Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Це ти, Руді? Вітаю. Не хвилюйся, я вже збираюсь їхати, машина біля під'їзду, але перш ніж я поїду, ти повинен виконати одне моє прохання і водночас дуже важливе доручення. Зараз до тебе заїде один твій знайомий, точніше, твій названий син. Ні, замовляй перепустку на його справжнє ім'я. Він тобі сам пояснить, у чому справа. Ти маєш йому передати те, про що ми з тобою говорили минулого разу. Я нічого не хочу слухати, це мій наказ — зрозумів? Усе! — генерал грюкнув трубкою об апарат. — Усі неначе збожеволіли, — буркнув роздратовано і підійшов до великого портрета Гітлера, який висів на протилежній стіні. Щось натис під рамою. Несподівано стіна відсунулася вбік. За нею, виблискуючи похромованою сталлю, показався сейф. Ще якісь незрозумілі рухи, натискування якихось гвинтів, і, нарешті, ключ увійшов у шпарину замка. Генерал повернув його раз, удруге, і товсті двері повільно відхилилися. Вальтер фон Торнау дістав з полиці жовту шкіряну папку і повернувся з нею до Хорста. Проте хлопець не встиг взяти її з рук генерала. Якась пекельна сила підняла їх обох у повітря, вдарила об стіну і кинула на підлогу. Страшний вибух боляче струсонув тіло, і Хорст відчув, що втрачає свідомість. В останню мить його мозок зафіксував розколоту стіну і мертве темно-синє небо в провалі за нею. Потім йому здалося, що він полетів кудись у бездонну темряву.

Коли почався артилерійський наліт, Карла Хелман сиділа в машині. Снаряди вибухнули зненацька, розколовши вулицю червоними блискавками. Вищали осколки, лопотіло об машину дрібне каміння. Вона чекала кінця, поклавшись на долю. Та Карла думала не про себе, а про Хорста. Цей юнак порушив у ній якусь струну, що досі була прихована десь дуже глибоко, на самому дні її спустошеного серця. Останні дні Карла все частіше ловила себе на тому, що думає про нього, хвилюється і боїться за його життя.

Наліт скінчився несподівано, як і почався. Карла глянула на особняк, куди з півгодини тому зайшов Хорст, і оніміла. Право крило будинку лежало в руїнах. Над ним здіймалася хмара куряви і диму. Тривожне передчуття схопило серце гострими пазурами. Карла вискочила з машини і побігла до проламаної снарядом стіни. Видерлась на купу потрощеної цегли і опинилася серед руїн, які ще десять хвилин тому були затишним кабінетом генерала Вальтера фон Торнау. Тепер тут усе було розбите, понівечене. Зі стелі, що, здавалося, от-от упаде, звисала штукатурка. Стелажі й шафи з товстими фоліантами книг Мольтке, Ніцше, Фрідріха II лежали на підлозі — їх жерло полум'я. У його рудому, непевному світлі сталевою потворою шкірився із стіни сейф. Якісь папери з гербами і печатками валялись на уламках меблів і заваленій мотлохом підлозі.

Хорст лежав у кутку.

— Хорсті, — Карла кинулася до нього, зірвала штору, що, мов саван, покривала його тіло, і опустилась перед ним на коліна. — Хорсті! — скрикнула у відчаї. — Опам'ятайся, Хорсті!

Підняла його голову, притисла до грудей, цілувала заплющені очі, вкриті пилом уста. Потім припала вухом до грудей і завмерла на мить, дослухаючись, як глухо і стривожено стугонить під чорним есесівським мундиром серце. «Боже, що зі мною діється? Невже я кохаю?» Такого гарячого почуття Карла Хелман не знала уже давно. З того часу, як Шульце підібрав її на панелі нью-йоркського Гарлему, минуло більше десяти років. Вона знала багатьох, але ні до кого не розкривалося її серце. В п'ятнадцять років, після наглої смерті батьків, дівчина опинилася на вулиці. Тоді у неї було інше ім'я, але вона нікому не називала його. Зберігала як пам'ять про світлі дні дитинства, про материнську ласку і чисті помисли юності. Потім Карла безліч разів міняла свої імена. Навіть Геро знав тільки ту кличку, яку вона вигадала собі у вечір, коли долі було бажано, щоб вони зустрілися.

Хорст розплющив очі і побачив перед собою її стривожене обличчя.

— Карло, це ти? — запитав, ніби не вірив, що перед ним не привид.

— Мене зовуть Раймондою, Хорсті, — відповіла вона і раптом зрозуміла, що. берегла це чисте, не забруднене розпустою ім'я для нього.

Та Хорстові зараз було не до цього. Спробував сісти і не зміг. Гострий біль у руці примусив знову лягти на підлогу.

— Що з тобою? — стривожилась Карла. — Ти поранений?

— Здасться, ні.

Він підняв руку. Рукав затік кров'ю. Карла скрикнула.

— Не хвилюйся, мабуть, нічого серйозного. Рука працює, — перемагаючи біль, стиснув пальці в кулак.

— Зараз я перев'яжу…

Карла допомогла йому сісти під стіну, розстебнула кітель, звільнила поранену руку. Сорочка просякла кров'ю під саму пахву. Рукав довелося відірвати геть. Невеличкий осколок пройшов між кістками трохи нижче ліктя. Ранка була маленькою і вже встигла запектися, однак на протилежному боці, при виході, осколок трохи розвернув м'язи. Карла поглянула навколо, шукаючи чогось такого, чим можна було б перев'язати, проте нічого поблизу не знайшлося. Тоді вона вийняла хустинку, невеличкий флакон духів і заходилася промивати рану, її обличчя було зовсім поруч. Хорст з вдячністю дивився у ніжні, стривожені очі Карли. Її тонкі пальці пестили його руку, знімаючи з неї біль. Хорст занурився обличчям у золоту піну її волосся і так сидів, аж поки вона перев'язала йому рану.

— Треба одягтися, Хорсті.

Він звівся на ноги, надів з допомогою Карли кітель. Потім несподівано притяг її до себе і поцілував.

— Не знайшли кращого місця для поцілунків?

Вони сполохано озирнулися. В проломі стіни стояв Дайн-Рябчук.