Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Екселенц, я прибув у справі, яка вам добре відома. Думаю, мій візит для вас не є несподіваним. Мене цікавлять матеріали, листи…

— Хто вас прислав? — перебив його генерал.

— Геро фон Шульце-Геверніц, — відповів Хорст.

Він з цікавістю роздивлявся генерала, який, заклавши за спину руки, міряв у задумі пухнастий килим. Лаковані чоботи безшумно ступали по м'якій вовні. Кравець подбав, щоб запалі груди генерала виглядали геройськи, фельдмаршальський мундир сидів на сухорлявій постаті бездоганно. Роздуті подагрою суглоби на пальцях, до блиску відполіровані нігті, випещене чисте обличчя, бляклі, трохи булькаті, як у вітчима, очі… Ні, Хорст уявляв собі його не таким. Юнак бачив його вперше і порівнював з тим бравим генералом, якого знав по фото і яким намалювала його дитяча уява. «Власне, переді мною мій дід, — думав Хорст, — нехай і не рідний, але все ж таки». Колись, плачучи, мати розповідала Хорстові про жорстокість цієї людини. Фактично цей «дід» розбив їхню сім'ю. В сорок першому він заслав сина в Росію, і той уже не повернувся до Хорстової матері навіть після того, як йому одірвало руку. Рудольф фон Торнау залишився в Берліні. Може, тепер він живе в цьому домі, але, мабуть, ні. З таким батьком не уживеться й чорт.

Генерал ходив по килиму і тільки зусиллям волі стримував себе, щоб не вибухнути люттю перед цим хлопчиськом. Проте фельдмаршал лютував не на Хорста. Він розумів, що прихід посланця від Геро фон Шульце-Геверніца означає крах. Повний, безповоротний крах всіх сподівань на переговори з Заходом. Крах всієї Німеччини і власної кар'єри. Американці замітають сліди. Не хочуть, чистоплюї, щоб до рук росіян попали документи про їхню дволичність і, по суті, зраду союзницьких обов'язків. Хочуть вийти чистими з гри. Німецький юнкер, прихильник пангерманізму, який сидів у генералі, не міг помиритися з промисловцем і капіталістом, що ховався під тим же фельдмаршальським мундиром.

Десь недалеко вибухнули снаряди. Жалібно задеренчали у вікнах шибки. Генерал зупинився, прислухаючись. Нервовий тик сіпнув його за щоку. Хижо блиснули золоті зуби в якомусь нелюдському оскалі.

— Екселенц, на мене чекають, — промовив встаючи Хорст.

— Сядьте, — гримнув на нього генерал.

Але Хорст стояв. Генерал глянув на нього так, ніби всі його неприємності враз уособилися в цьому юнакові в есесівській формі. Проте той другий Вальтер фон Торнау, гроші якого лежали в американських банках Рокфеллера, примусив його стриматись. Генерал підійшов до стола, відчинив шухляду і вийняв звідти ключ від сейфа.

— Зважте, — уже спокійно звернувся він до Хорста, вимикаючи таємну сигналізацію, що йшла від сейфа до флігеля, в якому жили особисті охоронці генерала, — тут у мене не всі документи. Листування Алена Даллеса з керівниками рейху — в архіві гестапо.

— Де міститься архів? Я маю наказ забрати всі документи.

— Район Трептов, — генерал глянув на Хорста. Рішучість цього юнака починала йому подобатись.

— Чи зможете ви допомогти мені у тому, екселенц?

Генерал зняв трубку і набрав потрібний номер. Телефон довго не відповідав. Нарешті, хтось узяв трубку.

— Говорить генерал-фельдмаршал фон Торнау. Так, так, мені потрібен полковник. Почекаю, — він затулив мікрофон долонею і звернувся до Хорста. — Вам доведеться зустрітися з справжнім Рудольфом фон Торнау. Було б краще, якби ви назвали для перепустки якесь інше ім'я і могли підтвердити його документами.

— Але я справді Торнау. Це моє справжнє прізвище.

— Справжнє? — здивувався генерал.

— Полковник фон Торнау усиновив мене десять років тому і дав мені своє прізвище, — пояснив Хорст.

— Так це про вас писали газети? — генерал скривився, ніби від кислого.

Обличчя Хорста вкрилось бурими плямами, але відповідати йому не довелося. До телефону підійшов вітчим.