Розділ «III МІЖ ІМПЕРІЯМИ»

Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

У Києві погром розпочався після демонстрації, що була одночасно і святкуванням перемоги, і засудженням маніфесту 17 жовтня як окозамилювання з боку режиму. Коли демонстранти напали на міську в’язницю, звільнили політичних в’язнів, осквернили пам’ятник Миколі І перед Київським університетом, зняли імперську символіку з фасаду будівлі університету, знищили російські імперські прапори, замінили їх на червоні й закликали до повішення імператора, консервативна громадськість звинуватила в цьому євреїв. Наступної ночі банди робітників-мігрантів, православних фанатиків і відвертих злочинців почали нападати на євреїв та їхню власність. «Ось ваша свобода, ваша конституція й революція, ваша корона й портрет нашого царя», — кричав один із нападників. Було вбито 27 людей, близько 300 поранено й зруйновано близько 1800 єврейських будинків та підприємств. На Хрещатику, головній вулиці Києва, лише 1 з 28 єврейських крамниць уникла руйнування.

Переживши погром, один із найвідоміших єврейських авторів XX століття Шолом-Алейхем покинув місто та країну, емігрувавши до далекого Нью-Йорка. Очікування погрому стало головною темою в його останньому оповіданні про Тев’є-молочника. Ця тема також є в тих його творах, на основі яких створено класичний бродвейський мюзикл «Скрипаль на даху». І в оповіданні, і в мюзиклі міський поліціянт симпатизує євреям. Це було правдою щодо окремих поліціянтів, але багато з них зайняли вичікувальну позицію під час погромів, заохочуючи насильство. Саме так, схоже, було в Києві. На той час коли поліція вжила заходів проти винних у погромі, він уже тривав три дні.

Київський погром багато в чому був типовою картиною того, що відбувалося в інших великих містах України. Злочинцями зазвичай були робітники — недавні переселенці зі збіднілих сіл Росії і, меншою мірою, України, які змагалися з євреями за роботу й відчували себе визискуваними та дискримінованими з боку міської і заводської адміністрації та підприємців. Євреїв вони вважали легкою здобиччю і «законною» мішенню: нападаючи на них, зловмисники могли проявити й захистити свою «справжню російську самосвідомість» та вірність імперським принципам самодержавства, православ’я та народності. Українські селяни приєднувалися до грабунку будинків у маленьких містечках та на околицях великих міст. Ці злочинці тепер вільно нападали на будинки, яких вони до цього б не зачепили.

Незважаючи на те що простолюд пов’язував революцію з євреями, юрбами, які вітали царський маніфест і вважали його недостатнім, керували діячі з низки політичних партій, серед яких далеко не всі мали єврейське походження. Більшовики Володимира Леніна, представники радикального крила Російської соціал-демократичної робітничої партії, були в авангарді робітничих страйків та демонстрацій. Вони засуджували маніфест. Ця партія прагнула скинути режим за допомогою загальноімперського страйку та повстання. Меншовики, представники іншого напрямку тієї ж партії, опиралися диктату Леніна і вели власну пропаганду. Також дуже активною була Російська партія соціалістів-революціонерів, яка ще до революції заснувала свої осередки в Харкові, Житомирі, Чернігові та інших великих містах України. Багато євреїв приєдналися до соціал-демократів (і до меншовиків, і до більшовиків), але також мали власні політичні партії. Одним із найактивніших у подіях 1905 року був Бунд — соціалістична партія, що представляла єврейських робітників та ремісників.

У той час як участь євреїв у революції, частіше за все під прапорами Бунду, вказувала на важливість національних та релігійних меншин у революційній боротьбі, що насувалася, головні «всеросійські» партії відмовлялися робити будь-які значні поступки національностям імперії. Лідери Бунду були серед організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, але вийшли з її складу, щойно Ленін поставив під сумнів автономний статус їхньої організації та її виключне право представляти інтереси єврейських робітників. Більшовики та соціал-демократи загалом вірили в єдиний і неподільний робітничий рух, а також у єдину й неподільну Російську імперію. Соціалісти-революціонери поводилися гнучкіше, визнаючи важливість культурної автономії та демонструючи готовність розглядати федеративний устрій Російської держави. Але цих поступок було недостатньо, щоб утримати національні меншини імперії від створення власних політичних партій.

Українці по обидва боки російсько-австрійського кордону займалися формуванням своїх політичних партій з 1890-х років. Це був період, коли політичні сили всієї Європи перейшли до етапу партійного будівництва, вийшовши на вулицю, щоб організувати маси на підтримку своїх політичних гасел. На українських землях у складі Російської імперії перша політична партія була створена 1900 року. Її мобілізаційний етап розпочався в Харкові. Група місцевих студентів, які відмовилися приєднуватися до загальноросійських партій і прагнули об’єднати соціалістичні та націоналістичні ідеї, створила самостійну Революційну українську партію. Активісти створили мережу осередків в Україні й почали працювати серед селян, закликаючи їх до повстання. Вони також прийняли програму, викладену в брошурі під назвою «Самостійна Україна», написаній харківським юристом Миколою Міхновським і виданій у Галичині. Так була створена перша українська політична партія у Російській імперії, яка оголосила своєю головною метою здобуття незалежності України.

«...П’ятий акт великої історичної трагедії, званої “боротьбою націй”, вже начався і закінчення наближається»[28], — писав Міхновський, майже прогнозуючи катастрофи прийдешньої світової війни. Він припускав, що вихід з цього жахливого протистояння між великими державами «показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося». І продовжував: «Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває в становищі зрабованої нації». Далі Міхновський оголошував мету українського національного визволення і, як юрист, наводив правові та історичні аргументи для скасування російсько-української угоди, укладеної 1654 року Богданом Хмельницьким. Міхновський стверджував, що Росія порушила її умови, зазіхнувши на права та привілеї, надані козацьким старшинам у дні Хмельницького. Схожі аргументи використовували ще гетьмани Іван Виговський та Іван Мазепа в XVII та на початку XVIII століття. Однак, на відміну від них, Міхновський закликав своїх співвітчизників здобути повну незалежність, а не приймати польський чи шведський протекторат.

Ця брошура стала поворотним моментом в українській політичній думці Російської імперії. Її затвердження як програми першої української політичної партії сприяло зростанню популярності ідеалів незалежності. Але невдовзі в партії відбувся розкол через питання, чому віддавати пріоритет — націоналізму чи соціалізму. Теза Міхновського про майбутню незалежність України відійшла на другий план. До неї повернуться в січні 1918 року, у полум’ї іншої революції. Під час революції 1905 року більшість українських політиків прагнули автономії у «звільненій» демократичній та федеративній Росії, а не повної незалежності. Свідченням цих настроїв у суспільстві був успіх Спілки — соціал-демократичної партії, що виникла з Революційної української партії Міхновського, але була багатоетнічною за складом і мала тісні зв’язки з російськими соціал-демократами та єврейським Бундом. У квітні 1905 року в Спілці налічувалося близько 7 тисяч членів. Її успіх був почасти зумовлений її статусом регіональної філії російської соціал-демократії.

Жовтневий маніфест стимулював подальші зміни в українському політичному ландшафті. Монархістська партія «Союз 17 жовтня» була заснована на підтримку цього маніфесту. У жовтні сформувалася ліберальна Конституційно-демократична партія, а після неї у листопаді — націоналістичний та антисемітський «Союз російського народу». Українська політична сцена тепер була поділена на три головні напрямки: соціалісти та соціал-демократи, представлені Спілкою та низкою «всеросійських» партій та гуртків; ліберальна українофільська інтелігенція, здебільшого об’єднана в утворення з дещо оманливою назвою «Українська радикально-демократична партія», яка співпрацювала з російськими конституційними демократами; і спадкоємці малоросійського напрямку, які утворювали ядро таких монархістських організацій, як «Союз російського народу».

Усі три табори тією мірою, якою вони були пов’язані з українським національним питанням, вбачали своє коріння в українському культурному відродженні 1830–1840-х років і вважали своїм попередником Тараса Шевченка. Ніхто з них не розглядав його як петербурзького художника та інтелектуала: усі думали про нього як про «народного поета» з козацькими вусами, одягненого в селянський кожух. Шевченко був їхнім квитком до селянських мас, і в добу масової політики цей квиток міг стати виграшним. Проте лише один табір (українські ліберали) звертався до мас мовою Шевченка. Революція 1905 року нарешті дозволила їм зробити це після 40 років обмежень. Злам стався в лютому 1905 року, коли Російська імператорська Академія наук видала меморандум, де виступала за зняття заборон на україномовні видання. Академічна спільнота визнала українську («малоросійську») самостійною мовою, а не діалектом.

У жовтні 1905 року, коли Микола II видав свій маніфест, офіційні обмеження на україномовні видання було знято. До грудня 1905 року вже виходили дві газети українською мовою в Лубнах та Полтаві. У вересні 1906 року українські ліберали почали видавати першу щоденну україномовну газету «Рада» в Києві. 1907 року вони ж почали випускати перший україномовний журнал. Перше академічне видання українською мовою з’явилася наступного року. На той момент українською мовою вже виходило 9 газет загальним накладом 20 тисяч примірників. Це був лише початок: у наступні роки спостерігався справжній вибух україномовних видань. Провідним жанром були ілюстровані брошури на гумористичну тематику, їхній загальний наклад між 1908 та 1913 роками становив близько 850 тисяч примірників; потім ішла поезія, загальний наклад якої наближався до 600 тисяч примірників. Як з’ясувалося, українські селяни воліли читати гумор та вірші рідною мовою.

Перше змагання за уми й серця українських мас відбулося навесні 1906 року, під час виборів до першої російської Думи. Соціал-демократи не брали в них участі, і ліберали набрали чимало голосів. Українські «радикальні демократи», які об’єднали сили з російськими «конституційними демократами», отримали кілька десятків місць для своїх членів та симпатиків у Думі. Після прибуття до Санкт-Петербурга вони сформували Український клуб для просування українських культурних та політичних інтересів. До нього увійшли 44 депутати з 49, обраних від України. Але І Дума проіснувала недовго: цар виявив її занадто революційною й розпустив уже за 2 місяці. Вибори до II Думи відбулися на початку 1907 року за активної участі соціал-демократів. Спілка з її 14 депутатами обігнала інші українські партії, за винятком монархістів, які отримали майже чверть голосів виборців. Українські депутати сформували другий парламентський клуб, цього разу з 47 учасників. Одним із його проектів було впровадження української мови в державних школах. Цей клуб проіснував недовго, оскільки спад революційної активності в імперії дозволив цареві розпустити й II Думу. Вона працювала не набагато довше за першу — з березня до червня 1907 року. Розпуск Думи ознаменував кінець революції.

Українські активісти досягли більшості із того, що змогли зробити між 1905 та 1907 роками (від формування парламентських груп до створення українських наукових та освітніх установ), використовуючи досвід своїх колег з Австро-Угорщини, де доба масової політики настала на кілька десятиліть раніше. Замість бути перешкодою, російсько-австрійський кордон у попередні десятиліття став благом для українського руху: якщо справи погіршувалися з одного боку, з іншого активісти піднімали смолоскип і допомагали своїм побратимам. З 1860-х років наддніпрянські українці, які потерпали через заборону українських видань, одержували допомогу від галицьких українофілів. На початку XX століття галичани виявилися здатними допомогти Наддніпрянській Україні, передавши досвід власної боротьби.

Ключовою фігурою в передаванні галицького досвіду до Наддніпрянщини був 40-річний професор української історії у Львівському університеті Михайло Грушевський. Випускник Київського університету, Грушевський приїхав до Галичини 1894 року й зарекомендував себе як провідний український учений по обидва боки російсько-австрійського кордону. У Львові він почав писати свою багатотомну «Історію України-Руси», першу академічну працю, що започаткувала український історичний наратив, цілком відмінний від російського. Він став президентом Наукового товариства ім. Шевченка, перетворивши його на еквівалент Національної Академії наук, якої Україна ще не мала. Почувши про формування Українського клубу в І Думі, Грушевський залишив своїх студентів у Львові й поїхав до Петербурга редагувати видання клубу та працювати радником українських депутатів. У наступні кілька років Грушевський переніс редагований ним журнал «Літературно-науковий вісник» зі Львова до Києва, де він також заснував Українське наукове товариство за зразком Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Грушевський стверджував, що «визволення Росії» — мета широкої ліберальної коаліції, що сформувалася напередодні революції, — недосяжна без визволення України. Він прагнув демократичної та автономної України в складі демократичної федеративної Російської держави, закликав українську інтелігенцію вступати до українських політичних партій замість жертвувати національною ідеєю на службі «всеросійським» цілям. Грушевський також прагнув запобігти створенню можливого альянсу між російськими лібералами та польськими націоналістами на шкоду українським політичним та культурним інтересам. Він стверджував, що не може бути жодних окремих угод, коли справа стосується національностей. Він боявся, що російсько-польська угода про запровадження польської мови в школах колишньої Речі Посполитої потягне за собою виключення української мови зі шкільної системи. Грушевський боявся, що полонізація українського селянства може замінити русифікацію українського села в західних губерніях імперії. Як виявилося, ці побоювання не справдилися.

Занепокоєння Грушевського багато в чому були зумовлені його галицьким досвідом. Там в українській політиці домінувала Українська національно-демократична партія. Заснована 1899 року за допомогою Грушевського та його близького союзника, найвідомішого українського галицького письменника та політичного активіста Івана Франка, вона об’єднала народовців та соціалістичних радикалів. Національні демократи проголосили своєю кінцевою метою незалежність України (це сталося ще до проголошення цієї мети Революційною українською партією Міхновського), але серед їхніх найближчих практичних завдань були поділ Галичини на українську та польську частини та зрівняння в правах етнічних груп імперії. Нічого з цього не влаштовувало польські політичні партії. Польська національно-демократична партія під керівництвом Романа Дмовського прагнула поглинання українців польською культурою, у той час як польські соціалісти, яких очолював майбутній голова польської держави Юзеф Пілсудський, виступали за федеративне вирішення українського питання в рамках польської держави. Між польськими та українськими поглядами на майбутнє Галичини було мало місця для компромісу.

Польсько-українські відносини остаточно зіпсувалися під час виборів 1895 року й дійшли до відкритого антагонізму під час виборів 1907 року до імперського та галицького парламентів — перших виборів в Австро-Угорщині на основі загального виборчого права для чоловіків. Українці досягли відносних успіхів на загальноімперських виборах, але не змогли вирвати з-під контролю поляків галицький сейм: польські вищі класи скористалися з виборчого закону, яким вдало маніпулювали польські чиновники. Наслідком були втрати українців та жорстокі зіткнення, що призвели до кількох смертей. Стосунки між студентами, які належали до двох національних громад, стали надзвичайно антагоністичними. Грушевський вважав за необхідне мати при собі пістолет, коли ішов на вечірні заняття. Польсько-українські стосунки впали ще нижче, коли 1908 року український студент вбив польського намісника в Галичині.

Хоча галицьким українцям не вдалося досягти своєї головної мети — поділу Галичини та здобуття української автономії в Австро-Угорщині або відкриття українського університету, — вони досягли успіху в просуванні своєї освітньої та культурної програми. У 1890-ті роки, під час недовгого примирення між українофілами та польським істеблішментом, фонетичний правопис української мови було запроваджено в галицьких школах. Незважаючи на погіршення польсько-українських стосунків у першому десятилітті XX століття та незначну кількість українських гімназій у регіоні, 70% початкових шкіл в українській Галичині були україномовними. До них ходило 97% дітей етнічних українців. Перше покоління галицьких українців, якому вдалося здобути масову освіту (напередодні Першої світової війни в регіоні буде 2500 початкових шкіл з викладанням українською мовою), тепер отримувало інформацію про світові справи українською мовою і сприймало це як природний порядок речей. Цей простий факт стане основою міцної української самосвідомості в регіоні для майбутніх поколінь.

Москвофіли, які пропагували запровадження російської мови, програли битву за шкільну програму. Програли вони й виборчі перегони. На виборах 1907 року українські політики уклали союз з єврейськими кандидатами (щонайменше двоє єврейських депутатів перемогли на виборах до австрійського парламенту за підтримки українських виборців), у той час як поляки безуспішно намагалися підтримувати москвфілів. Українські партії виграли 22 місця в імперському парламенті, тоді як москвофіли отримали лише дві. Москвофільський рух перестав бути серйозною загрозою для галицьких народовців.

Українські партії в Російській імперії опинилися в зовсім іншій ситуації після революції 1905 року. Вони отримали право писати українською мовою, але назагал програвали битву за вплив на власний народ. У школах так і не дозволили викладати українською мовою, а після завершення революції влада стала закривати українські організації та переслідувати україномовні видання. З іншого боку, російські націоналістичні організації отримали повну свободу дій щодо проведення пропаганди серед українського селянства.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» автора Плохій С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III МІЖ ІМПЕРІЯМИ“ на сторінці 9. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи