Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Репке перелякано знизав плечима.

— Товста свиня! — зашипів на нього майор. — Я питаю, де командир?

— Я командир, гер майор, — виструнчився Гартман.

Той скептично глянув на унтер-офіцерські погони і, зло сплюнувши, побіг траншеєю. Чоловік сорок солдатів рушили слідом за ним.

За рікою все стихло. Російські танки кудись поділися. Дорога на Рансдорф була вільною, тільки де-не-де на обочині догорали розбиті грузовики. Манфред оглянувся. Позаду — довге поле, що впиралося протилежним кінцем у ліс. Коли вони їхали сюди, Манфред помітив під лісом ще одну лінію оборони, вздовж річки Нейєнхагенер. Проте це не дуже заспокоювало. До Нейєнхагенеру навряд чи хто з них добіжить. На цьому голому полі їх переб'ють, як курчат. Про те, щоб стримати росіян на позиціях, які займає їхній полк, нічого й думати. Досить одної атаки, і ці необстріляні хлопчаки не витримають, побіжать. «А чи не час мені кінчати свою солдатську кар'єру? Підставляти лоба під кулю, за кого? За тих, що давно повтікали на захід, чи, може, за тих, що сидять в підвалах імперської канцелярії?» Думки Манфреда обірвав вибух. Снаряд розірвався в річці, недалеко від мосту. Стовп змуленої води злетів до неба.

— Пристрілюються.

— Дай закурити, — попросив Репке. Його вилицювате обличчя було бліде мов стіна.

— Чого тремтиш, фронтовик?

— Ех, Манфреде, який з мене фронтовик. Я старий осел, хай йому чорт, — махнув рукою Репке і присів в окопі, прикриваючи од вітру вогник запальнички.

Раптом десь зовсім поруч тріснула земля. Міцне, немов камінь, повітря вдарило Манфреда у плечі і повалило на дно окопу. Зверху на нього упав ще хтось і притис до розкислої глини. Земля стогнала і здригалась. Втягуючи голову в плечі і втискуючись у землю, немов черв'як, лежав перед Манфредом взводний. Навкруги свистіло, гуло, тріщало, наче саме пекло зненацька вирвалось із розколотої землі і тепер скаженіло над їхніми головами. У гуркоті внбухів тонули крики поранених. Смерті, вирувала над окопами хвилин п'ятнадцять, але Манфредові здалося, що минула ціла вічність. Нараз усе стихло. Ще хвилин п'ять вони не вірили, що лишилися живі, і не наважувалися підвести голови. Тиша, яка зненацька впала на них, давила чи не дужче за гуркіт. Манфред відчував у роті терпкий присмак глини.

— Ей, ворушись, хто там у мене на спині?!

Манфред підняв плече. Зі спини скотилася каска і дзенькнула об автомат Гартмана.

Унтер підвів заліплене глиною лице.

— Мертвий.

Манфред вибрався з-під мерця і глянув на Репке. Той сидів, сховавши між коліньми голову.

— Ти живий?

— Живий.

Манфред обережно виглянув з окопу. Російські танки стояли за річкою. До них, перебігаючи від воронки до воронки, підтягувалася піхота. Раптом у небо злетіла ракета. Танки рушили вперед.

— Вставай, Репке, зараз буде робота.

Російський танк стрибнув з берега в річку. Сріблястий вал прокотився бронею і злетів на боки, розсічений баштою, за якою на моторі поприлипали десантники. Гартман схопив кулемет і полоснув по них довгою чергою. Танк підняв хобот гармати, але вона дивилася кудись у насип. Тим часом інші танки спокійно обстрілювали німецькі окопи. «Де ж наша артилерія? Чи з нами лишився тільки бог і більше нікого?» Але думати про це не було часу. Танк уже виповзав на берег. Дуло його гармати задиралося вгору, намацуючи кулемет. Гартман схопив фауст-патрон. Ударив постріл, за мить над танком знялася вогненна куля. Башта відігнулась назад, мов кришка відкупореної бляшанки. З черева машини повалив чорний дим. Проте мотор ще працював, гусениці повзли на берег, витягуючи з води скалічене тіло машини.