Розділ «Державний антисемітизм та поведінка євреїв у післясталінську епоху»

У хрущовську та брежнєвську доби державний антисемітизм не вщухає. Він набуває інших форм, а подекуди особливого єзуїтства. Зокрема, Москва бачить особливу загрозу російському інтернаціоналізму в Україні, тому боротьбі одночасно проти «сіонізму» і «українського буржуазного націоналізму» приділяється особлива увага42. Кожне підприємство в містах (але не селах) України щороку мусить подавати спеціальний статистичний звіт. Я бачив бланк цього звіту. Відділ кадрів мусив доповісти, скільки прийнято на роботу росіян, українців, євреїв, інших. Інші рідну партію не хвилювали. Навіть вважалось за добре, якщо в установі працює, наприклад, аварець чи каракалпак. Про росіян дбали, щоб їх не було замало. Але головне — дивилися, щоб не було забагато євреїв.

Поглиблюються розпочаті під час боротьби з космополітами заходи для обмеження доступу євреїв до вищої освіти. У 60-ті роки працював у Київському планетарії художником молодий український парубок, талановитий хлопець з українського села. Він готувався здобути вищу художню освіту в Ленінграді. Коли я спитав, чому б йому не вступити до Київського художнього інституту, він пояснив, що зовнішністю схожий на єврея, а у Києві євреїв до ВНЗ не приймають. Справді, Господь Бог нагородив українця горбатим носом, і той інстинктивно відчував головний принцип расизму нацистів: расово неповноцінною особою є така, стосовно якої існує підозра (не доказ!) про наявність хоча б однієї ознаки расової неповноцінности43. Не знаю, чи вдалося йому стати ленінградським студентом, проте поширена віра в національну толерантність росіян не відбивала справжнього стану справ. У 70-ті роки моя колишня аспірантка вступала на фізичний факультет Московського університету44. Вступний іспит приймав завідувач кафедрою проф. Корольов, автор підручника з оптики, в якому є фундаментальні фізичні помилки. Відповідь абітурієнтки слухала асистентка кафедри, а пан професор ретельно вивчав її особову справу. Прізвище — російське. Національність — росіянка. Але ім’я матері — Рахіль! Дівчинка закінчила відповідь. Жодних зауважень. Підходить до неї асистентка і сповіщає: «Профессор Королев поставил вам двойку». Довелося дівчині вчитися у Дніпропетровському університеті.

Дискримінація євреїв відбувалась не тільки у сфері вищої освіти та аспірантури. Москва вимагала від керівників установ та підприємств без крайньої потреби не приймати на роботу євреїв, не просувати по службі тих, що вже працюють, не відряджати євреїв у закордонні поїздки, не видавати книжок авторів з яскраво єврейськими прізвищами та багато чого іншого. Звичайно, на практиці виконати всі ці вказівки було абсолютно неможливо, тому час від часу євреї друкували книжки, просувалися посадово, обиралися до Академії та (в ролі «и евреев») відряджалися за кордон. Мені відома історія про те, як одного разу в кабінеті ректора Київської Політехніки задзижчав телефон. Відділ науки ЦК КПУ дав вказівку: висунути до Академії наук безпартійного єврея. Потім ходила чутка, що хтось звернувся до ООН з приводу дискримінації євреїв в УРСР. ЦК КПРС наказав терміново створити контрприклад: «У нас только что избран в Академию наук УССР еврей, к тому же беспартийный». Так став членом АН УРСР славетний (нині покійний) професор у галузі радіотехніки. Прикладів таких винятків із дискримінаційної політики під тиском життя є багато, але ці демонстративні приклади не спростовують наявність державної політики антисемітизму.

Як уже йшлося, сволота хоче бути чистою перед історією, тому в офіційних документах КПРС історики майбутнього не знайдуть відвертих директив про дискримінацію45 євреїв. Якщо такі документи існують, вони зберігаються десь глибоко в архівах ЦК КПРС. Відомо, в який спосіб ганебні вказівки доводилися до нижчих партійних інстанцій. З Москви до ЦК союзної республіки приїздив посланець, давав під розписку прочитати документ і забирав його з собою. Усі антисемітські вказівки поширювалися двома способами: відкритим текстом в усній формі, або письмово, за допомогою езопівської новомови. Тому, в компартійних директивах чимало сказано про необхідність дотримання ленінської національної політики, про необхідність поліпшення добору кадрів, про необхідність дбати про висування національних кадрів і, зрештою, про необхідність особливої пильності стосовно «громадян національностей країн, ворожих до Радянського Союзу».

Останнє карколомне словосполучення — шедевр новомови. Воно сконструйоване спеціально, щоб охопити всі три офіційно дискриміновані в СРСР нації: євреїв, німців та корейців46. Ворожість до євреїв — російська традиція, російським німцям немає довіри, бо вони ображені ліквідацією Республіки німців Поволжя та депортацією у 1941 р., але як потрапили до цього колективу корейці? Вони зазнали депортації ще в епоху Халхинґ-Ґолу, коли за наказом Сталіна їх переселили з Приморського краю до Середньої Азії та Казахстану. Корейцям дають землю. Вони створюють колгоспи. Колгоспи багатіють. З початком другої світової війни корейські колгоспи купують на свої гроші і дарують Червоній армії танки. Корейська молодь масово йде у вищі навчальні заклади. Вже у післявоєнний час місцеві партійні керівники, занепокоєні домінуванням корейців серед студентства, отримують з Москви дозвіл на їх дискримінацію.

КПРС винайшла цікавий «літературний» прийом антисемітської пропаганди. Крім того, що видавалося чимало так званої антисіоністської літератури з підкресленням, що КПРС виступає не проти євреїв, а проти сіоністів (ніби сіоністом може бути китаєць), з однієї газетної статті до іншої, з брошури до брошури мандрує сентенція про те, що євреї, складаючи лише 0,3 % населення СРСР, посідають значно (у 10 — 100 разів) більший, надмірно високий процент серед різних інтелектуальних та взагалі престижних професій та посад. Таким чином досягнення ставилось євреям у провину. Ось якби євреїв було значно більше за оті 0,3 % серед волоцюг, кишенькових злодіїв, ґвалтівників, бандитів, алкоголіків, наркоманів, двірників, прибиральників, малокваліфікованих робітників та селян, — все було б гаразд. Я неодноразово дискутував цей закид із російськими інтернаціоналістами (антисемітами вони себе не визнавали). Я звертав їхню увагу на те, що за всю історію Росії-СРСР жодному неєврею не було відмовлено в праві на вищу освіту тільки за те, що він чи вона не належить до євреїв, а ось євреїв майже завжди не приймали до вищих навчальних закладів через те, що вони євреї. У царській Росії — відверто. В післявоєнному СРСР — приховано, тобто євреям зазвичай ставили нижчі оцінки на вступних іспитах, а далі відмовляли за конкурсом. Просто й ефективно47!

Інколи ця система завдавала прикростей своїм виконавцям. Чув історію, правдивість якої мені не вдалося перевірити, але вона справляє враження такої, що цілком ймовірно могла статися. Коли головою Ради міністрів СРСР був Косигін, його канцелярія отримала листа з Великої Британії. Англійка зверталася до голови уряду з проханням дозволити її небожеві виїхати з СРСР до Англії задля продовження освіти, позаяк його, як єврея, в СРСР не прийняли до університету. Якби це було прохання, наприклад, про квартиру, голова уряду його б не побачив. Листа б спустили униз і зрештою прохач отримав би звичайну відписку. Головний талант радянської бюрократії — вміння перекласти на когось відповідальність. За листом з Англії поставала примара міжнародного скандалу. Доповіли Косигіну. Той наказав розібратися. З’ясувалося таке. Родина британських комуністів-євреїв, свято вірячи радянській пропаганді, ніби в СРСР щасливе життя і немає дискримінації євреїв, вирішила емігрувати до СРСР. Отримали візи. Оселили родину у Києві. Хлопець володів англійською мовою, як рідною, розмовляв мовою ідиш, погано знав російську, зовсім не знав української. На вступних іспитах він отримав двійку саме з англійської мови!

Тут треба повідомити читачеві те, що знає далеко не кожний. Справа в тому, що в Англії майже ніхто не розмовляє англійською мовою. Ба більше, розмовляти англійською для пересічної людини вважається за непристойну поведінку, зарозумілість та зверхність. На стандартну англійську мають право лише вища аристократія та диктори Бі-Бі-Сі. Всі інші, і це вважається за норму, розмовляють місцевими діалектами, які відрізняються від стандартної анґлійської переважно іншою вимовою голосних. Кожен британець розуміє кожний діалект. Але викладачі англійської в СРСР — ні. Згадаємо, що майже ніхто з них не жив тривалий час в Англії й не чув, як насправді розмовляють англійці. Отже, англійський єврей зробив поганий переклад з англійської на російську, бо не володів російською досконало, а його усну мову викладачі не розуміли, бо той розмовляв з незвичною для них (як вони вважали, — поганою) вимовою. До того ж єврей. Двійка! Конфлікт залагодили. Перед батьками хлопця вибачились, до університету його зарахували. Гадаю, екзаменаторам дали прочухана за те, що не вивчили, як вищезгаданий професор МДУ Корольов, особову справу абітурієнта та не поставили йому двійку з якоїсь іншої дисципліни, наприклад, математики.

Як же воно сталося, що, попри всю дискримінацію, євреям вдавалось отримати вищу освіту? На додаток до вже викладеної історії маю ще дві. В комуналках будинку, де пройшло моє дитинство, мешкали єврейські родини. Я розповім про двох друзів дитинства. Один з них після десятирічки подав документи до будівельного технікуму. Вчитися в технікумі, надто будівельному, тоді вважалося непрестижним. Закінчив. Працював у проектному інституті. Працював добре. Швидко став виконувати роботу старшого інженера. А диплома про вищу освіту нема. Якось під час відрядження до Куйбишева (тепер — Самара) з’ясував, що в місцевому будівельному інституті недобір на заочне навчання. Подав заяву. За кілька років отримав диплом інженера. Одним євреєм з вищою освітою стало більше. Зараз живе в США. Другий поїхав до Пензи. Там був менший конкурс. До того ж місцеве керівництво не так ретельно дотримувалося вказівок не приймати євреїв, бо євреїв там було взагалі мало. Отримав інженерний диплом. Згодом теж емігрував. Отже, євреї вчилися у провінційних непрестижних ВНЗ, використовували вечірню і заочну форми навчання.

Ми впритул наблизилися до горбачовської перебудови. Російсько-радянська імперія доживає останні роки. Перед тим на очах мого покоління розпалися могутні трансокеанські імперії: Британська, Французька, залишки Іспанської та Портуґальської48, Нідерландська та Бельгійська. Здавалося б, кожна нормальна людина має розуміти, що імперії приречені. На жаль, цього зовсім не розуміють російські інтернаціоналісти. Неодноразово дискутував цю проблему із своїми московськими друзями. Інтеліґенти-демократи сприймали факт розпаду СРСР як величезну біду і образу для Росії. «Чего вам, хахлы, не хватало? Мы же жили, как одна семья? Разве было плохо?», — ці стандартні ремствування чув від багатьох. Нагадую, що на наших очах імперії розпадаються, але жодна не створилася. На це кожний росіянин (без попередньої змови — така конгеніальність!) кидав фразу: «А разве США — не империя?». Питаю, якщо це імперія, то який штат там головний, який штат приєднав до себе інші силою зброї та утримує їх у підлеглому стані. З’ясовується, що мій співбесідник плутає поняття імперії з поняттям сфери впливу. Пояснюю йому, що Мексика входить до сфери впливу США, а Фінляндія входила до сфери впливу СРСР. Проте обидві названі країни — не колонії. Американці не заселяли Мексику, а росіяни — Фінляндію. Хоч фінський уряд мусив рахуватися з політичними інтересами СРСР, Москва не призначала своїх чиновників для роботи в органах влади Фінляндії. На відміну від Фінляндії Україна активно колонізувалась росіянами49, і стихійно, і за допомогою оргнабору робітників на працю в українській промисловості. До того ж Москва систематично «зміцнювала керівництво» шляхом призначення російських чиновників на різні керівні посади в Україні. Серед них траплялись євреї, і вони сумлінно виконували роль колонізаторів та русифікаторів.

До перебудови спонукала Горбачова економіка. У 1985 р. відкрився для судноплавства Суецький канал. Значно подешевшала нафта. З бюджету СРСР зникло 140 млрд. щорічних доларів. Страшний економічний удар. Горбачов вирішує поліпшити соціалізм шляхом впровадження деякої лібералізації, мабуть, сподіваючись на підйом ентузіазму, як свого часу було під час хрущовської відлиги. Висуваються гасла перебудови, прискорення та нового мислення. Вийшло інакше. Перше вільне слово, яке сказали народи, було «незалежність». Коли захиталася імперія, спецслужби СРСР в найкращих російських традиціях заходилися переадресувати народне невдоволення життям на звичний соціальний «громовідвід» — євреїв. З ініціативи ЦК КПРС50. і, якщо вірити А. Собчаку, особисто М. Горбачова, створюється ліберально-демократична партія СРСР на чолі з капітаном Жириновським51, якого висунув на лідерство керівник КҐБ Крючков. Єврей Жириновський (пам’ятаєте, мати — росіянка, а батько — юрист) з успіхом керує партією і не цурається прилюдно робити антисемітські заяви. Добре пам’ятаю, як піклувався лідер ЛДП про те, щоб з російського телеекрана на глядача дивились істинно російські (розумій — не єврейські) обличчя.

В цей час на політичній арені, крім ЛДП, з’являються одна за одною антисемітські громадські організації. Майже водночас виникають два товариства «Пам’ять», повторюючи царські часи, коли в Росії створилися дві чорносотенні організації під керівництвом Пуришкевича та Дубровіна. Одну «Пам’ять» очолив Васильєв. Вона проголошувала необхідність «побити жидів, врятувати Росію» та відновити монархію. Друга «Пам’ять» на чолі з Сичовим вважала за необхідне повернутися до сталінізму, щоб ефективніше «побити жидів та врятувати Росію». Про цю «Пам’ять» щось давно нічого не чути. Крім цього, ще існувало «Товариство боротьби за пропорційне представництво» на чолі з Осташвілі, яке проголошувало необхідність вигнання євреїв із престижних посад52 на підставі вже обговорених міркувань про «перевищення норми 0,3 %». Прямих доказів чи офіційних документів про причетність силовиків до створення цих організацій немає, проте у Москві циркулювала чутка, що безпосередньо керував їх створенням генерал КГБ Бобков. До того ж кожна людина розуміє, що ці організації хтось мав фінансувати та підтримувати, тобто забезпечувати їм недоторканість і безпеку, позаяк антисемітська діяльність в СРСР формально була протизаконною і каралася ст. 74 Карного кодексу.

Згадаємо історію Осташвілі. У московському домі літератора відбулися збори письменницької організації «Апрель». До приміщення, куди сторонніх не пускає вахта, безперешкодно (хто допоміг?) пройшла група прихильників Осташвілі. Вони вчинили бешкет із побиттям письменників. Поведінка викликаної міліції дуже нагадувала поведінку царської поліції під час єврейських погромів (хто інструктував міліціонерів?). Бешкетників відпустили. Прокуратура тривалий час зволікала з порушенням кримінальної справи (хто дав вказівку?), але була змушена це зробити під тиском громадськости. Осташвілі заарештовують. На суді він поводить себе зухвало і брутально (хто пообіцяв йому безкарність?), але за вироком сідає до в’язниці. За кілька днів до звільнення Осташвілі знаходять повішеним у своїй камері. Висувається офіційна версія про самогубство. Про бешкетника забувають. Як так сталося, що, попри всі заходи, які стандартно вживаються для запобігання самогубствам у місцях ув’язнення, попри те, що до камери, де сидів Осташвівлі, мав реґулярно зазирати наглядач, ув’язнений спромігся повіситись? Хто і чому забезпечив Осташвілі одиночну камеру? Самогубства в місцях ув’язнення зрідка трапляються. Звичайні мотиви самогубства: нестерпні тортури або знущання з боку співкамерників (напр., ґвалтування). Що спонукало Осташвілі накласти на себе руки? Чимало запитань. Жодної відповіді. Проте, якщо припустити, що Осташвілі знищили, відразу стає все на свої місця. З якою метою організовано бешкет? — Залякати демократів. Що пообіцяли Осташвілі? — Повну безкарність. Виконали обіцянку? — Ні. Чи міг Осташвілі образитись на замовника за невиконання обіцянки? — Напевно. Чим міг загрожувати замовнику Осташвілі? — Викриттям. Що мав замовник робити? — Ліквідувати загрозу шляхом убивства Осташвілі. Хто міг пройти до в’язниці та виконати смертний вирок? — Тільки працівники спецслужб.

Загальнодоступні документальні свідчення про причетність силовиків до створення і діяльності антисемітських організацій, а також деяких псевдорелігійних громад на зразок Білого братства53, відсутні. Проте участь високопосадовців у погонах в розгортанні антисемітської пропаганди в останні роки існування СРСР не приховаєш. Редакція антисемітської газета Проханова «День» працювала на відомчих площах Міноборони СРСР. Видавництво Міноборони друкує антисемітську брошуру Острецова «Черная сотня, красная сотня». Це ж видавництво започаткувало видання альманаха «Мужество», на сторінках якого друкувалось чимало літературних творів антисемітського змісту. «Военно-исторический журнал» оголошує про намір надрукувати «Майн кампф» Гітлера54.

Як же реагують євреї на такий шквал антисемітизму в СРСР? Переважна більшість демонструє стандартну єврейську безпринципність і залишається на позиціях інтернаціоналізму. Єврей Олександр Мень був православним священиком, видатним християнським богословом. Під його впливом чимало євреїв перейшли у православ’я з метою продемонструвати свою єдність з російською нацією. Навіть російський бард, талановитий автор яскраво антирадянських пісень Олександр Галич, якого КҐБ вигнав з батьківщини на Захід, вже в еміґрації приймає християнство55. Дореволюційні антисеміти вітали хрещення єврея, навіть існувало правило, за яким росіянину за схилення єврея до хрещення вибачалося сім смертних гріхів. Ставлення радянських антисемітів до добровільної асиміляції євреїв було зовсім іншим, вони вбачали в цьому намір «незаконно присвоить себе нашу русскость». Євреї здебільшого цього не розуміють. Один мій знайомий єврей, московський вчений, б’ючи себе кулаком у груди, з величезним пафосом промовляв: «Я по национальности еврей, но в культурном отношении я — русский!» Не розумів він, чому вбили отця Меня, який теж був як з огляду культурного, так і релігійного, — росіянином.

Як науковець та атеїст, я толерантно ставлюся до конфесійних уподобань людей. Релігія — справа інтимна, тому не варто засуджувати людину (єврея чи неєврея) за зміну конфесії. Проте є дещо, чого не можна вітати. У Сірії, Лівані та Ізраїлі мешкає багато арабів-християн. Ці араби, змінивши Коран на Біблію, залишилися арабами і не цураються свого арабства. Єврей-американець, незалежно від релігії, залишається євреєм і не стидається цього. А ось вихрест у Росії приймає православ’я саме для того, щоб полишити своє єврейство та долучитися до російської нації. Він хоче, щоб його не вважали євреєм, попри історичний досвід стосовно того, що б’ють не по паспорту, а по пиці. Отже вихрещення московського єврея — вияв тієї самої єврейської безпринципності. Невже так важко зрозуміти, що отця Меня вбили не за те, що він був поганим православним священиком, а, навпаки, за те, що він був занадто кваліфікованим, занадто розумним, занадто активним євреєм.

В останні роки існування СРСР на тлі звичного єврейського опортунізму виникає позитивне зрушення: чимало євреїв у різних республіках СРСР переходять на позиції націоналізму. В Естонії, Литві, Латвії, Білорусі та Україні бачимо євреїв серед учасників національно-визвольних рухів — народних фронтів та Народного Руху (в Україні). На жаль, на такі позиції перейшла меншість євреїв. Більшість залишилась інтернаціоналістами та приєдналася до різних Інтерфронтів, що їх створила КПРС з російськомовного населення. Згадаємо активіста, а згодом голову естонського Інтерруху, єврея Когана, інваліда, депутата, завідувача лабораторією охорони праці на одному з таллінських заводів. До націоналізму здебільшого схилялись місцеві євреї (згадаємо, що в Західній Україні вони свого часу навіть йшли до УПА), інтернаціоналістами ставали євреї, що приїхали у складі «десантів» російських колонізаторів56. Але деякі приїжджі євреї стояли осторонь інтернаціоналізму. Мій колега приїхав до Естонії на початку 60-х років. Приїхав тому, що не зміг влаштуватися на роботу ані в Одесі, де він закінчив університет, ані в Києві. В Естонії вказівки не брати євреїв на роботу не виконувалися так суворо, оскільки російські колонізатори переймалися головним чином тим, щоб зменшити кількість і вплив естонців. Що більше неестонців — то краще. Мій колеґа швидко опанував естонську мову. Коли Естонія повернула собі незалежність, для отримання громадянства треба було скласти іспит з естонської. Дирекція інституту написала спеціального листа до імміграційних органів про те, що цей єврей досконало володіє мовою, давно став членом естонського суспільства, і просила надати йому громадянство автоматично. Зараз він — громадянин Естонії і має право зі своїм естонським паспортом безвізно подорожувати більшістю країн Європи. Ось на такому тлі розвалився СРСР і постала незалежна Україна.