Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Карла сіла в машину. Хорст глянув на вікно свого номера і стрепенувся.

У вікні стояла заплакана Гізела. В її руці білів невеличкий листок календаря.

РОЗДІЛ IX

«GOTT MIT UNS!»

«Ми будемо йти і йти вперед і все рознесем на шматки!» Унтер Гартман, надимаючись, мов сіра земляна жаба, викрикує слова солдатської пісні. Новоспечені солдати нескладно вторять йому. Пісня тоне в гуркоті автомобільних моторів. Колона грузовиків витяглася з лісу на широкий автобан і застряла в потоці біженців, «…і все рознесем на шматки!» — голос Гартмана злетів було на високу ноту, але враз захрипів, уриваючись, ніби з унтера хтось випустив повітря, як з гумової кульки.

Назустріч машинам, сповнений панічного жаху, котився людський потік. Велосипеди, тачки, підводи, дитячі коляски… Сіра пригнічена маса і бляклі, налиті страхом та німою скорботою очі. Сотні, тисячі очей, що свердлять тебе мовчазним докором.

Манфред Тегарт одвернувся, вперся поглядом у забруднені глиною і гноєм чоботи Репке. «Невже це та непереможна, нездоланна Німеччина повзе, біжить, тікає світ за очі, обвішана торбами, потертими валізками, рюкзаками? Невже це той войовничий народ, що покликаний богом і фюрером панувати над світом? Невже це він?» Згадалися кадри кінохроніки: марш-паради на Королівському плаці в Берліні, білоокий фюрер з істерично викинутою вперед рукою і дикі, фанатичні крики натовпу. Цього самого натовпу, що понуро бреде тепер автобаном на захід. Думки, жорстокі, безжалісні, печуть Манфредові серце. Він дивиться на бліді, безвусі обличчя солдатів, позначені невловимою печаттю смерті, і біль в душі закипає з новою силою. Молоденькі солдатики блимають з-під сталевих рогатих касок на дорогу. Вони, як і Манфред, намагаються не дивитися на тих розгублених, переляканих людей, від яких віє холодним жахом, ніби від привидів, що запрудили широку дорогу, тікаючи з пекла.

Безперервно сигналячи, грузовики в'їжджають на околицю Берліна. Їхній шлях лежить через Тельтов, Ланквіц, Темпельгоф за Шпрее на передову, що підкотилася вже від Франкфурта до Грюнгайде і Еркнера. Звідти, покриваючи шум моторів, долітає грім гарматних залпів. Дехто з біженців зупиняється на мить, дослухаючись до їх грізного гуркоту, і з подвоєною енергією поспішає далі. Туляться до матерів діти, жалібно плачуть немовлята, суне і суне з Берліна людський потік, немов сам страх розтікається з нього нескінченними ріками. Але це не той Берлін, що жив по фешенебельних віллах аристократичного передмістя і розкішних кварталах центра. З насиджених місць зрушив трудовий Берлін…

Чим ближче посувались машини до центра, тим голосніше гриміла канонада, тим дужче пахло пожарищами. Цілі квартали лежали немов камінні пустки, горіли будинки, бігали люди, рятуючи з вогню своє майно. Понівечені трупи валялись на дорозі. Машини, не маючи змоги об'їхати, колесами шматували тіла нещасних.

А з репродукторів, розвішаних на стовпах уздовж Берлінерштрасе, неслися істеричні заклинання гауляйтера і начальника берлінської оборони доктора Геббельса. Він кричав щось про несхибну твердість німецького солдата, більшовицький терор і монгольські винищувальні полки, закликав солдатів і офіцерів стояти, мов скеля, запевняй, що німецький фронт перед Берліном тримається і триматиметься, аж поки об нього не розіб'ється натиск росіян.

— Gott mit uns — з нами бог! Він пошле нам перемогу, — надривалися репродуктори.

Однак у ті слова не вірили навіть безвусі юнаки. На Унтер-ден-Лінден було спокійніше. Руїни було прикрито великими рекламними щитами і плакатами. Щоб підтримати дух берлінців, працювали театри, кіно, ресторани. Але ця підмальована візитна картка німецької столиці вже не могла нікого обдурити.

Нашвидкуруч сформований з відпускників і гітлерюгенда маршовий полк вивантажили за озером Грос-Мюггель. Він зміняв батальйон фольксштурму, що займав оборону вздовж невеличкої річки між Рансдорфом ї Фіхтенау. Сиві старики, озброєні мисливськими рушницями, крекчучи позалазили в машини, і колона рушила на захід до Трептова.

Взвод унтера Гартмана зайняв оборону біля залізничного мосту. Манфред поклав на шпали фауст-патрони, приладнав кулемет і гукнув підручного. Розжалуваний після своєї альпійської одіссеї, Репке був другим номером при кулеметі. Ковзаючи чобітьми по розкислому дну траншеї, він видерся на насип і кинув на бруствер поруч з кулеметом коробки з набоями.

— Ху-у, хай йому чорт, упрів.

З протилежного боку на насип виліз ротний, довгов'язий обер-лейтенант Келлер.

— Слухайте наказ! — закричав він, зводячись на тонкі ноги. — Полонених не брати! Стояти на смерть! Хто побіжить — розстріляю!

Дорогою від Еркнера швидко посувалися німецькі машини, мов гусінь, повзли обочиною ланцюжки піхоти. Над ними звивалися літаки, колупаючи дорогу бомбами, прошиваючи її трасами крупнокаліберних кулеметів. З лісу, що обгортав залізницю зеленою муфтою, російські танки фланговим вогнем обстрілювали колону. На дорозі зчинилася паніка. На луг, за річкою, висипала піхота, викотились палаючі машини. Над ними лопнула бризантна граната. А за хвилину на лузі розцвіли пекельні квіти вибухів. Російська артилерія перетнула шлях до річки. Відступаючі опинилися у вогненному мішку, який дедалі звужувався.

Сивий майор з навскіс розсіченим обличчям ускочив до траншеї.

— Де командний пункт?