Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Не вірю. Грається вона в любов з тобою. Романтика їй спати не дає, а не ти. Коханець-красень, фальшивомонетчик — це, звичайно, лоскоче нерви.

— Не говори гак, Манфреде. У нас буде дитина.

— Нічого не розумію. Ти її любиш?

— Не знаю.

Манфред дістав сигарету, запалив, глибоко затягуючись димом. А Хорст вів далі.

— Тобі важко зрозуміти мене. Кажучи відверто, я і сам себе не розумію. Все так заплуталось, закрутилось. Ще місяць тому все було ясно. Життя ішло якось само по собі. Школа, університет. У перспективі — диплом доктора права. Все мало свою певну ціну. Навіть думати над цим не було потреби.

— Так, думати нас не вчили. Ми ковтали отруйну слину Геббельса, Гітлера, Мартіна Бормана і вважали, що цього досить, щоб жити на світі. А життя, виявляється, вимагає власної думки від кожного з нас.

У передпокої задеренчав дзвоник. Хорст здригнувся, злякано поглянув на Манфреда.

— Напевне, Марта, вона в цей час повертається з роботи.

Манфред вийшов до передпокою.

— Хто там?

— Це я, — відповів з-за дверей Віллі.

Манфред відчинив двері і побачив Ютту. Брови її злетіли догори, очі сяйнули радістю.

— Здрастуй, Фреді, — вона простягнула йому обидві руки. — Я така рада, що бачу тебе. Ти поранений? — Тінь упала їй на лице. — Дуже болить?

В її великих, ніби клаптики синього неба, зіницях він побачив себе і зніяковів. На фронті він думав про неї, їхав додому — мріяв, до найменших подробиць уявляв собі, як зустрінуться, але ось уже тиждень дома і все зволікав, не наважувався. Чому? Запитував себе не раз і тільки зараз зрозумів причину свого вагання, йому дуже не хотілося побачити її іншою, не такою, як він собі уявляв її там, в окопах.

— Уже переболіло, Ютті, заходь…

Ця зустріч схвилювала обох, у їхніх серцях знову спалахнуло до часу приховане почуття, яке вони берегли одне для одного. Все інше, що за час розлуки встигло поналипати на душі, облетіло враз, мов сухе осіннє листя.

Ютта ступила за поріг.

— А вони там?

— Там.