Розділ «II СХІД ЗУСТРІЧАЄ ЗАХІД»

СХІД ЗУСТРІЧАЄ ЗАХІД

Розділ 7

ТВОРЕННЯ УКРАЇНИ

Інтеграція українських територій наприкінці XIV століття до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського, політика цих двох держав, а також стосунки між ними почали визначати політичне, економічне та культурне життя України. Особливо важливою для українських земель стала низка унійних, або об’єднавчих, угод, укладених ними між XIV та XVI століттями.

1385 року в місті Крево (нині Білорусь) 33-річний великий князь литовський Ягайло, який називав себе «Божою милістю Великим князем Литовським та Володарем Русі», підписав декрет, що, по суті, був шлюбним договором із представниками 12-річної польської королеви Ядвіги. В обмін на польський престол він погодився прийняти католицтво для себе й свого князівства та здійснити об’єднання земель Королівства Польського та Великого князівства Литовського. За рік по тому Ягайла було короновано королем Польщі.

За переговорами в Крево відбудеться ще низка угод, які зміцнюватимуть зв’язки між двома державами та призведуть до Люблінської унії (1569), що створила Річ Посполиту. Кордони між королівством та князівством у рамках нової федерації були перебудовані, і більшість українських територій відійшла 1569 року до королівства, а у складі князівства залишилася тільки Білорусь. Таким чином, об’єднання Польщі та Литви означало поділ України та Білорусі, і в цьому сенсі навряд чи можна переоцінити значення Люблінської унії. Вона започаткує формування території сучасної України та її інтелектуальне привласнення місцевими елітами.

З точки зору руської еліти Великого князівства Литовського унії з Польщею не принесли нічого, крім неприємностей. Принаймні так здавалося зпочатку. Безпосереднім наслідком Кревської унії стала втрата впливу Русі на великого князя, який став католиком, створивши прецедент для своїх братів, деякі з яких були православними. Надії православних ієрархів на встановлення візантійського, а не латинського християнства в Литовському князівстві — останній язичницькій монархії Європи — були зруйновані.

Та справжній виклик політичному статусу Русі було кинуто 1413 року, коли Городельська унія, що розглядається в історіографії як династична, посилила Кревську унію — особисту унію між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Новий договір, укладений між Ягайлом, тепер королем Польщі, та його кузеном Вітовтом (Вітаутас), великим князем литовським, поширював багато прав та привілеїв, що ними користувалася польська знать, включаючи право безумовного володіння землею, на литовську шляхту. Близько 50 польських шляхетських родів запропонували використовувати їхні герби такій самій кількості сімей з великого князівства. Але тут і крилася пастка: на «весілля» запрошувалися лише литовські католицькі родини. Нові права та привілеї не стосувалися православної еліти. Це був перший випадок дискримінації щодо еліти Русі на державному рівні. Відсутність доступу до нових привілеїв, таким чином, означала для православних аристократів заборону обіймати високі посади в центральному апараті великого князівства. Ситуація погіршувалася й тим, що Городельська унія відбулася безпосередньо після обмеження автономії Русі Вітовтом, який замінив князя Волині та правителів деяких інших земель на своїх ставлеників.

Можливість висловити своє невдоволення зазіханням на їхній статус руські еліти отримали невдовзі після смерті Вітовта 1430 року. У наступній боротьбі за литовський престол, що переросла в громадянську війну, руська шляхта, очолена волинськими боярами, підтримала власного кандидата, князя Свидригайла. Його суперник, князь Сигізмунд, 1434 року завдав удару у відповідь, поширивши права та привілеї, гарантовані Городельською унією, на православну еліту Великого князівства, повернувши хід війни на свою користь. Незважаючи на те що князі та шляхта Волинської та Київської земель підозріло поставилися до намірів Сигізмунда, їхня підтримка Свидригайла послабшала, що дозволило встановити відносний мир у князівстві. Усунувши релігійну причину невдоволення руських еліт, литовський двір отримав більше можливостей для маневру у своїх майбутніх зусиллях з обмеження автономії руських земель та князівств.

1470 року великий князь литовський та король польський Казимир IV ліквідував останній залишок княжої доби — Київське князівство. За десять років по тому київські князі змовилися вбити Казимира та поставити одного зі своїх кандидатів, але їхній задум провалився, що призвело до арешту його ватажків та змусило решту заколотників утекти за межі князівства. З їхнім від’їздом було покладено край надіям на відновлення способу життя, пов’язаного з княжою традицією Київської Русі. На зламі XV–XVI століть не лише на політичній карті України, а й у її інституційному, соціальному та культурному ландшафті мало що нагадувало про часи двохсотлітньої давнини, коли Галицько-Волинська держава прагнула скинути монгольський сюзеренітет і стати повністю незалежним гравцем у регіоні. Хоча руське право та мова ще залишалися добре вкоріненими, вони почали втрачати своє колишнє домінування. Ці невід’ємні частини руської культури мали тепер конкурувати з латинськими впливами та польською мовою, яка посіла почесне місце у Великому князівстві Литовському після Кревської унії.

По всій Європі XVI століття ознаменувалося зміцненням королівської влади, централізацією держав та уніфікацією соціальних і культурних практик. Іншою стороною медалі було дедалі більше зростання аристократичної опозиції щодо сильної королівської влади, яка у випадку Польщі та Литви походила з аристократичних родів Великого князівства — у багатьох із них глибоко вкоренилася княжа традиція Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Але в середині XVI століття опозиційні настрої литовсько-руської еліти щодо зростання королівської влади послабилися через збільшення зовнішньої загрози князівству, яку воно могло пережити лише з допомогою Польщі. Ця загроза походила зі сходу, де протягом XV століття зростала нова міжнародна потуга — Велике князівство Московське.

1476 року великий князь Іван III, який першим назвав себе царем, проголосив незалежність свого царства від Орди й відмовився сплачувати данину ханам. Він також розпочав кампанію зі «збирання руських земель», взявши Новгород та Твер і почавши претендувати на інші руські землі, що колись входили до складу Монгольської держави, у тому числі й території сучасної України. В останні десятиліття XV століття новостворене Московське царство та Велике князівство Литовське почали тривалий конфлікт за спадщину Київської Русі. Московія перейшла в наступ, і на початку XVI століття великі князі змушені були визнати зверхність царя над двома своїми колишніми територіями, Смоленщиною та Чернігівщиною. Це був перший випадок, коли Московське царство поширило свою владу на частину території нинішньої України.

Просування Московської держави на захід, зупинене литовськими князями на початку XVI століття, відновилося у його другій половині. 1558 року Іван Грозний, рішучий та харизматичний, але разом із тим ексцентричний, жорстокий і в результаті самовбивчий цар, напав на Лівонію, державу, що межувала з великим князівством і включала нинішні Латвію та Естонію, розпочавши Лівонську війну (1558–1583), що тривала чверть століття і втягнула Швецію, Данію, Литву і зрештою Польщу. 1563 року московські війська перетнули кордон князівства, захопивши Полоцьк і здійснивши рейди на Вітебськ, Шклов та Оршу (усі — у сучасній Білорусі). Ця поразка мобілізувала підтримку польсько-литовського союзу серед литовської знаті.

У грудні 1568 року Сигізмунд Август, який був і королем Польщі, і великим князем Литви, призначив два сейми в місті Люблін — один для королівства, другий для великого князівства — у надії, що їхні представники вироблять умови для нової унії. Переговори почалися на позитивній ноті, й обидві сторони домовилися про спільне обрання короля загальним сеймом і широку автономію Великого князівства в межах спільної держави, але литовські князі не захотіли повертати королівські землі, що перебували в їхньому володінні, що було головною вимогою польської шляхти. Литовські делегати спакували речі, зібрали свої знатні почти й поїхали. Цей від’їзд викликав зворотний удар. Несподівано для литовців польський сейм, з благословення короля, став видавати декрети про передавання однієї провінції князівства за іншою під юрисдикцію Польщі.

Литовські князі, які побоювалися втратити свої провінції через наступ московського війська, тепер втрачали їх через мирну агресію Польщі. Щоб зупинити це недружнє поглинання з боку потужного польського партнера, литовці повернулися до Любліна, щоб підписати угоду, продиктовану польськими делегатами. Вони прибули занадто пізно. У березні 1569 року Підляське воєводство на українсько-білорусько-польському етнічному кордоні відійшло до Польщі. У травні настала черга Волині, а 6 червня, за день до відновлення польсько-литовських переговорів, Польщі були передані Київська та Подільська землі. Литовські аристократи могли тільки прийняти нову реальність — їм загрожували більші втрати, якби вони продовжували чинити опір унії. На своїй картині «Люблінська унія» відомий польський художник XIX століття Ян Ма-тейко зобразив головного супротивника унії Миколая Радзивілла на колінах, але з оголеним мечем перед королем.

Люблінська унія створила нову польсько-литовську державу з єдиним правителем, який обирався шляхтою усього королівства, та єдиним сеймом. Це поширило свободи польської шляхти на знать Великого князівства Литовського, яке зберігало власний державний апарат, судову систему та армію. Нова держава, названа Річчю Посполитою, була квазіфедерацією, де домінувало географічно розширене та політично зміцнене Польське королівство. Це королівство включило до свого складу українські воєводства не окремою групою, а одне за одним, без жодних спільних умов чи гарантій, окрім тих, що стосувалися використання руської мови в судах й адміністрації та захисту прав православної церкви.

На Люблінському сеймі місцева аристократія — князі та бояри, той самий прошарок, який виступав проти унії у Литві, — представляла українські землі. Та, на відміну від литовської знаті, українські делегати виступили в результаті за приєднання до королівства, водночас просячи про гарантії щодо їхнього законодавства, мови та релігії. Чому українські еліти, зокрема князівські роди, погоджувалися на таку угоду? Це питання набуває особливого значення, ураховуючи, що новий кордон між Польщею та Литвою пізніше стане основою адміністративних поділів, що з часом визначать сучасний кордон між Україною та Білоруссю.

Чи приєдналися українські провінції Великого князівства до Польщі через те, що їхня самобутність та спосіб життя відрізнялися від білоруських, чи це був випадково встановлений люблінський кордон, що розрізнив ці два східнослов’янські народи? Немає жодних ознак того, що в середині XVII століття українці та білоруси на люблінському кордоні говорили двома окремими мовами. Сьогодні на українсько-білоруському прикордонні говорять перехідними українсько-білоруськими діалектами, якими, можливо, розмовляли й у XVI столітті, через що майже нереально провести чітку розмежувальну лінію, яка базуватиметься виключно на лінгвістичних критеріях. Однак очевидно, що люблінський кордон, створений на основі меж історичних земель Русі, посилив відмінності, що довго формувалися на південь та північ від прип’ятських боліт. Історично склалося так, що Київська земля і Галицько-Волинське князівство значно відрізнялися від білоруських земель на півночі. Із X до XIV століття вони були основними районами існування незалежних або напівнезалежних князівств. У XV–XVI століттях розташування українських земель на периферії Великого князівства Литовського та виклики, з якими вони стикалися на відкритому степовому прикордонні, збільшили вже існуючі відмінності від решти литовського світу.

На відміну від литовської аристократії, українські еліти вбачали мало користі в існуванні де-факто незалежного Великого князівства, що було погано підготовлене до протистояння з кримськими та ногайськими татарами. Польське королівство могло допомогти Литві у війні з Московією, та навряд чи було здатне надати підтримку українцям у їхній нескінченній війні з татарами, що відрізнялася слабкою інтенсивністю. Включення прикордонних провінцій до складу королівства могло викликати інше ставлення влади до долі прикордонних провінцій. Так чи інакше, українські князі підтримали входження їхніх земель до складу Польщі. У нас немає жодних підстав стверджувати, що вони коли-небудь про це шкодували. Волинські княжі роди не лише втримали свої володіння, а й різко наростили їх за часів польського панування.