції 1905 року — й у Наддніпрянській Україні), працював над статтею у Московській публічній бібліотеці, коли почув галас та крики на вулиці. Коли він спитав бібліотекаря, що відбувається, то дізнався, що почалася революція: москвичі рушили на Кремль, щоб взяти під контроль цей символ російської державності. На початку березня в Києві представники українських політичних і культурних організацій створили координаційний орган, який вони назвали Центральною Радою. Вони обрали Грушевського головою та чекали на його якнайшвидше прибуття до Києва. Приїхавши, сивобородий професор дав повну підтримку ініціативам молодому поколінню українських діячів, більшість з яких були студентами або представниками інтелігенції у віці 20–30 років.

Мало хто зі старих колег Грушевського, що належали до поміркованої гілки українського руху (тепер вони називали себе Товариством українських поступовців), захотів приєднатися до молодих революціонерів: навчені досвідом 1905 року, вони вже знали, що революції завершуються реакцією, і були готові обміняти свою лояльність до режиму на поступки в культурній сфері. Їхнім найвищим пріоритетом було запровадження освіти українською мовою. Грушевський вважав, що вони не мали рації: настав час не просити освітньої реформи, а вимагати територіальної автономії для України в реформованій демократичній Російській державі. Для багатьох ветеранів українського руху це звучало занадто амбітно, якщо не фантастично, враховуючи складну історію взаємин українців з імперським урядом. Але Грушевський та його юні, сповнені ентузіазму прихильники вважали інакше.

Вони почали свою діяльність у березні, працюючи в кімнаті підвалу Педагогічного музею в центрі Києва. Згодом був створений Генеральний секретаріат — уряд автономної України під керівництвом провідного письменника-модерніста Володимира Винниченка. Пишучи й українською, і російською мовами, Винниченко став першим українцем від часів Миколи Гоголя, якому вдалося завоювати чималу читацьку аудиторію в Росії. Новий уряд претендував на юрисдикцію над значною частиною сучасної України, а саме над Київською, Подільською, Волинською, Чернігівською та Полтавською губерніями. До липня Тимчасовий уряд у Петрограді визнав Генеральний секретаріат регіональним урядом України.

Як усе це могло статися? Як могла українська ідея, маргіналізована після революції 1905 року, вийти переможницею із боротьби з російськими лібералами та соціал-демократами, а також прихильниками російського націоналізму з лав «істинно російських» патріотів? У революційній атмосфері того часу суміш ліберального націоналізму та соціалізму, запропонована молодими лідерами Ради, виявилася привабливою ідеологією. Політично активна громадськість стала розглядати ідею територіальної автономії України, яку пропагували українські партії як єдиний шлях виходу з безлічі військових, економічних та соціальних проблем, що обсіли країну. Центральна Рада стояла на чолі цього руху як єдина установа, здатна забезпечити дві основні вимоги моменту: дати землю селянам та мир суспільству.

Солдати, яким хотілося якомога швидше завершити війну, масово й з ентузіазмом підтримали Раду. У той час як Тимчасовий уряд у Петрограді був зайнятий підготовкою нового наступу й закликав солдатів боротися до кінця разом із Британією та Францією, Центральна Рада обіцяла мир і стала єдиною надією в Україні, спустошеній бойовими діями. «Українізовані» армійські підрозділи — загони, сформовані з вояків, набраних в українських губерніях і відправлених на український сектор фронту, — заявили про свою лояльність до Ради. Загалом таких вояків налічувалося майже 300 тисяч. Ці стомлені війною селяни в солдатській формі не лише палко прагнули повернутися додому, а й хотіли потрапити туди вчасно для перерозподілу поміщицької землі, який Центральна Рада обіцяла провести, незважаючи на сильний опір з боку землевласницьких класів. Українське селянство, що перебувало під впливом українських соціалістів-революціонерів, які виявилися найбільшою політичною партією Ради, стало її соціальною опорою.