Розділ «Що таке націоналізм та інтернаціоналізм?»

Головний пропагандистський трюк інтернаціоналістів — підміна тези. Це й є витончена віртуозна брехня. Розрахунок на те, що мало хто чітко розуміє різницю між рівноправ’ям націй, з одного боку, і рівноправ’ям всіх людей, незалежно від національності, — з другого. Багато кому може здатися, що ці поняття тотожні. Насправді вони різні. А де в чому — діаметрально протилежні. Наприклад, французька та російська нація цілком рівноправні. Кожна з них має свою державу, свій уряд, що дбає про національні інтереси. Жодна з цих двох націй не може накинути свою волю іншій. Наприклад, не може Москва наказати Парижеві відсвяткувати роковини поразки Наполеона під Бородіном. А ось француз та росіянин не рівноправні. Росіянин не мав, не має та в осяжному майбутньому не матиме стільки прав, скільки їх має кожен француз. З другого боку росіянин і татарин практично рівноправні. Так було в СРСР. Так є й зараз у Російській федерації. Але не рівноправні російська та татарська нації. Російська нація — панівна, татарська — підлегла. Російська нація має державність, має повноважний уряд. Татарська нація має лише місцеве самоврядування. Гра в державність, тобто автономна республіка — фікція. Татарстан не має міжнародного визнання як держава, не веде зовнішньої політики, а внутрішні свої справи мусить вести під наглядом Москви. Казань не може ухвалити, наприклад, план сплюндрувати московський кремль задля побудови на його місці нафтопереробного заводу, а уряд Росії має право видати аналогічне розпорядження щодо казанського кремля.

Не вірите? Тоді слухайте. У 1982 р. Брежнєв наказав відсвяткувати низку ювілеїв «добровільного приєднання» різних підкорених російськими царями націй. Наприклад, 425 років добровільного приєднання до Росії Кабардино-Балкарії. В мене є тогочасний путівник по цій АРСР. Там надруковано, що у 1557 р. кабардинський князь Темрюк-бек видав свою дочку за Івана Лютого і тим самим добровільно приєднався до Росії. Це — приклад примітивної брехні. По-перше, в Кабарді було багато беків. Темрюкові належала не вся Кабарда, а лише кілька аулів. По-друге, Темрюк-бек, як мусульманин, мав кілька жінок і чимало дочок. Роздаючи їх заміж, він і гадки не мав, що тим самим до когось приєднує свою крихітну державу.

Кабарда та інші північнокавказькі автономні республіки виконали наказ Брежнєва і відсвяткували роковини свого поневолення, а татари — ні. Перебіг подій був таким. Наказ Москви відсвяткувати ювілей «добровільного приєднання» Татарстану до Росії став відомим громадськості. Знайшлося чимало людей, обізнаних з історією. Татарстан обурився. Святкувати роковини штурму Казані військом Івана Лютого, після якого кілька днів московські вояки грабували і вбивали казанців, ґвалтували жінок та палили будинки, корінне, переважно булґарське24, населення Татарстану, вважало ганьбою. Обурення та соціальне напруження в Татарстані набули настільки загрозливого масштабу, що Москва була змушена скасувати святкування дня геноциду. Цей приклад наочно демонструє нерівноправність російської та татарської націй. Адже уряд Татарстану не мав повноважень змусити СРСР відсвяткувати роковини штурму Києва армією Сабудай-Багадура.

Розглянуті наочні приклади підтверджують такі тези:

1. Рівноправ’я націй не забезпечує рівноправ’я людей цих націй.

2. Рівноправ’я людей різних націй в одній державі не викликає автоматично рівноправ’я самих націй.

3. Нерівноправ’я людей різних націй ніяк не впливає на рівноправ’я націй. Останні можуть бути, а можуть і не бути рівноправними.

4. Нерівноправ’я націй, зазвичай, має наслідком певне нерівноправ’я людей, що до них належать.

Останнє заслуговує на пояснення. Розглянемо модель суспільства, де втілено ідеал інтернаціоналізму — люди мають рівні права, без огляду на національну приналежність. Хай у деякому «інтернаціональному» місті євреї складають 10 %, а решта — росіяни. Скільки євреїв потраплять до муніципальної ради чисельністю 20 чоловік? Два, тобто 10 %? Не обов’язково. Теоретично всі 20 можуть бути євреями, але практично може й не бути жодного, бо «рівноправні» євреї не мешкають компактно, а тому не становлять більшості в жодному з виборчих округів25. Інтернаціоналіст скаже, що так і треба, бо виборцям-інтернаціоналістам байдуже, якої національності кандидат. Вони обирають за діловими й людськими якостями, а не за національною ознакою. Припустимо, що двоє євреїв потрапили до муніципальної ради. Хай одному з них спаде на думку збудувати за рахунок місцевого бюджету єврейську школу та купити автобуса, який вранці звозив би до школи єврейських дітей з усього міста, а після занять розвозив би їх по домівках, як це має місце в усіх школах США. Чи схвалить таку пропозицію муніципальна рада? Певно, що ні. Пропозицію відхилять. Хтось із інтернаціоналістів виступить проти, аргументуючи свою позицію тим, що єврейським дітям добре вчитися і в російських школах, а автобус — взагалі неприпустима розкіш, якої ніхто не має. До того ж доцільніше витратити гроші не на єврейську школу, а на святкування дня заснування Москви. Муніципальна рада більшістю голосів пристане на пропозицію інтернаціоналіста.

Тепер змоделюємо націоналістичну антитезу до щойно описаної ситуації. В місті втілено принципи націоналізму. Законодавство гарантує рівноправність націй. По-перше, вибори до муніципальної ради відбуваються за національними куріями, тому в раді завжди буде 2 представники євреїв26. По-друге, з ведення муніципальної ради вилучено всі питання, які стосуються національної меншини. Остання обирає для розгляду цих питань свою національну раду. По-третє, система оподаткування реформується з метою забезпечити рівноправність націй. А саме: податки з євреїв та підприємств, що їм належать27, надходять у розпорядження національної ради. Деяка частка цієї суми відраховується на загальноміські витрати, а решта складає бюджет національної ради, яка без найменшого втручання з боку більшості сама вирішує, куди їх витрачати. Ясно, що єврейську школу буде збудовано.

І ще одне зауваження. Хоча й вище було сказано, що в Росії татарин і росіянин рівноправні, це не зовсім так. Деякі права людини є складовою її національних прав, тому нерівноправність націй спричиняється до певного нерівноправ’я людей. Наприклад, спортсмен-татарин має менше шансів, ніж росіянин, потрапити на престижні міжнародні змагання. Ці шанси були б набагато більші, як би Татарстан був державою і делегував на змагання національну татарську команду. Якщо б хокейна команда Чехословаччини складалась тільки із словаків, то про її перемогу все одно казали б, що перемогли чехи. Чи приємно це було б чути хокеїстам-словакам? Хай не думає читач, що нерівноправність обмежується спортом. Вона виникає повсюдно, де має місце творення історії. Людина поневоленої нації змушена творити історію не свою, а панівної нації. Таким чином, незважаючи на те, що з росіянина і татарина беруть однакову ціну за пляшку горілки (рівноправність!), татарин, на відміну від росіянина, позбавлений права творити історію свого народу, він мусить творити історію Росії. Євреї теж протягом століть творили історію інших народів. Єврейська нація стала суб’єктом історії тільки після створення Ізраїлю.

Варто зупинитися ще на одному пропагандистському трюкові інтернаціоналістів. Вони, спираючись на співзвучність слів28, переконують громадськість в тотожності націоналізму та нацизму. Якщо сформулювати принципи нацизму у формі, аналогічній вищенаведеним тріадам, то буде таке:

1. Моя нація (раса) вища. Всі інші — нижчі (die Untermenschen29).

2. Інтереси нації понад усе (Deutschland ьber alles30). Головна мета нації — невпинне розширення життєвого простору. Інші нації мусять бути підкорені, перетворені на рабів і приречені на зникнення.

3. Демократія — перешкода на шляху досягнення цілей нації. Привести націю до перемоги може тільки фюрер (Ein Volk. Ein Staat. Ein Führer 31).

Як бачимо, принципи нацизму не мають нічого спільного з принципами націоналізму. А ось між нацизмом та інтернаціоналізмом неважко помітити дещо спільне. Й та, й та ідеології спрямовані на розширення життєвого простору своєї нації. Різниця полягає лише в методах, якими цього пропонується досягти. Нацисти віддають перевагу збройному підкоренню і знищенню інших націй під проводом фюрера, тоді як інтернаціоналісти пропонують зобразити збройне підкорення як добровільне приєднання та здійснити після цього асиміляцію підкорених народів, вони агітують останніх зголоситися на асиміляцію добровільно, бо, мовляв, іншого вибору немає. Таким чином і нацизм, і інтернаціоналізм — два варіанти шовінізму: жорсткий та м’який. На відміну від них, націоналізм захищає право кожної нації жити самостійним життям у своїй національній державі32. Через це такі словосполучення, як «український націоналізм», «абхазький націоналізм», «єврейський націоналізм», звучать доволі смішно. Справжній націоналізм є універсальним. Поборник права націй на самовизначення не може визнавати це право тільки за своєю нацією. Він мусить визнати його за всіма націями без винятку.

Маю цікавий приклад. В одній з антисемітських книжок, виданих в СРСР, а саме в книзі єврея-антисеміта Анатолія Крима «Выбор» (Київ. Радянський письменник, 1980) єврейських націоналістів, тобто сіоністів, звинувачено в тому, що вони злигалися з українськими націоналістами-бандерівцями. Як доказ, сказано, що бандерівське підпілля у 1948 р., щойно після проголошення держави Ізраїль і початку першої арабо-єврейської війни, провело в Західній Україні запис українських націоналістів у добровільні загони для війни в Ізраїлі на боці євреїв. Факт цей було подано як такий, що характеризує з найгіршого боку і євреїв, і українців. Я звик до брехні в радянській літературі, тому спочатку не повірив. Згодом від своїх друзів із Західної України довідався, що факт запису в ці загони мав місце. Проте практично переправити бійців-українців до Ізраїлю не вдалося, бо радянська влада зміцнила контроль кордону.

Настав час для висновків. Якщо читач шанує логіку, він уже побачив, що націоналізм — чесна і справедлива ідеологія, невід’ємна складова демократичних переконань. Не можна бути демократом, якщо водночас ти не дотримуєшся принципів націоналізму. Націоналіст — борець за рівноправ’я націй. Інтернаціоналізм — поєднання брехні, підступу та лицемірства. Інтернаціоналіст — підла людина, що виборює зверхність своєї панівної нації, або, якщо він до неї не належить, своє право бути підпанком чи попихачем на її службі. С превеликим жалем і болем мушу визнати, що більшість євреїв після жовтневого перевороту стали інтернаціоналістами33 та подалися на службу до російських більшовиків. Звичайно, саме слово «інтернаціоналіст» має більшовицьке забарвлення, тому сучасні євреї-інтернаціоналісти полюбляють називати себе космополітами, вони пнуться довести собі й оточенню, що вони зовсім позбавлені національної приналежності. Марна справа! Адже вони не переходять на мову есперанто (як національно нейтральну), чи китайську (мову відносної більшості населення світу), або ж англійську (як сучасну лінґва-франка). Вони спокійнісінько розмовляють російською, сприяють русифікації колишніх колоній Росії. Отже, маємо тих самих підпанків на добровільних засадах. Звичайно, не справджується надія цих інтернаціоналістів-космополітів стати ніким. Їх все одно вважають євреями. Бо безнаціональних, як і безмовних, людей не існує. Називати себе космополітами люблять також представники імперських націй. Але це — облуда. Американець-космополіт зазвичай палкий патріот США і ніколи не відмовиться від свого американського громадянства.