Розділ «БУСЛАЄВЩИНА, або ж не вздовж, а впоперек каменя…»

Отправлятися

Во тое же ли

Во матушку

За добычушкой,

За добычушкой

Во Россиюшку!»

Як бачимо, співається без будь-якого дипломатичного «політесу»: «За добычушкой во Россиюшку!» І всі ці «беспашпортные хайлы, да все разбойнички» подалися під Казань — остаточно долати татарське ханство, рити підкопи під фортецю різати й палити, а кажучи «братолюбною» лексикою нашого часу — демонструвати активні інтернаціональні почуття, історично глибоко закорінені в народних масах. Саме цими піснями захоплювався революціонер-демократ Віссаріон Бєлінський: «В них весь быт и вся история этой военной общини, где русская удаль, отвага, молодечество и разгулье нашли себе гнездо широкое, раздольное и привольное». Невідомий автор «Казанської історії», очевидець подій, зокрема, писав, коли Казань уже взято, «…ведь на одного казанца приходилось по пятьдесят русских! Русские же воины быстро, словно орлы или голодные ястребы, летящие к гнездам своим, полетели к городским башням, словно олени, скачущие по горам, помчались по улицам города; и рыскали они, как звери по диким местам, туда и сюда, рыча, словно львы, в поисках добычи, разыскивая казанцев, скрывающихся в своих домах, и молельнях, и погребах, и ямах. И если где-то находили они казанца — старика, или юношу, или средних лет человека, — тут же вскоре смерти его предали; в живых оставляли только юных отроков и красивых женщин и девушек: не убивали их по повелению самодержца за то, что много умоляли мужей своих покориться ему».

Переможців не судять?! Хоча, звичайно, переможені мало чим відрізнялись від переможців — і тут історія не поскупилася на картини не менш криваві…

Нещодавно у казахського письменника Ануара Алімжанова довелося прочитати таке. В степу більше чотирьох віків із уст в уста передається народна поема «Жармак» (Єрмак). У поемі йдеться про молодого батира Сатбека, який увірвався в намет до Єрмака Тимофійовича і, перемігши в сутичці, скинув його зі стрімкого берега ріки, помстившись за ріки крові свого народу, за сотні вирізаних аулів у Приіртишші. (Як тут ще раз не процитувати академіка Д. С. Лихачова: «Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих просторах около двухсот народов…» Тебе вирізують на твоїй території, а потім ще й беруть на себе клопіт зберігати тебе на твоїй же території!..)

Ім'я Сатбека було заборонене, як і поема «Жармак», а на казахській землі поставлено пам'ятник Єрмаку. Чи не безліч таких самих картин бачили ми донедавна по всій території імперії? О. Солженіцин, який нині побивається — «как нам обустроить Россию», щоб не випустити з постімперських обіймів Україну, Білорусію та Казахстан, бо, мовляв, у Казахстані багато росіян, мабуть, знає, як цей край завойовувався генералами-карателями та розбійним козацтвом, як степ неодноразово повставав на завойовників, укотре захлинаючись у крові, і Чимкент переіменовано на честь кривавого генерала Черняєва в Черняєвку, Акмечеть — на Петровськ, Кереку — на Павлодар, Кзилжар — на Петропавловськ, Алмати — на Вєрний; козаки полювали на казахів, як на степову дичину; за роки радянської влади було організовано геноцид-голодомор не менших масштабів, ніж в Україні. Як результат вікових боєнь — «большинство русскоязычного населення», як і в Криму, і істеричні крики усіляких казахських чи кримських мєшкових про дотримання «прав людини», про ще одне приєднання цих чужих земель до Росії. Ось так в образі комуніста Мєшкова й ожив невмирущий Єрмак, повинен ожити, мабуть, і кримський Сатбек…

Розбiй, розбійники — неспроста цими піснями захоплювався революціонер-демократ В. Бєлінський. Що правда, то правда: таки «русская удаль, отвага, молодечество». Звичайно, захоплювався й сам народ — творець фольклору, бо якби не захоплювався, то б не складав пісень і не беріг у своїй пам'яті, то й не кланявся б цим героям, мов іконі: за образом і подобою своєю.

Пісня «Ванька Каин» — це монолог розбійника, бродяги і хайла, який теж — «добрый молодец». У цій пісні мене до глибини душі вражає щире зізнання:

Мне сахарная-сладкая ества, братцы, на ум нейдет,

Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет.

Іронізувати можна тут донесхочу, але ж — не до іронії. Бо хайлу справді таки болить Московське сильне царство. Бо царство Московське — це й його рук справа, це й його турбот предмет, бо він, хайло, теж державник. Таки без іронії. Ех, нам би таких злодіїв та розбійників — що колись, що тепер, але інші в нас і злодії, і розбійники — далеко не державники, аж ніяк не державники!

Принагідне хочеться процитувати О. Герцена: «В песнях разбойнику отводится благородная роль… все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль». В одній з передмов до видання історичних пісень стверджується, що «декабристов привлекает «удалая» разбойничья и казачья песня»…

А справжній Ванька-Каїн, цей «добрый молодец» — герой реальний, що з лаштунків суто московського буття і своїм генієм, і боготворінням генія народного закономірно (бо хіба ж тут нема закономірності?!) перейшов до іконостасу російського поклоніння, до національно-фольклорного поминальника. Ото вже апофеоз відваги, молодецтва та розгулу! Справжній Ванька-Каїн (Іван Осипович Каїн) — це московський злодій, грабіжник і сищик, народився 1718 року. Розбійницький послужний список дуже широкий і розмаїтий. На Волзі, примкнувши до понизової вольниці, грабував і розбійничав, проливаючи невинну кров. Потім у Москві став сищиком — і в білокамінну під його оруду почали стікатися авантюристи й заплічних справ майстри, майже вмить Москва стала розбійницькою столицею, де мирні москвичі не знаходили собі місця, повсюдно чинилися розбої і горіли пожежі, аж: у далекому Петербурзі тремтіли від жаху! Ще за життя Ваньки-Каїна народ почав складати про нього пісні, після його смерті появилися його численні життєписи, до яких додавалося понад півсотні народних пісень про нього, поміж них — така перлина російського фольклору, як «Не шуми, мати, зеленая дубравушка» (для мого покоління була хрестоматійним зразком, вивчали в школі; не знаю, як тепер). У народному сприйнятті, у фольклорі Ванька-Каїн — «добрый молодец», тут лише можна повторити слова О. Герцена про інших розбійників: «…отводится благородная роль… все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль». Спроста це чи не спроста? Еге ж, спроста! Мабуть, у Ваньці-Каїні небезпричинно бачили себе самих, милувалися самі собою, звеличували себе самих — широку російську душу, широкий російський характер, який буйно та яскраво, спонтанно щиро виявляє себе й через грабежі, розбої, злочинства, і, будучи начебто характером християнським, нітрохи не задумується над християнською суттю свого вираження, бо в злочинному процесі вираження цього характеру ще начебто передчасно задумуватися над християнською мораллю, до неї ще не дійшло, а дійде пізніше (і чи дійде?!), як у того ж таки Васьки Буслаєва, котрий, згадаймо, зізнався: «А мое-то ведь гулянье неохотное». Тобто «гулянье неохотное» з покаянням до Гробу Господнього, а «гулянье охотное» було перед цим — розбій і кров. А взагалі, цікава це риса — ушкуйничати, злочинствувати, впиватися кров'ю, а потім — на прощу в Єрусалим, до «Єрдань»-ріки…

Славнозвісний Кудеяр-розбійник, як відомо, пролив ріки крові чесних християн, потім Господь вділив йому іскру розуму й покаяння. Як на кого, а в мені ці розбійницькі запізнілі каяття й покаяння пробуджують не менший жах (а в любителів такого фольклору й такої історії, як бачимо, ще й дар братерського християнського співпереживання), ніж ріки невинної християнської крові. Як відомо, розбійники, замолюючи та спокутуючи гріхи, й храми закладали на розбоєм здобуті багатства… І Храми-На-Крові, й Росія-На-Крові…

Сигизмунд Герберштейн, дипломатичний і політичний представник династії Габсбургів у Московії, в 1549 році надрукував книгу «Записки про московитські справи», заживши, дякуючи цій праці, всесвітньої слави. Це книга об'єктивних вражень, її вивчали — й вивчають по нинішній день. Книга справді дуже повчальна і, на диво, актуальна, тут багато що можна цитувати на злобу нинішнього дня. Наведу хоча б дві цитати у плані розвитку порушеної теми. Перша — про російський народ: «Невідомо, чи народ за своєю загрубілістю потребує собі в государі тирана, чи від тиранії государя сам народ стає таким бездушним і жорстоким».

Друга — про Василя III Івановича, великого князя московського, який завершив об'єднання Русі довкола Москви: «…хоча після смерті Олександра, короля польського, у Василя не було ніякого приводу до війни з Сигизмундом, королем польським і великим князем литовським, усе ж він знайшов випадок для війни, бачачи, що король схильний більше до миру, ніж до війни, і що литовці теж ненавидять війну». Можна було б наводити безліч інших подібних суджень спостережливих іноземців, які начебто в такий спосіб уже тоді провіщали, скажімо, агресії царя Петра І, чи агресії сталінського часу — на Монголію, на Фінляндію, на країни Прибалтики. В цьому ж ряду прагнення виходу до «теплих морів» — хай то майже століття тому похід на Індію, хай то зовсім недавній «наїзд» на Афганістан… До речі, француз Де ла Невіль ось як змальовував майбутнього реформатора Росії Петра І: «…йому тільки 20 років, голова в нього постійно труситься. Улюблена його забава полягає в нацьковуванні своїх улюбленців один на одного, і досить часто один убиває другого з бажання запобігти царської ласки. Любить він також дзвонити у великий дзвін, але найголовніша пристрасть його — любуватися пожежами, які досить часто трапляються в Москві. Московитяни не завдають собі клопоту гасити їх, поки вогонь знищить 400 чи 500 будинків. Правда, що й збитків тут буває переважно небагато, тому що будинки московитян не кращі за свинарники у Франції чи в Німеччині… Пожежі найчастіше трапляються від п'янства і необережного поводження з вогнем…»