Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Манфред і Ютта звернули за ріг. Голоси солдатів бубоніли позаду, проте слів уже не можна було розібрати.

— Тепер їм надовго буде про що говорити, — посміхнувся Манфред.

— Не треба про це, — попросила Ютта.

Манфред відчув, як вона здригнулася.

— Тобі холодно? — стривожився він.

— Ні. Не зношу хамства.

Вони вийшли на Віденьплац. За деревами піднімалось громаддя Німецького музею. До Терезієнштрасе залишався один квартал. Манфредові не хотілося так швидко розлучатися з Юттою. У цей вечір він мав сказати їй щось дуже важливе, але ті слова ще не дозріли в його душі.

— Пройдемося парком, чи, може, ти поспішаєш?

— Я таки замерзла, Фреді.

Від ріки піднімалась прохолодна хвиля вологи і осідала на прибережних кущах іскристою росою.

Він міцніше пригорнув її до себе, і вони пішли через парк на Терезієнштрасе.

Через деякий час зупинилися біля воріт, що вели на чорний двір вілли фон Глевіца. Хвіртка виявилась замкнутою. Ключів у Ютти не знайшлося.

— Доведеться ночувати на вулиці, — сказав Манфред і притулився щокою до її чола. Знову стояли мовчки, прислухаючись до тихого шепоту осіннього листя. У Ютти часто-часто стукотіло серце. Він відчував його удари в себе на щоці від схвильовано пульсуючої жилки на її скроні.

— Ти любиш мене, Ютті? — прошепотів Манфред.

Вона не відповіла. Пригорнулась до нього і завмерла.

Манфред розумів, що слова зараз зайві, але йому хотілося почути її голос. Так би і стояв з нею все життя. Але вона раптом сказала:

— Мені пора, Манфреде…

Не йди, — тихо попросив він.

— Треба, любий…

Зненацька на подвір'ї пролунали старечі кроки.