Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Я їду з тобою!

— Слухай, у мене нема часу сперечатися. Скажуть, що я шантажист, що я викрав тебе.

— Нехай кажуть, що їм заманеться. Ось Ютта, Манфред — вони свідки, я їду по своїй волі. А додому я напишу такого листа, що вони одразу прикусять язика.

Хорст знизав плечима.

— Як знаєш.

«Кінець кінцем, — думав він, — вона не маленька. Професор недовго сердитиметься. Газети покричать та й забудуть. А для нього Гізела може стати в пригоді. Того, що дала тітка Сабіна, вистачить не надовго. А в Глевіца грошей кури не клюють. Правда, дитина… Ет, буде видно. Зараз треба думати про те, як вискочити звідси. А там, коли що, Гізелу можна і назад відправити».

Хорст підійшов до Ютти.

— Прощай, сестричко. Передай тітці Сабіиі, що я ніколи не забуду її доброти.

Ютта кинулась до нього, обвила шию руками.

— До зустрічі, Хорсті. Не забувай нас.

Хорст подав руку Манфредові.

— Спасибі. Я твій боржник довіку.

— Хай щастить вам, Хорсті…

Вони потиснули один одному руки.

Надворі уже сутеніло, коли блакитна «іспано-сюїза» випурхнула з воріт, перескочила Графіндерплац і зникла за рогом на Фріденштрасе. Манфред і Ютта підійшли до хвіртки. Над ними височіло вечірнє небо. Десь з глибини його падали на землю приглушені звуки симфонії міста. Прошелестів насипом зелений експрес, пометляв над вагонами білою гривою диму, моргнув червоним вогником і пропав, ніби розтанув у синій тіні Швабської Юри. Тільки з неба ще довго падали його призивні перестуки, мов таємничі ритми незвіданих доріг.

— Часто серед ночі я прислухаюся до цих звуків, — тихо сказала Ютта, — і мені хочеться зірватись і бігти…

— Куди? — запитав Манфред.

— Куди завгодно, аби тільки далі від багна, в якому ми живемо.

Вона закинула голову і дивилася в небо. Ніколи він ще не бачив її такою красивою. Сині очі світилися таємничим вогнем, губи розтулилися, ніби вона хотіла поцілувати зорі, що проступали на небі, мов срібне ластовиння. Зараз вона була кращою за ту біляву синьооку Ютту, яку він уявляв в окопах Росії. Та була ще зовсім дитиною…

На землю спускалася ніч. У рожевих сполохах останнього промінну, на заході плавали білі верхи далеких гір.