Розділ «III МІЖ ІМПЕРІЯМИ»

Улітку 1768 року російська армія перетнула дніпровський кордон із Річчю Посполитою, атакувавши і католицьких конфедератів, і православних козаків та селян. Для останніх це було особливою несподіванкою, оскільки вони сприймали царські війська як визволителів. В імперії, однак, була своя логіка. Обидва повстання ставили під загрозу стабільність у регіоні, й обидва були придушені — але не раніше, ніж загін українських козаків, які стверджували, що вони були на російській службі, імовірно переслідуючи членів Барської конференції, перетнули польський кордон у місті Балта й зайшли на територію Османської імперії. Турки, разом із французами занепокоєні зростанням російського впливу в регіоні, використали цей інцидент для оголошення війни Російській імперії. Росія прийняла виклик.

Генерал Петро Румянцев повів одну з імперських армій, разом із козацькими підрозділами, до Молдови та Волощини. Після низки успішних битв (Безбородько проявив себе під Ларгою та Кагулом) росіяни взяли під контроль обидва князівства, у тому числі їхні столиці — Ясси та Бухарест. Крім цього, вони захопили османські фортеці Ізмаїл та Кілію на Дунаї. Російські війська взяли й Крим, і більша частина Південної України перейшла під їхній контроль. Османи опинилися в невигідному становищі. У Середземному морі російський флот знищив османський за допомогою британських радників.

Кючук-Кайнарджійський мир, підписаний 1774 року, зовні виглядав як поразка російських прагнень у Чорноморському регіоні. Імперським військам довелося залишити дунайські князівства Молдову та Волощину. Також Санкт-Петербург був змушений вивести свої війська з Криму. Причина була простою: багато європейських держав були незадоволені раптовим зростанням російського впливу в регіоні. Але цей мир був вигідний для Росії з іншого боку. Він, по суті, видавив османів з Північного Причорномор’я та Криму. Росія заснувала свої форпости на Чорному та Азовському морях. Кримське ханство тепер було оголошене незалежною державою. Та це була напівправда: здобувши незалежність від Стамбула, півострів потрапив у залежність від Петербурга.

Офіційна анексія Криму Російською імперією відбулася 1783 року, зі вступом російських військ на півострів та висиланням останнього хана у вигнання до Центральної Росії. Безбородько, який на той час уже був провідним будівничим російської зовнішньої політики, відіграв важливу роль у цій події. Він був і автором так званого грецького проекту — плану знищення Османської імперії і створення нової Візантії під контролем Росії, а також створення Дакії, нової країни на Дунаї, що складалася б із Молдови та Волощини. Проект так і не був реалізований, але його відгомін ще досі резонує в грецьких назвах, які імперські можновладці дали кримським містам: Сімферополь, Євпаторія і найбільш відома Севастополь — російська військово-морська база в Криму, заснована за два роки після анексії, мають грецьке походження. Стривожені поїздкою Катерини II до Криму 1787 року й чутками про грецький проект, турки того року почали нову війну за контроль над північним узбережжям Чорного моря. Вони знову програли, цього разу об’єднаним російським та австрійським військам. Згідно з умовами мирного договору, що був підписаний 1792 року в Яссах Олександром Безбородьком, Російська імперія розширювала свій контроль на всю Південну Україну. Тепер турки визнали російськими територіями і Крим, і Кубанський півострів, що лежав по інший бік Керченської протоки. Розчерком пера Безбородька Російська імперія ліквідувала український степовий кордон. Політичні бар’єри було усунуто. Культурний кордон, однак, залишився на місці, просто став внутрішнім.

Закриття степового кордону військовим шляхом відкрило Південь України для колонізації, що заохочувалася та спрямовувалася імперським урядом. Козаки стали непотрібними в цьому регіоні. Власне, імперська влада хотіла витурити їх геть, вважаючи їх схильними до внутрішніх повстань, а також сутичок та конфліктів із сусідніми державами. Ще одним підтвердженням цього для уряду стала участь російських козаків у повстанні під проводом Пугачова 1773–1774 років. Наступного 1775 року російські імперські війська, повертаючись із молдовського фронту, оточили Запорозьку Січ та розігнали козаків. Частину з них завербували до нових козацьких формувань, у тому числі до чорноморських козаків, яких зрештою поселили на Кубанському півострові, на кордоні з неспокійним Північним Кавказом. Інші залишилися, але вже не були організованою силою. Григорій Потьомкін, фаворит Катерини II, показував їхні поселення імператриці під час її подорожі до Криму 1787 року. Ця презентація, що породила вислів «потьомкінські села», була фальшивою — не в тому сенсі, що цих сіл не існувало, просто вони навряд чи були результатом зусиль Потьомкіна, козацькі села були там раніше.

Масова колонізація степів півдня України почалася ще тоді, коли вони були під контролем козаків. Запорожці самі запрошували до регіону селян-утікачів, а пізніше уряд засновував поселення на землях, забраних у козаків. Сербські та румунські біженці з Османської імперії селилися на північ від Єлисаветграда та Бахмута у районах, що були названі відповідно Новосербією та Слов’яносербією. Коли лінія російських фортець зсунулася на південь й імперія поглинула нові землі після російсько-турецьких війн та анексії Криму, запорозькі землі стали частиною нової імперської провінції під назвою Новоросія. (Її кордони змінювалися з плином часу, включаючи або виключаючи басейн Сіверського Донця і Крим, але вона ніколи не включала Харківської області Слобідської України, як це стверджували російські ініціатори розчленування України 2014 року.) Сконцентрована на колишніх землях запорозьких козаків, Новоросія стала основним місцем внутрішньої та зовнішньої міграції в останні десятиліття XVIII століття.

У 1789–1790 роках до регіону переїхали перші меноніти з Пруссії. Вони намагалися уникнути загальної військової повинності й оселилися на козацькому острові Хортиця просто за дніпровськими порогами. Незабаром до них приєдналося більше одновірців з їхньої старої батьківщини, а також німецькі протестанти та католики з Центральної Європи. Більшість «іноземців», однак, були з Османської імперії: греки, болгари, молдавани. Шукаючи досвідчених фермерів та ремісників, імперські урядовці заохочували їх імміграцію і забезпечували переселенців землею, податковими пільгами та перевагами, про які їхні українські та російські піддані могли лише мріяти.

Імперські інтелектуали вітали багатонаціональний склад поселенців, оскільки вбачали в ньому доказ величі імперії та її правительки. «Молдаванин, вірменин, індус, еллін або чорний ефіоп — яким би не було небо, що під ним він прийшов у цей світ, — Катерина є матір’ю для всіх», — писав В. П. Петров, поет кінця XVIII століття. На кінець століття «іноземці» становили до 20% від усього чоловічого населення регіону, що досягло приблизно півмільйона осіб. Решта належала до східних слов’ян. Частину останніх становили російські релігійні дисиденти, виселені на околиці, але більшість із них були українськими селянами-втікачами, частіше за все з Правобережної України. Незважаючи на імперські витоки та багатонаціональний ухил, Новоросійська губернія була здебільшого українською за етнічним складом.

У той час як Новоросія була переважно українською, Таврійська губернія, до складу якої входив Кримський півострів, була переважно кримськотатарською. Санкт-Петербург зробив усе можливе, щоб здійснити включення півострова до складу імперії без подальших конфліктів, запропонувавши кримській знаті статус російського дворянства разом із землями, що колись належали ханам. Соціальні структури та механізми ханства, а також панівна роль ісламу, залишилися недоторканими. Імперія не поспішала. Як і у випадку з Гетьманщиною, інкорпорація Кримського ханства розтягнеться більш ніж на одне покоління. Обережність була необхідною з кількох причин. Однією з них була еміграція: до кінця XVIII століття близько 100 тисяч колишніх підданих хана залишили півострів та причорноморські степи на північ від нього, переселившись до Османської імперії. Одним із пояснень цього переселення було бажання жити під владою мусульманського правителя; іншим — зменшення економічних можливостей із закриттям степового кордону — жити з работоргівлі та військових трофеїв стало неможливо.

1793 року, за рік після того, як Безбородько підписав Ясський мир, що узаконив російське володіння Кримом та Південною Україною, на західному кордоні колишньої Гетьманщини сталася інша драматична подія. Традиційний російсько-польський кордон по Дніпру, що розділяв Україну понад 120 років, раптом перестав існувати. Російські війська, частину з яких очолили колишні козацькі старшини, які тепер отримали високі звання в імперській російській армії, перетнули Дніпро й почали просуватися на захід. Вони зайняли Східне Поділля з фортецею Кам’янець-Подільський і частину Волині з Житомиром. На півночі російська армія захопила білоруські міста Мінськ та Слуцьк.

Подією, що поклала край існуванню кордону по Дніпру та втілила стару мрію українського козацтва про об’єднання Право- та Лівобережної України, став другий поділ Польщі. Перший поділ відбувся 1772 року, коли три великі європейські держави — Росія, Австрія та Пруссія — взяли під свій контроль частину території Речі Посполитої. До частки Пруссії відійшли землі навколо Данцига (Гданська), зв’язавши її ядро зі Східною Пруссією; Росія отримала Східну Білорусь; Австрія — Галичину. Для Російської імперії, що протягом XVIII століття контролювала всю Річ Посполиту або через сейми, вразливі для військово-політичного тиску, або через лояльного короля, цей поділ був радше втратою, ніж здобутком. Насправді в такий спосіб Санкт-Петербург намагався уникнути військового конфлікту, до якого не був готовий. Австрія, стривожена російськими перемогами в Російсько-Турецькій війні 1768–1774 років, примкнула до османів, погрожуючи Росії. Погодившись на перший поділ, Росія фактично підкупила Австрію, щоб та залишилася поза російсько-турецьким конфліктом.

Австрійці клюнули на цю наживку. Вони хотіли Сілезію — провінцію з центром у Бреслау (нині Вроцлав), але їм запропонували Галичину. Австрійська імператриця з династії Габсбургів Марія Терезія мала застереження до терміна «поділ», що, на її думку, натякав на незаконний характер усього задуму, і шукала історичних виправдань для нового надбання. Вона знайшла його в історичних претензіях угорських королів до середньовічного Галицько-Волинського князівства, і тому нова територія стала називатися Королівством Галіції та Лодомерії. Австрійці ставилися до віднайдених ними галицько-волинських асоціацій дуже серйозно. 1774 року, заявивши про права галицьких князів на Буковину, Габсбурги анексували цю територію в Молдови. Оскільки все Закарпаття (найзахідніший регіон сучасної України) було під їхнім контролем з 1699 року, Габсбурги об’єднали під своїм скіпетром три українські регіони: Галичину, Буковину та Закарпаття. Ця подія мала важливі наслідки для майбутньої української держави та Центрально-Східної Європи в цілому.

Перший поділ не приєднав до Росії жодних українських земель — усі територіальні надбання були в межах Литви та Білорусі. Але ситуація змінилася 1793 року, під час другого поділу Польщі, зумовленого подіями у Варшаві. У травні 1791 року делегати польського сейму прийняли нову конституцію, що обіцяла поставити державу на ноги. Новий Основний Закон був продуктом ідей Просвітництва та Французької революції і заохочував централізацію, якісніше управління та освіту; також він продемонстрував прогрес у сфері релігійної терпимості, те, на чому наполягали колись держави-агресори. Але більш важливим, з погляду учасників поділу, було те, що нова конституція могла знову зробити польський уряд працездатним, зміцнивши владу короля та скасувавши вимогу одноголосного прийняття резолюцій сейму — сумнозвісне liberum veto[22].

Виявилося, що, незважаючи на шок після першого поділу (або через нього), Річ Посполита може піднятися з хаосу чвар між аристократичними кланами й відродитися як сильна держава в центрі Європи. Щоб запобігти цьому, Пруссія анексувала ще більше території Польщі. Росія зробила те саме під приводом захисту старих польських прав та привілеїв, у тому числі liberum veto. Дніпровський кордон в Україні зник, був установлений новий на Волині та Поділлі. Це зробило Габсбургів та Романових сусідами, оскільки росіяни просунули свій кордон до східної межі австрійської Галичини. Як і імператриця Марія Терезія, Катерина II дбала про легітимність. Після другого поділу російський імперський уряд видав медаль із картою, де було показано нові кордони й написано: «Отторженная возвра-тихъ» (посилання на те, що ці землі належали Київській Русі).

Незабаром російський кордон посунувся ще далі на захід. Це вже не мало нічого спільного з переглядом мапи Київської Русі, але було пов’язане з повстанням у Речі Посполитій, що спалахнуло через другий поділ. Його очолив Тадеуш Костюшко, уродженець Білорусі, ветеран Барської конфедерації та учасник американської війни за незалежність, під час якої він побудував укріплення у Вест-Пойнті й був підвищений Континентальним конгресом до рангу генерал-бригадира. 1784 року він повернувся до Речі Посполитої, де служив у польській армії у званні генерал-майора. 1794 року він розпочав повстання у Кракові, взявши на себе командування усіма збройними силами держави. Три держави-учасниці поділів — Росія, Пруссія та Австрія — відправили війська через польський кордон, щоб придушити повстання. Наслідком стало повне знищення Польської держави.

Тепер «освічені деспоти» ділили те, що залишилося від Речі Посполитої після другого поділу. Австрія змагалася з Росією за здобуття Волині («Лодомерії»), але спізнилася зі своїми претензіями і взяла замість цього частину Польщі з Краковом. Щоб надати цьому здобутку законного вигляду, Австрія розглядала цю територію, включно зі старою столицею Польщі Краковом, як частину Галичини. Пруссія розширила свої володіння на південь від Балтійського моря, досягнувши Варшави. Та найбільшу вигоду отримала Росія, до чиєї частки здобичі увійшли прибалтійські провінції, Литва, Західна Білорусь, а в Україні — Волинь із містами Рівне та Луцьк.

Дехто з дослідників розглядає поділи Польщі як возз’єднання України — саме таку лінію проводила радянська історіографія. Насправді ж відбулося возз’єднання одних українських земель і поділ або розчленування інших. Якщо до поділів більшість українських земель були поділені між Річчю Посполитою та Російською імперією, то тепер їх поділили між собою Російська та Габсбурзька імперії. Росія перетворилася з «дрібного акціонера» на власника «контрольного пакета», отримавши більшу частину української етнічної території. Унаслідок поділів частка етнічних українців у Російській імперії зросла з 13 до 22%, у той час як частка етнічних росіян знизилася з 70 до 50%. Понад 10% населення новопридбаних українських територій становили євреї, а близько 5% — поляки та полонізовані українці-католики. Це була етнічна мозаїка на тому самому рівні або й вищому, ніж та, яку Російська імперія вітала та просувала на півдні України. Але лояльність цих нових польських, єврейських та українських (у термінах того часу «малоросійських») підданих імперії була під питанням. Багатонаціональне населення не було новим на цих землях — новою була держава, що їх домоглася. Її сприймала частина мешканців, але не всі. Уже 1791 року російський уряд запровадив смугу осілості, обмеживши території, відкриті для поселення євреїв, колишніми провінціями Речі Посполитої, а потім додавши до них землі, приєднані на півдні. Більшість території України стала згодом частиною смуги осілості.

Ключовою фігурою в переговорах, що призвели до великого зсуву українських кордонів у другій половині XVIII століття, був не хто інший, як «козацький князь» Олександр Безбородько. Відомо, що в Санкт-Петербурзі він залишався лояльним патріотом козацького краю, як він називав свою батьківщину. Він допоміг опублікувати козацький літопис «Краткая летопись Малой России» і сам написав для нього історію Гетьманщини від смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року до початку Російсько-Турецької війни 1768 року. Літопис був заповнений описами козацьких воєн і битв з османами, кримськими татарами й поляками. Однак ми не знаємо, чи відчував Безбородько вплив свого «малоросійського» виховання та самосвідомості, коли пропонував анексувати Крим, вів переговори в Яссах про долю Північного Причорномор’я чи, нарешті, коли розмовляв з австрійцями та пруссаками про поділи Речі Посполитої. На той час, коли він допоміг стерти Крим та Річ Посполиту з мапи Європи, його власна вітчизна теж перестала існувати. Отже, XVIII століття було не лише добою просвітництва та розуму, а більше, ніж будь-яке інше, століттям імперій.

Розділ 14

КНИГИ БУТТЯ