Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Полковник зблід, його червоні повіки звузились, між ними блиснули хижі, сповнені безсилої люті вогники. Проте він підкорився.

— Що, власне, ви від мене хочете? — запитав раптом в'яло, розслаблено.

— Документи, про які нам казав генерал.

— Документи, документи… Немає у мене тих документів. Я говорив йому про це, але він не схотів слухати.

— Де вони?

— Вивезено!

— Куди?

— У Зальцкаммергут. До альпійської фортеці фюрера.

— Біля воріт ми зіткнулися з машиною барона фон Дітца, — сказав Хореї. — Це він вивіз архів?

— Так, він, — кинув полковник.

— Ходімо, Карло, ми ще встигнемо наздогнати його. До речі, мені є про що поговорити з цим сілезьким індиком.

— Зачекай, Хорсті. Я не вірю йому.

В кабінеті запала напружена мовчанка. Крізь зашторені вікна знадвору долітало чітке стукотіння кулеметів. Десь уже зовсім поруч тріщали автоматні черги, з пекельним громом лускали снаряди.

— Я теж раджу вам поспішати, міс, з хвилини на хвилину сюди прийдуть росіяни.

— Я не потребую ваших порад, гер оберст. Проведіть нас до сейфа.

— У мене їх шістсот. До якого накажете? — відверто насміхаючись, запитав полковник. Проте, побачивши, як поволі піднімається на рівень його грудей тупе, холодне рильце пістолета, повагом попрямував до дверей.

— Якби я не був зв'язаний словом честі, то показав би вам, міс, що пістолет не для жіночих рук, — просичав полковник люто.

Карла нічого не відповіла на ті слова. Хвилин за п'ять вони опинилися в підвалі, де, пороззявлявши сталеві роти, стояли сейфи. Підлогу в проходах було завалено купами паперів.

— Дивіться, чи можна тут щось знайти?

— Особисте листування Гіммлера ви зберігали не тут.