Розділ «Після розпаду СРСР»

Як уже йшлося, в останні роки існування СРСР частина євреїв в Україні прилучається до табору націоналістів. Бачимо євреїв серед засновників та активістів Народного руху. Проте 5-е Головне управління КҐБ СРСР теж добре знало свою справу. До лав Руху долучилося із завданням розкласти його зсередини та створити Рухові негативний імідж чимало ґебістської агентури. Зокрема, до такої агентури, і це моя особиста думка, належали представники деяких українських громадських організацій, що прилюдно демонстрували так званий інтегральний націоналізм, який відрізняється від справжнього націоналізму саме тим, що визнає право на самовизначення тільки за своєю нацією та сповідує принципи нацизму. Отже, на зборах та мітингах Руху можна було почути відверто антисемітські висловлювання з боку деяких інтегральних націоналістів та представників німецьких культурних організацій. Проте ці антисемітські закиди не знаходили підтримки чи схвалення серед більшості рухівців, для яких метою було не «побиття жидів задля порятунку Росії», а відновлення державності української нації.

Моя підозра щодо інспірації інтегральних націоналістів 5-м ГУ КҐБ ґрунтується на вищезгаданому принципі: надто смілива поведінка з почуттям власної безкарності — ознака провокатора. Наприкінці існування СРСР був період, коли на деяких вулицях і станціях метро стояли хлопці з комп’ютерами. Вони проводили реєстрацію громадян України, тобто прихильників незалежності Української держави. Дані про громадянина заносилися до комп’ютера, а зареєстрована особа отримувала посвідку. Я спитав себе: «Якби я отак став із комп’ютером посеред вулиці та почав видавати посвідки громадянина України, через скільки хвилин мене б заарештували, а мого комп’ютера конфіскували б молодики у цивільному?». Мені здалося тоді, що цей захід — дуже дотепна операція КҐБ: скласти списки всіх антирадянські налаштованих людей їхніми власними руками. Реєстрацію громадян України провадила УМА (Українська міжпартійна асамблея) — попередник сучасної УНА. А хто дав вказівку радянській міліції не чіпати цих хлопців57? Звичайно, я дуже далекий від твердження, ніби всі члени всіх інтегрально-націоналістичних організацій були агентами охранки. Якщо я вгадав і контроль та фінансування справді йшли звідти, то тільки одиниці з числа найвищих провідників цих організацій були б утаємничені й знали б, на чий млин вони ллють воду. Я мав нагоду розмовляти під час мітингів з УНСОвцями. Серед них і справді були антисемітськи налаштовані хлопці. Проте вони щиро вірили в своє покликання здобути волю та державність для своєї нації. Якщо серед лідерів інтегрально-націоналістичних організацій ще траплялись більш-менш освічені персони, то пересічна маса здебільшого нічого, крім патріотичної жертовності, за душею не мала. Ці хлопці й дівчата не розуміли, що комусь дуже потрібно створити негативний імідж національно-визвольного руху в Україні, а вони — слухняні й завзяті виконавці цієї чужої злої волі.

Нарешті, незалежність здобуто. Погоджуючись разом із Кравчуком та Шушкевичем на ліквідацію СРСР58, Єльцин, мабуть, сподівався, що незалежність ця буде бутафорською. Мандруватимуть світом та прийматимуть іноземних послів керівники нових незалежних країн, а політика й економіка буде, як і в СРСР, керуватися з Москви. Не вийшло. Колишні радянські республіки забажали стати реально незалежними державами, що аж ніяк не сподобалося російській верхівці, яка протягом п’яти століть сповідувала теорію третього Риму. Відновлення політичного та економічного контролю над колишніми складовими СРСР, хай спочатку у формі васальної залежності, стає стрижнем зовнішньої політики Росії. Це добре показано в двох документах, що з’явилися на світ у Москві в перші післярадянські роки. Один з них було надруковано в часописі «Независимая газета». Він називався «Стратегия для России». Другий документ під назвою «Как нам работать с Украиной» було надруковано в київській пресі з приміткою, що він отриманий шляхом журналістської солідарності. Зрештою, вартий уваги грубезний підручник для вищих офіцерських та дипломатичних навчальних закладів Росії під назвою «Основы геополитики». Автор — Дугін. Науковий консультант — начальник кафедри стратегії Академії генштабк Росії ген. — лейтенант Клокотов. Цей підручник виходить у Москві вже третім виданням і містить детально пророблений план досягнення Росією світового панування, на початковому етапі поділеного із США та Китаєм. Україну там пропонується проковтнути поступово, а спочатку розділити її на кілька частин із різним ступенем залежності від Москви.

Не варто переказувати детально зміст цих видань, але варто розуміти: відколи луснув СРСР, відтоді російське політичне керівництво провадить у життя осяжний план підривної діяльності проти всіх колишніх республік СРСР. Ця діяльність ведеться кількома напрямками. В галузі економіки маємо нафтогазовий шантаж, монопольне завищення цін на енерґоносії59, поступове встановлення контролю над інфраструктурою та важливими промисловими підприємствами з використанням механізму приватизації та інших засобів проникнення в нашу економіку. Робиться все можливе для перехоплення зовнішніх ринків, для відвертання від України іноземної допомоги, а також для паплюження виробів української промисловості (згадаємо теревені навколо українських танків). В галузі політики — внутрішня дестабілізація з використанням російського та запроданського населення як п’ятої колони. Згадаємо Придністров’я, де ця політика здобула перемогу. Згадаємо Крим, де спроба створити кримську армію та повторити придністровський досвід, вчинена Мєшковим та ген. Кузнєцовим, зазнала поразки, хоча російсько-фашистська істерія в Криму у 1991 р. охопила ледь не все російське населення й досягла такого рівня, що на стінах будинків з’явилися написи: «Смерть хохлам!»

Важливим напрямом підривної діяльності є культурна експансія. Вона має превеликий успіх. Вуха молоді заповнені російською попсою, а очі (не лише молоді) — російською пресою, яка друкується в Києві, але пишеться в Москві й накидає нам російські точки зору на події та процеси у світі. Книготоргівля пропонує переважно російське чтиво: чорнуху, порнуху й трохи корисної науково-технічної літератури. Її обмаль, бо в Росії вона теж практично не видається, за винятком низькорівневих комп’ютерних книжок про те, коли і як клацати кнопками комп’ютера, а також літератури гуманітарного профілю. Все населення України успішно переконується у другосортності, вторинності, а тому й непотрібності української преси, української літератури та української культури взагалі60. Особливі зусилля спрямовані на збереження домінуючого становища російської мови та подальшу русифікацію України. Про загрозу віддалення нових незалежних держав від колишньої метрополії час від часу пише російська преса. Зміцнення впливу Росії фінансується з федерального бюджету.

У читача може виникнути помилкове враження, ніби я звинувачую в усіх бідах України Росію. Ні. Мені не до вподоби дії російського уряду проти України, проте вони — природні дії для імперіалістичної держави, якою є Росія. Російський уряд справно захищає національні інтереси Росії. Якщо когось і слід звинувачувати, то тільки наше власне керівництво. Адже жоден з урядів незалежної України не боронив своїх національних інтересів. Підривна діяльність Росії не зустрічає належної протидії. Про неї офіційні державці переважно мовчать, аби не образити російського ведмедя. Йде гра у економічні та політичні піддавки. А для диверсифікації енергопостачання, необхідної для досягнення реальної незалежності України, нічого не зроблено.

Особливою ділянкою підривної діяльності проти України є створення негативного іміджу нашої держави в очах світової спільноти. Періодично чуємо, що ми — найкорумпованіша держава. В нас — найгірший інвестиційний клімат, тому вкладати гроші в нашу економіку не варто. Саме в Україні систематично порушуються права людини, бо йде насильницька українізація. І справді, відкриється в Донецьку чи Харкові українська школа — ґвалт, українізація! Обурюються львів’яни вбивством Ігоря Білозора — ґвалт, український фашизм! На теренах України вільно почуває себе під захистом влади російська православна церква. Саме вона періодично друкує в своїй друкарні різні антисемітські матеріали, що продаються на Майдані Незалежності. Чи не там надруковано українською мовою горезвісні «сіонські протоколи»?

Єврейське питання використовується для паплюження України в очах демократичного світу на всі сто. Попри те, що після унезалежнення державний антисемітизм у нас зник. Ніхто більше не підраховує кількість євреїв на різних посадах. Ніхто не заважає євреям подорожувати за кордон чи навіть емігрувати, як це робилося в СРСР до Горбачова. Ніхто не створює перешкод для отримання євреями вищої освіти. Проте кілька газет друкують антисемітські матеріали. У Києві антисемітські статті систематично з’являються у журналі «Персонал», що його видає «Международная академия управления персоналом». Маємо навіть відверто расистський журнал «Перехід ІV». Як цілком об’єктивно зауважив колись головний рабин України реб Янкель Блайх, писанина ця виходить малими накладами та не користується попитом. Питається, хто фінансує та підтримує ці видання? Кому саме вигідно, щоб світ вважав Україну ультраантисемітською країною на противагу до «демократичної» Росії? Кому вигідно, щоб світ лишив поза увагою існування багатьох десятків антисемітських партій та громадських організацій в Росії61, які відкрито користуються гітлерівською символікою, усно й письмово ведуть антисемітську пропаганду? Відповідь цілком очевидна.

Мушу з болем визнати, що у створенні негативного іміджу України беруть найактивнішу участь євреї. Вигнаний з Росії поет Бродський в США оприлюднює антиукраїнського вірша. Відомий київський борець проти антисемітизму і колишній рухівець Найман друкує статті в американській пресі, де пише саме те, що хотіли би там побачити наші «північні друзі». Я б зрозумів Наймана, якби він апелював до громадської думки українського читача. Питається, чому Найманові закортіло донести думку про «розвій антисемітизму» в Україні саме до американців? Що, американська громадська думка здатна вплинути на нашу владу й змусити її розформувати інтеґрально-націоналістичні організації та закрити їхню пресу? Звичайно, ні. Гадаю, що Найман це теж розуміє, тому єдина мета публікації — створення негативного іміджу України. Навіщо це знадобилося євреєві?

У цьому контексті варто пильніше проаналізувати скандал, що спалахнув навколо харківського дитячого часопису «Джерельце». Там було надруковане нібито українське прислів’я62: «Хто вб’є жида, тому буде відпущено 40 гріхів». Я добре знаю український фольклор. Багаторазово був в українських селах, спілкувався з селянами, але такого прислів’я не чув. Та й існування його взагалі дуже сумнівне, бо християни, як і юдеї, шанують десять заповідей Мойсея, одна з яких виголошує: «Не вбий». Коли спалахнув скандал, газета на своє виправдання послалася на джерело, з якого було запозичене це «українське прислів’я». Це — книжка з українського фольклору. Чомусь нікому не спало на думку перевірити походження цього антисемітського заклику, тобто з’ясувати, коли, в якому селі та який фольклорист записав це прислів’я перед тим, як воно потрапило до книжки. Гадаю, що перевірка ця мала б завершитися без результату. Ясно, що «прислів’я» такого ґатунку створювалися штучно63 з єдиною метою: розпалювати антисемітизм в Україні. Маю ще один зразок квазіприслів’я, яке я почув у Києві: «В столице Украины жидов больше половины». На мою думку, в поширенні такого «фольклору» було зацікавлене керівництво КПРС-КҐБ, а також зацікавлена й тепер проросійська п’ята колона.

На загал висновок дуже сумний. Багато євреїв не відчули, що вони живуть вже в іншій країні. Що, на відміну від Росії, де вони жили раніше, в цій країні Мазепа, Петлюра, Бандера — вже не «злочинці» та «бандити», а національні герої. А учасники боротьби проти українського націоналізму, нині відставники, чекісти та військові (а скільки між ними євреїв?), яким Україна й досі платить високі пенсії, — вороги української нації і справжні злочинці. Ці євреї не приховують зневаги, презирства, а іноді й відвертої ненависті до України та всього українського: культури, мови, традицій, історії, народних звичаїв, ментальності та всього іншого, за винятком хіба що української їжі. Вони читають виключно російську пресу. Їхні телевізори налаштовані на кабельні російські канали. Події в Москві чи Хабаровську їх хвилюють більше, ніж те, що коїться в Києві, Львові чи Харкові. Їхні діти вчаться в російських школах і мріють про вищу освіту в Москві. За будь-яких обставин, надто в офіційній ситуації, вони демонстративно розмовляють російською мовою, одне слово, роблять усе, щоб підкреслити свою єдність із п’ятою проросійською колоною. Разом із росіянами вони не визнають існування української нації, а тому часто називають українців «русскими». Частково це пояснюється тим, що слово «гой» в ідиш можна застосувати до будь-якого неєврея, а частково це йде від нерозуміння національної самосвідомости українців. Це євреєві може бути приємно, коли його назвуть «русским», а для українця, крім денаціоналізованих малоросів, це — образа.

Особисто чув, як такі євреї уболівають за успіх будь-яких антиукраїнських дій Росії, попри те, що ці дії часто б’ють по їх власним кишенях. Одна моя сусідка, єврейка, не приховувала радощів й зловтіхи з приводу того, що Росія забере за борги українську нафтогазотранспортну мережу та найліпші промпідприємства. «Скоро ваша Украина совсем развалится», — сказала вона мені в запалі. На що ці євреї сподіваються? На те, що Україна так і не стане національною державою українців, а самоплином зафіксується в ролі провінційного дубліката Росії? На те, що Росія приєднає Україну в якості васала, як це зроблено з Білоруссю? На те, що з часом Україна втратить незалежність і відбудеться нове «добровільне возз’єднання»? На те, що з поверненням російського панування «старший брат» віддячить євреям за їхній інтернаціоналізм? Не чекайте. Якщо й станеться національна катастрофа та повернення до колоніального рабства, то російські окупанти не віддячать євреям, а навпаки, проголосять їх винними у катастрофічному падінні життєвого рівня і, як це вже було неодноразово в історії, спрямують на євреїв хвилю народного гніву. Марні, наївні, до того ж нечесні сподівання.