Розділ «Що таке націоналізм та інтернаціоналізм?»

Хочу привернути увагу читача до такої думки. Безглуздо вивчати будь-яку політичну, філософську чи наукову концепцію, читаючи тільки твори її запеклих супротивників. Наприклад, ви нічого не дізнаєтесь про юдаїзм, читаючи антисемітську брошуру Кичка «Иудаизм без прикрас». Про юдаїзм там немає нічого, проте в кожному абзаці пишеться, яка наволоч ці євреї. Так само нічого не дає для розуміння націоналізму вивчення марксистської та радянської літератури, яка малює націоналізм у вигляді людиноненависництва, а націоналіста зображає як бандита з ножем за халявкою, який не мріє ні про що, крім убивства чужинців. Що ж воно таке — націоналізм? Теоретичними засадами націоналізму ми зобов’язані віденському євреєві, активісту ІІ Інтернаціоналу, Віктору Адлеру. Соціал-демократ В. Адлер почав із кількох виступів у пресі проти антисемітизму, а далі надрукував детальні розробки з національного питання взагалі.

Перше, що зробив Адлер, це спробував визначити, що то є нація. Моє покоління вчило в університеті сталінське означення нації. За цим означенням нація — історично сформована спільнота людей, що характеризується спільністю території, економіки, мови, культури, історичної долі та національного характеру. Сплило чимало років, поки я дізнався, що це означення — плагіат. Джуґашвілі переписав його в Адлера, але вилучив з переліку ознак сьому — національну самосвідомість. Мабуть, вилучив тому, що ця ознака віддає ідеалізмом — найбільшим гріхом проти марксизму. Насправді досвід історії засвідчує, що всі запозичені Джуґашвілі ознаки нації — мітологія. Єдиною і справжньою ознакою нації є ота остання, вилучена ознака. Вважаю, що правильне означення нації має звучати в такій спосіб: «Нація — спільнота людей, що склалася історично та об’єднана національною самосвідомістю». І все!

Справді, чи утворюють націю спільна територія, культура, економіка та мова? Певно, що ні. Досить зважити на такий приклад. Арабська нація розселена у багатьох країнах. Мова одна, культура схожа, економічні зв’язки теж існують. Якщо спитати сирійця, хто він, той відповість — араб. Назвуть себе арабами єгиптянин, марокканець і йєменець. Латиноамериканці нічим у цьому плані не відрізняються від арабів: єдина мова15, єдина культура, сусідство країн (спільність території), економічні зв’язки. Але нації нема. Аргентинець на те саме питання відповість, що він аргентинець. Хоча слово латиноамериканець існує в іспанській мові, він скаже: «Soy latino»16, — маючи на увазі не свою націю, а групу націй. Приблизно так, як росіяни кажуть: «Ми — слов’яни»17. Мексиканець вважає себе мексиканцем, а костариканець — костариканцем. Попри схожість усіх ознак арабська нація є, а латиноамериканської немає. Отже мова, територія та культура націю не роблять. Світ знає швейцарську націю, яка розмовляє чотирма мовами: німецькою, французькою, італійською та ретороманською. Перші три мови цього переліку знають всі швейцарці, а ретороманською розмовляють приблизно 40 тис. нащадків етрусків. Швейцарські мови не перемішані. В кожному кантоні є своя мова, іноді дві, проте для швейцарця не виняток, такий, наприклад, діалог:

— Герр Штумпф, чи розмовляєте ви італійською?

— Так. Це одна з моїх рідних мов.

— Як це так?

— Я — швейцарець.

Особисто чув, як обурюється німецькомовний швейцарець, якщо невіглас-іноземець назве його німцем. Не розуміє зайда, що цей герр Штумпф пишається тим, що його предки дали відсіч Німецькій імперії і зберегли незалежність гірського народу під проводом Вільгельма Телля, який теж розмовляв німецькою. Франко-швейцарці та італо-швейцарці так само не вважають себе французами та італійцями. Отже, Швейцарія — однонаціональна держава. Її населення — єдина швейцарська нація.

Якщо швейцарці мають спільну територію та економіку, євреї не мають і цього. Протягом століть євреїв розсіяно по всьому світу, вони, було, втратили свою мову, яка до відновлення держави Ізраїль збереглася хіба що в релігійних відправах, набули кілька «єврейських» мов: ідиш, ладіно, еспаньолі, татську. Багато єврейських популяцій, наприклад, грузинські та бухарські євреї, геть зовсім втратили рідну мову. Але вони не асимілювалися й залишилися євреями. Що ж спільного між йєменськими, грузинськими, бухарськими, шведськими та англійськими євреями? Тільки те, що вони вважають себе євреями. А це й є національна самосвідомість18.

Отже, помилився Віктор Адлер, приєднавши до справжнього націєтвірного чинника кілька вигаданих, зовсім не обов’язкових ознак. Проте Адлер залишив в історії значний позитивний слід. Саме його зусиллями теза про право націй на самовизначення спочатку стала невід’ємною складовою програм усіх соціал-демократів19, далі набула світового юридичного й політичного визнання, а зараз є елементом міжнародного права. Адлер працював в Австро-Угорській імперії, яка буквально кипіла від міжнаціональних чвар. Порохова діжка Європи… Тому він розумів, що світ може стати стабільним лише після того, як кожна нація здійснить своє право на самовизначення20. Тим самим він заклав теоретичні підвалини націоналізму.

Що ж воно таке — націоналізм? Хто такі націоналісти? Чого вони прагнуть та які ідеї обстоюють? В Радянському Союзі кожному втлумачували прості відповіді на ці питання. Націоналізм — людиноненависницька буржуазна ідеологія. Націоналіст — бандит. Націоналісти мріють про панування своєї нації над іншими. А ось інтернаціоналізм, навпаки, — пролетарська ідеологія загальнолюдської любові. Інтернаціоналіст — душевна людина, яка лояльно ставиться до людей незалежно від національності. Інтернаціоналісти прагнуть загальної рівності людей усіх націй. Чи так воно насправді? Звичайно, ні. Як і все інше, що ми чули від комуністичних пропагандистів, то є брехня. Подекуди примітивна, а подекуди й віртуозно витончена.

Націоналізм — це віра в справедливість принципів націоналізму та діяльність, спрямована на їхнє втілення. Таких принципів принаймні три21:

1. Всі нації рівноправні. Право належати до рівноправної нації — невід’ємне право людини.

2. Нація стає по-справжньому рівноправною, коли вона здійснює своє право на самовизначення.

3. Єдиний спосіб самовизначення нації — створення національної держави. Культурно-національна автономія як паліатив припустима тільки для націй, які не можуть створити своєї держави через відсутність національної території (напр., цигани).

Якщо в такий самий спосіб сформулювати принципи інтернаціоналізму22, матимемо таке:

1. Люди рівноправні, незалежно від національності. Права людини вищі за права націй.

2. Існування націй із їхніми державами, національними мовами, звичаями та культурами — пережиток минулого, що тільки гальмує створення єдиної інтернаціональної спільноти. Право на майбутнє мають тільки великі держави23, інші мусять до них приєднатися і зникнути.

3. Щоб стати рівноправною, людина, яка не належить до однієї з великодержавних націй, має позбутися своєї мови, викинути на смітник національну культуру, національні звичаї, забути свою історію, приєднатися до великодержавної нації та асимілюватися.