Розділ «М. М. Спогади про незабутнє сивочолого Юнака»

Я і сам не хотів потрапити до совєтів, отже повів хлопців. Перетнули шосе, заглибились у ліс. Йшли довго. Потім від утоми впали в сніг. Хтось додумався викинути все зайве. Полетіла друга пара черевиків, робочий одяг. Зарили в сніг свої панцерфаусти. Відпочили трохи й пішли далі. Вирішили йти лісом, орієнтуючися на шосе, але не показуватися, щоби нас не арештувала польова жандармерія. Йшли допізна. Заночували в лісі. Поснідали чим хто мав і — знов у дорогу. Врешті побачили село, повне військовиків. Вирішили зайти туди, хоча боялися попасти в руки жандармів, бо ті вояки, що відступали не в складі частини, вважалися дезертирами. З них формували військові відділи і відправляли на фронт. Ми хотіли знайти якусь порожню будівлю, щоби там відпочити. Але все було переповнене. Блукаючи по селі, один із наших здалека побачив того жандарма, який тримав нас у басейні. Задумалися, що робити? Вирішили йти до нього та й запитати, де тут обслуга нашого летовища. Відрядили мене. Я пішов, хоч зі страху підо мною гнулися ноги, бо хіба йому тяжко сказати: «дезертир!!!». На щастя, його вже не було на тому місці, де його бачили. Ніхто не знав, де пункт зголошення тих, хто відстав від своєї частини. Врешті натрапив на такого, що показав мені потрібну хату. Коли я ввійшов у двір, то з радости аж підскочив, бо побачив нашого офіцера, який також нас усюди розшукував. Мені так радісно стало, як давно не було. Там ще зустрів професора З.Зеленого, який їхав з німецькими частинами, бо все керівництво УЦК по святах евакуювалося на захід. Розказав йому, що з нас тепер зробили «мисливців за танками». Він тут же попросив нашого офіцера нікому не говорити про те, що ми знаємо, як користуватися панцерфаустами, особливо тим, які набирають з відстаючих вояків поповнення фронтових частин. Наш офіцер був старшою людиною і, видно, не дуже любив фашизм. У цьому ми переконалися раніше, коли одного разу на летовищі йшли із вправ у казарми і хлопці заспівали пісню «Ми націоналісти раз-два — молоді орлята…», він висловився тоді, що «пісня — маршова, але «націоналісти», це не є добре».

З офіцером прийшов до хлопців. Вони з радости стали його обнімати, що йому дуже сподобалося. Він нас повчав, як ми повинні себе вести. Головне нічого чужим без нього не говорити. Негайно вирушили у дорогу, бо хотіли впіймати наші штабні машини, які, згідно з даними офіцера, мали бути у цьому районі. Але ми запізнилися. Необхідно було знову йти до наступного пункту збору. Заночували під якоюсь хатою. Все що мали, поїли вже раніше, тому виникла проблема з провіянтом: або ми догонимо наші машини і запасемось їжею, або будемо змушені пристати до якоїсь частини і виконувати їхні накази. Офіцер вирішив сам догнати наш обоз, щоби було певніше, тому віддав мені всі маршові документи, пояснив ситуацію, що і кому маю говорити, куди йти і через які населені пункти.

Зранку вирушили. Трималися подалі від забитих транспортом доріг. Ще раз ночували в полі. Нарешті добралися до місця призначення. Тут нас зустрів наш офіцер. Але знову виявилося, що ми йдемо з великим запізненням, і частини він вже не застав. Ми падали від утоми й голоду, але йшли. Вранці офіцер пішов у село шукати пункт реєстрації тих, що відступають. Повернувся усміхнений і дав команду виходити без наплечників, але з їдунками. І тут у всіх знайшлися сили. Відразу вискочили з хліва, в якому ночували, та майже «на крилах полетіли» туди, де годують. Чудо відбулося: прибігли, стали в чергу і гостинний кухар накидав якоїсь каші повні їдунки, а в кришку ще й налив гарячої кави. Це перший раз за тиждень ми їли щось гаряче! Каша вмить зникла. Просили ще. Наїлися досхочу. Це нас так розморило, що ледве допленталися до свого хліва, впали і заснули. Вже й мови не було, щоб просуватися далі. Проспали майже добу і тільки ранком вирушили. Офіцер сказав, до якого населеного пункту маємо добиратися. Там ще курсували поїзди. Звідки тільки взялись у нас сили? Незважаючи на те, що хотілось їсти, ми йшли та йшли, але, на жаль, запізнилися. Поїзди вже не ходили, а стацію готували до знищення. Єдине, з чого ми там скористалися, то це з обіду, який залишився, бо через стацію вже ніхто не їхав. Офіцер, довідавшися, де є штаб, подався туди. На наше щастя, одна вантажівка відправлялась у напрямі Дрездена з легко раненими, і наш офіцер випросив, щоб і нас взяли. Виявилося, що це була наша машина, яку штаб реквізував для ранених. Під час війни та ще у прифронтовій зоні це дозволялося військовикам робити. Місця всім у машині не вистачало. Оскільки автомобіль був накритий брезентом, то декілька хлопців вмостилося зверху, а ще двоє лежали на передніх крилах. Водій сказав, що до Дрездена 100-150 кілометрів.

Ми щасливо добралися на залізничний двірець Дрездена. А там людей тьма-тьмуща. Відправлявся вже останній поїзд. У першу чергу вантажили ранених, цивільних взагалі не брали. Вагони товарні, для тяжкопоранених — пасажирські. Про те, як вдалося нашому офіцерові виклопотати право на нашу поїздку, він нічого не говорив. Щоби дістатися до поїзда, треба було пройти з десяток жандармських постів. Такої кількости людей, що хотіли їхати, я не бачив ніколи. Це було страхіття. Про голод вже ніхто не згадував, основне — добратися до поїзда і чим швидше виїхати. Нам дали притулок латвійські Юнаки, які мали в кінці поїзда протилетунську позицію-платформу. З мішків з піском зроблено гніздо, а в ньому змонтовано двадцятиміліметрову скорострільну гармату. На краю платформи стояли скриньки зі стрільнами, на яких ми й посідали. Така платформа була й спереду поїзда. Розговорилися з хлопцями, дехто трохи знав російську мову, дехто — польську, а решта порозумілася жестами. Поїзд рушив, але не проїхали і 80 кілометрів, як зупинився. Була вже ніч. Ми побачили жахливе зарево над Дрезденом. То альянти бомбардували місто. Постояли трохи і поїхали далі, але вибухи бомб було чути до ранку і весь наступний день. Поїзд оминав великі міста і прямував на північ. На стаціях нас годували. Лише потрібно було встигнути за час стоянки взяти їду. Ми навчилися від інших це робити: один зіскакував з вагона, щойно поїзд підходив до перону, і біг у сторону кухні, другий підбігав і подавав їдунки. На одній із стацій вдалося нам перебратися до вагона. По дорозі кілька разів пересідали на інші поїзди. Нарешті добралися до нового місця призначення — летовища біля містечка Нойштадт-Ґлеве на Мекленбурзькій низовині.

Облаштувалися. І почалися цілоденні чергування біля двадцятиміліметрових дводульних автоматичних гармат. Наша задача полягала у постійному спостереженні за появою пікірувальних штурмовиків, які нападали на літаки, що знаходилися на стоянках. Відбою повітряної тривоги не було, бо літаки могли появитися кожної миті. Мінялися за графіком. Тут відчувалася війна, турбували постійні нальоти. Хоча життя йшло ніби одноманітно: на пост, з поста на сніданок, далі — пост… пізно ввечері спати. До схід сонця — знову на вахту.

Починалася весна. Дні стали довшими, сонце гріло тепліше. Але в погідні дні не давали спокою штурмовики (спітфайри і мустанґи). Вони появлялись як примари. Ще ніби далеко чути гул мотора, а літак — пікує на позицію. Тому треба було постійно бути біля зброї, щоби вільно і швидко крутитися разом з нею навколо центрального стовпа устави.

Так ми воювали до 29 квітня. У цей день поступив наказ розбирати гармати, рухомі частини (засуви) викидати, мірники побити. Одержали сухий провіянт: хліб, консерви, цигарки та польову флягу вина. Наступного дня вранці після сніданку повели нас у сторону штабу, де вже чекали вантажівки з білими прапорцями. Поїхали у Шверін здаватись американцям.

Ще нам не вистачало «посмакувати» полону

Дорога була забита автомобілями. Всі військові частини з Мекленбурзької низини їхали здаватись у полон до Шверіна. Під вечір добралися до околиці міста. Побачили страшну картину: все навкруги горіло, дим від палених автомобільних шин закривав усе. Важко було дихати. Це нагадувало, до деякої міри, татарський табір, про що знали з книжок. Таким способом грілися люди, бо квітневі і травневі ночі — холодні.

Машини з полоненими по черзі під'їжджали до американських постів. Усі виходили з авт, постові перевіряли наявність зброї, показували куди йти далі. Так сталося, що коли ми наблизилися до контрольного пункту, наша машина в колоні з летовища була останньою. Нас затримали і висадили, а всі передні машини поїхали далі. Так ми залишилися без своєї частини та ще і без нашого офіцера, який уже розпрощався з нами і у цивільному одязі подався до Кельна, а далі — додому. Не знаю, чи йому це вдалося. Дай Боже щоб поталанило, бо був доброю людиною.

Тільки ввечері ми попали в американський табір полонених. Блукали, шукаючи між лежачими людьми вільного на землі місця. Поки знайшли його, довелось істотно відійти від КП. Коли розвиднілося, побачили, що знаходимося на засіяному озиминою і вщент витоптаному полі. Ми влаштувалися на пагорбі, тому було добре видно, що діється в таборі. Після тижневого перебування тут побачили якийсь рух полонених. Людей машинами кудись везли. Пішли виясняти ситуацію. Натрапили на латвійців із латиської дивізії і від них дізналися, що американське командування переводить полонених в інший табір.

Оскільки ми залишилися зовсім самі, вирішили до когось примкнути. Я пішов у розвідку. Довго блукав серед лежачих, сидячих полонених, аж нарешті побачив сині мундири, такі, які мали летунські частини. Підійшов до старшого офіцера, відрапортував, хто я такий і з чим звертаюся. Він обговорив ситуацію з групою офіцерів і, після деяких уточнень і пояснень, згодився взяти нас зі собою.

Швидко підійшла їхня черга евакуюватися. Ми посідали в їхні машини. Було тісно, але поїхали. Їли те, що нам видали, а воно тануло як сніг на сонці. Невідомо, скільки кілометрів проїхали за 3-4 дні. На дорогах були дуже великі «корки». Їхали тільки вдень. У першу чергу пропускали англійський та американський транспорт. Так доїхали до англійської зони. Зупинились у лісі на березі озера. Місцевість ця називалася Зеелянд. Ми вже мали деякий досвід бурлак, тому відразу розпочали будувати землянки. З гілок зробили дах, обложили ними стіни і підлогу. Дощ нас уже не мочив і тепліше було спати.

Ще в попередньому таборі захворів мій львівський колега Орест К. Тут з машини ми вже його зняли на руках. Ніякої медичної допомоги не було. Я пішов до старшого офіцера частини, до якої ми примкнули, просити ліки. Навіть не знав які, але найголовніше від температури, бо хлопець маячив. Він дав мені якихось з похідної аптечки і пояснив, що необхідно розчинити їх у воді та давати пити.

Прийшла ще й інша біда — страшний голод. Усі видані нам продукти давно закінчилися. З дерев позривали всі бруньки і молоді листочки. Все це варили, правда, без соли. З'їли весь квасок, який вдалося знайти, а потім і траву. Серед німців кинулася дизентерія, а ми як здоровіші копали їм могили.

Одного разу прийшов до нас німець з'ясувати, хто знає російську мову. Він хотів її вивчити, бо сам був зі Щеціна і збирався додому, а там була совєтська зона окупації. Ще раніше у дорозі до нас приєдналися два хлопці: росіянин та білорус. Росіянин зголосився, що знає російську мову, але не знає німецької. Тому ми вдвох, з дозволу офіцера частини, пішли з німцем. Він привів нас до англійського тимчасового табору, де був харчовий блок. Ось тоді трохи «зажили». Гірше те, що зі собою не можна було нічого виносити. Раз випросив у німця хліба для хворого, показав його англійцеві на КП і він мене пропустив. Єдине, що можна було взяти зі собою, — це сіль з-під оселедців. Ми її сипали в штанини. У таборі за нею вже стояла черга німців, що очікували нашого повернення. Сіль видавали зернятками, її смоктали як цукерки. А моєму товаришеві ставало все гірше. Він навіть не просив пити. Поїли його силоміць солоною водою. Той німець, якого ми вчили, також дав мені для нього якісь порошки.

Я з росіянином був у дещо кращому становищі, бо в англійському таборі щось діставали їстівного. Наші ж товариші страшенно голодували. Варили гілочки з якихось кущів. Хіба що вже могли посолити. Забули відлік часу. Ніхто не знав, який день, місяць. Як довго це продовжувалося? Одного разу офіцер частини зібрав тих, хто ще міг стояти і ходити, зачитав наказ про переведення всіх іноземців в інше місце. Через деякий час приїхала машина з німцем-перекладачем англійської та німецької мов і забрали наших хлопців. Ні вони, ні ми не знали куди. Я не міг покинути хворого друга і залишився з ним, бо англієць сказав, що має наказ забрати всіх здорових, а відносно хворих — не знає, що має з ними робити.

Ми залишились удвох. Було дуже сумно без хлопців. А Орест став щораз частіше приходити до пам'яти. Видно, криза минула. Я продовжував навчати німця. Російської мови я не знав, отже, говорив українською. Але приносив сіль і кусень хліба для Ореста. Хліб варив як кашу з дрібнонарізаними трав'яними корінцями. Орест не міг жувати, тому це все випивав, бо «каша» була дуже, дуже ріденька. Раптом певної ночі він розбудив мене, а спали ми разом, щоб було тепліше, і попросив їсти. Але дати не було що — лише листя. Тоді я розбудив офіцера, розказав йому суть справи і спитав, чи має щось їстівного. Він дав мені жменю каші, але попередив, що її треба потовкти, бо його шлунок слабкий і не перетравить їжу. До світанку я зварив цю «кашу», нагодував його, і він одразу заснув. Я знову пішов до німця, хоча він просив уже не приходити, бо я не знаю російської мови. Але не здивувався, коли мене побачив. Нагодував. Я розказав йому про Ореста. Він дав мені соли, а в другу ногавицю насипав якоїсь крупи. На КП мене не перевіряли, бо вже знали, що у штанинах ношу сіль і від мене «пахне» оселедцем. Цю крупу я знову товк на камені і з корінцями варив. Ми це їли уже вдвох. Сіль роздавав не всім, а тільки тим, у кого з ясен текла кров. Орест хотів сісти, але не міг, бо живіт не згинався: був твердий, як дошка. Я підкладав йому під спину два наплечники, і так напівлежачи він відпочивав. Надворі стало вже тепліше, і я вирішив роздягнути Ореста й погріти його на сонці. Він скаржився на болі спини. Коли я зняв з нього одежу, то побачив, що спина була суцільною червоною плямою. Я не знав, що робити. Привів офіцера. Але й він тільки розвів руками, сказавши, що не знає, що це таке і як його лікувати. І пішов геть. Що це було — не знаю, чи від лежання, бо лежав, мабуть, з місяць, чи від укусів паразитів, яких у нас не бракувало. Мені потім сказали вдома, що це були пролежні від довгого лежання на спині, але і «квартиранти» також у цьому допомогли, бо там було тепло.

Одного дня появився автомобіль з англійським військовиком і перекладачем. Підійшли з офіцером до нас. Прочитали наші прізвища і сказали збиратися. Попрощалися з німцями, які добре відносилися до нас. Вони допомогли віднести Ореста до машини, і нас повезли в невідоме.

«Відпочинок» на березі моря