Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Тобі весело?

— Не дуже. Мені дивно, Фреді, ти ревнуєш, — голос її став теплим, знайомим. Вона знову йшла поруч нього.

— Я не ревную. Мені шкода розлучатися з мріями, я стільки часу носив їх з собою.

Вона зупинилася, взяла його за руку.

— Не треба, Фреді, не розлучайся з ними. Невже ти не бачиш, як я рада нашій зустрічі? А те, що було, вже не повернеться.

Ютта притягла Манфреда до себе, звелась навшпиньки і торкнулася вустами його губ. Він стояв мов камінний.

— Фреді, у тебе холодний ніс, — прошепотіла дівчина і потерлась об нього скронею. Потім одхилила голову і глянула у чорне небо. І знову в її очах запалахкотів той призивний, таємничий вогонь, який робив її кращою за всіх на світі.

Гаряча хвиля пройшла його тілом, змила підозру, ревнощі, образу. Він притис дівчину до грудей. Вуста їх злилися. Завихрилось, пропало все навкруги. Ніби провалилися враз у бурхливий альпійський потік, і він поніс їх, перекочуючи з валу на вал, повз чорні скелі будинків у посвітліле, іскристе небо.

— П'ятнадцять хвилин цілуються, — чийсь насмішкуватий голос прозвучав майже над вухом.

— Рекорд Баварії, — пирснув тенорок.

Ютта вислизнула з обіймів і сховалася за спину Манфреда. Двоє солдатів заливалися сміхом.

— Чого регочете? — гаркнув на них Манфред.

— Ну-ну… Ми патруль! Ану, покажи свої документи!

Манфред тицьнув йому під ніс поранену руку.

— Ось, бачиш. Досить, чи ще показувати?

Солдат розгубився, його, мабуть, взяли до армії недавно, бо вигляд замотаної бинтами руки справив на нього враження.

— Ну, гуляй, гуляй, — сказав він, примирливо осміхаючись.

Манфред обняв Ютту за плечі, і вони пішли.

— А які у неї ніжки, а талія — люкс! — прицмокнув услід тенор.

— Везе відпускникам.