Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Його починали дратувати і манера, і тон, які обрав Шульце в розмові з ним.

— Не дивуйся, Стефане, цей пан уже четверту добу ходить за мною мов тінь. Не знаю тільки, чим я так сподобався йому?

Хорст узяв чарку і осушив її до дна. Потім довго смакував шматочок лимона і, нарешті, звів очі на Шульце. Їх погляди зустрілися, проте на цей раз Хорст не відвів очей. «Якого чорта я маю боятися його? Тепер ясно, що він не з гестапо, а більше мені боятися нічого».

— Помиляєтесь, — спокійно промовив Шульце. — Я стежу за вами з того часу, як у «Фелькішер беобахтер» уперше з'явилося повідомлення про ваш арешт.

У Хорста обірвалося серце і полетіло кудись у чорну безодню страху. «Що йому від мене потрібно? Він, мабуть, знає все від мого народження і вже, напевне, може сказати, коли настане мій смертний час». Хорст хвилювався надміру, проте не відводив очей, і це сподобалося Шульце.

— Не ображайтесь на мене. Ми маємо до вас цілком діловий інтерес, — сказав Шульце, натискаючи на останні слова.

— Хто це ми? — запитав Хорст.

— Про це потім. А тепер давайте вип'ємо за наше знайомство. Вважайте, що вам удруге всміхнулася фортуна. Ми ваші щирі друзі. Правда, Стенлі, він не пожалкує? Адже кожен із нас вартий більше того, що він виграв сьогодні в рулетку.

— Це так, Хорсті. Геро справді тягне десь тисяч на п'ятсот. Ну, а я… — він махнув рукою. — Мені гріш ціна в базарний день.

— Не прибіднюйся, Стенлі. Скільки ти поклав у кишеню після Афін?

— Ет, до ката, що я там поклав. У Салоніках мене обпатрали, мов різану курку.

Хорст слухав їхню розмову, а сам намагався збагнути: хто вони — комерсанти, дипломати чи, може, спільники по якихось грошових аферах? Адже цей тип сказав, що зацікавився ним після того, коли його ославили на всю Німеччину як фальшивомонетчика. Різні думки виникали в голові Хорста, та все ж він ніяк не міг зрозуміти, з ким має справу. Слова про дружбу в устах цього типа звучали як зле кепкування над його безпорадністю. Хотілося встати й піти геть. Він, мабуть, так і зробив би, коди б у цю мить не помітив танцівницю, що спускалася з естради до залу. На ній була лискуча, ніби з живого срібла, сукня, яка щільно облягала красиві форми її тіла, переливаючись потоками яскравих блискіток. Жінка зійшла в зал і впевнено попрямувала до їхнього столика.

— Знайомся, Карло, — сказав Шульце, — твій попутник.

Жінка простягла Хорстові руку в білій мереживній рукавичці.

— Карла Хелман, — вона відверто роздивлялась його вродливе обличчя.

— Хорст Торнау.

— О, нарешті я чую це ім'я від його власника, — вона опустилася на стілець, що його запобігливо підсунув Дайн, узяла сигарету з пачки, запропонованої Шульце, і смачно затягнулася димом.

Кельнер приніс червоного омара, обкладеного листками парникового салату, і гарячий глінтвейн. Лоскотливий дух прянощів підіймався над столом, але Хорст забув про голод. Він уже не міг одвести очей від Карли Хелман. Коротко підстрижене волосся спадало на високе чоло непокірними пасмами. Засмагле обличчя осявали великі сині очі, в глибині їх час від часу спалахували зеленкуваті ніжні й теплі іскрини. Пухлі, ледь підмальовані губи обіцяли таку насолоду, що в Хорста паморочилося в голові від самої думки про їх дотик.

— Хто це такий ласун? — запитала жінка низьким приємним голосом, піднімаючи кришку над паруючим глінтвейном.

Шульце кивнув на Хорста.