Розділ «БУСЛАЄВЩИНА, або ж не вздовж, а впоперек каменя…»

Одна з гарантій, одна з панацей, що Васька Буслаєв начебто скочить не впоперек, а вздовж каменя: «Тысячелетние культурные традиции ко многому обязывают». Бачте, вже навіть не традиції одного тисячоліття, а — тисячолітні, є начебто запорукою і панацеєю. Самого народу ще не було, а традиції вже тисячолітні в нього були: чи й не вони здобувалися методом «освоєння Сибіру»? «Освоєнням»!

Ота мерта голова-провісниця з Сорочинської гори знала, що говорила, не було в її віщуваннях оцієї академічної амбітності патріота, який заявлає: «Я не проповедую национализм».

І все ж згоджуєшся з однією незаперечною істиною. З тією істиною, яка всім іншим народам відома з давніх давен, але її не можна було довести ні Васьці Буслаєву, ні Єрмаку, ні Разіну, ні Леніну, яким на роду було написано скакати не вздовж, а впоперек каменя: «Никакой особой миссии у России нет и не было!»

А тим часом… Васька Буслаєв скаче! Скакав і скаче. Скажімо, в Таджикистані. Упоперек каменя. Бо вимагають «інтереси Росії», а «інтереси Росії» завжди розумілися однаково — зовсім не так, як їх радила розуміти мудра голова на Сорочинській горі. Навіть геній російської літератури О. Пушкін «інтереси Росії» розумів приблизно так, як їх розуміють тепер генерал Грачов чи нардеп Жириновський, інакше б не написав «Клеветникам России» — дуже актуальний і сьогодні вірш, під яким, здається, підписалася б новообрана Державна дума чи не в повному складі.

І Васька Буслаєв підписався б. Якби тоді скочив не впоперек, а вздовж.

І у зв'язку з усім цим як відчуття фатальної приреченості (хоча автор так не задумував) може сприйматися заголовок статті академіка Д. С. Лихачова: «Нельзя уйти от самих себя…»

І три крапки — як три камені на шиї…