Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Присвічуючи ліхтариком, Манфред зник під склепінням тунелю. Хорст сів на останній перед водою східець. Манфреда вже не було видно, деякий час блищали на схвильованій його рухами поверхні води мерехтливі бліки, але за мить і вони погасли.

— Сміливий у тебе друг, Хорсті, — тихо сказала Карла, сідаючи з ним поруч.

— Він мені не тільки друг, — Хорст усміхнувся. — Він закоханий у мою двоюрідну сестру, так що ми, може, з ним ще й родичами будемо.

— Хорсті, а ти любив кого-небудь? — несподівано запитала Карла.

— Мабуть, ні. Поки не зустрів тебе, мені інколи здавалося, ніби я люблю, але тепер напевне знаю, що так, як тебе, не кохав нікого.

Карла притулилася до його плеча і завмерла. Їй здалося, що ці слова враз перекреслили все її брудне, безпросвітне минуле і вона знову стала тою дівчинкою, яку колись називали Раймондою. Немов розколовся і злетів із серця важкий чавунний панцир, і воно забилося в грудях трепетним почуттям.

— Ти знаєш, Карло…

— Зови мене Раймондою, — тихо попросила вона. — Мені якось важко одразу.

— Я прошу…

— Добре. Ти розумієш. Ми говорили про Манфреда, так от я подумав, що якби не він, ми б ніколи не зустрілися з тобою. Він допоміг мені і ділом, і порадою. Я довіку його боржник.

Об східець заплюскотіла вода, а за хвилину з-під склепіння з'явився Манфред.

— Ходімо, — промовив він синіми від холоду губами. — Там, здається, можна проскочити в підвал сусіднього будинку. Тільки йдіть тихо. Підвал затоплено, а на східцях виходу з тунелю сидять есесівці.

Всі троє зійшли в крижану воду і рушили слідом за Манфредом. Холод шпигав тіло мільйонами голок, судомив ноги і підбирався до серця. Над головами низько висіло брудне склепіння тунелю, потім воно стрибнуло кудись угору і потонуло в темряві.

— Тримайтесь один за одного, — почули вони шепіт Манфреда. Світло ліхтарика погасло.

— Як у могилі, — і темно, і холодно, — промовив Дайн-Рябчук.

— Тихо! — зашипів на нього Манфред.

Хвилин п'ять вони йшли у цілковитій темряві. Пробиралися дуже тихо, щоб їх не почули. І та пересторога була немарною. Скоро до них долетіли голоси, якесь шарудіння, чиїсь кроки. В тунель увірвався струмінь пропахлого димом повітря, запах розігрітих консервів і тонкий аромат тютюну.

— Гансе, давай кухоль, — говорили десь зовсім близько.

— Де це ти роздобув таку розкіш?

— В підвалі. Там цілий склад. Ото вина, я в житті ще таких не куштував. Чи то єгипетські, чи то іспанські…