Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Я проведу тебе, Ютті.

Вона мовчала. Манфред прочинив хвіртку. Дівчина якось нехотя рушила з місця і пішла до насипу. Він наздогнав її, обняв за плечі.

— Тобі не холодно?

Вона підняла на нього очі, всміхнулася.

— Ні, — але руки його не зняла.

Плече у неї було тепле, м'яке, з гострим горбком біля ключиці. Золотаве волосся стало каштановим. Від нього ішов п'янкий аромат польових квітів і якихось незнаних трав. На насип піднімалися крутою стежкою. Ютта йшла попереду. В неї були стрункі, красиві ноги. Десь напівдорозі до колії вона зненацька підсковзнулася на сипучому піску і втратила рівновагу. Він підхопив її за талію і притис до себе. Ютта відірвалась од землі і повисла в нього на руці, легка і трепетна. Повернула до нього голову. Щось пломеніло в глибині її зіниць, не то палка любов, не то страх. Він нахилився до її обличчя, шукаючи уста, але вона відсахнулася, скочила на землю і побігла вгору. Манфред наздогнав її вже на протилежному боці полотна. Ютта стояла і дивилася на місто. Громади сліпих будинків вставали серед дерев, мов скелі у чорних застиглих хвилях казкового моря. Захід погас. З-за Альп випливав місяць, розливаючи над Мюнхеном холодне біле сяйво. Це було їхнє місто, вони народилися тут, виросли.

— Ходімо, я не можу бачити його. Воно лякає мене, мов кладовище.

— Не звертай уваги, — спробував заспокоїти Манфред.

— Не можу. Затемнення, бомби, смерть. А я хочу жити, Фреді, жити… Яке мені діло до цієї війни. Чому я повинна ходити в темряві, спати в бомбосховищі. Мені вісімнадцять, я хочу сміятись, веселитись, кохати. Інколи я почуваю себе так, ніби мене обікрали, забрали все до нитки.

— Обікрали не тільки нас. У цілого покоління украдено юність. — Він поділяв її думки, її болі, але не міг допомогти…

Вони спустилися з насипу на вузькі темні вулиці Гайдхаузену. Ішли, прислухаючись до власних кроків, що відлунювались у пустих провалах між будинками.

— Чому ти не писала мені, Ютті?

— Не знаю.

— Закохалась у когось?

— Було.

Манфредові здалося, що вона не поруч, а десь ніби далеко. Він не знав, що їй сказати. Якесь непевне почуття тривоги і болю огорнуло серце. Ревнував до того, іншого.

— Чому ж не питаєш далі?

— Не цікавлюсь.

— Невже? — вона скосила на нього лукавим оком.

Він опустив голову. Ішов, розглядаючи носки солдатських чобіт. Злився на себе за те, що не вміє приховати своє почуття. Пофарбований білим край панелі несподівано привів його до стовпа. Відсахнувся, щоб не врізатись в нього лобом. Ютта розсміялась. Сміх покотився пустою вулицею, наче хто жбурнув на асфальт уламки скла.