Розділ «М. М. Спогади про незабутнє сивочолого Юнака»

Їхали ми в кузові машини під брезентом напевно довго, бо встигли виспатися. Водій дав нам печива, чим підкріпилися. Коли прибули на місце призначення, то побачили, що до нас біжать наші хлопці. Ми зняли Ореста з машини і подалися до одинокої будівлі, що стояла майже на березі моря (до моря було 30-40 метрів). Це була стайня. Інші фермерські будівлі були знищені. Хлопці потіснились і ми зайняли «спальні» місця. Обмінялися новинами і довідалися, що тут є українці і молдавани. Начальником табору був якийсь туркмен чи таджик. Появилася можливість помитись і позбутися паразитів. Коли було тепло, то купалися в морі. Але їжі знову не давали. Хлопці, переважно невеличкими групами, ходили за 7-8 кілометрів у село випрошувати їжу. Одного разу взяли й мене. Якщо хтось ще мав дещо для обміну, то було простіше дістати їжу, але переважно жебрали. Німці крім бобів, фасолі та гороху нічого не давали. Я приніс горнятко бобів, потовк їх і зварив у морській воді, бо прісної не було. Страва вийшла дуже гіркою й солоною, але голод не перебирає. Хтось порадив воду кип'ятити двічі. Це трохи допомагало.

Якось молдавани вкрали човен у німців і попливли до напівзатопленого корабля, який у сонячний день було видно на обрію. Розвідали і знайшли в трюмах пророслу пшеницю. Її у таборі обмінювали на одяг. Човен «здавали» в оренду за половину здобичі. Зібралась і наша команда, в яку попав і я. Цілий день пливли тільки в один бік. Заночували на кораблі. Зранку пшеницю набирали сорочками, щоби стекла вода, і тільки тоді зсипали у човен. Так проминув цілий день і ми мусили знову заночувати на кораблі. А хлопці думали, що ми потонули. Повернулися вже під вечір змучені, зате задоволені. З пшениці варили кашу і пекли коржики на блясі. Ходили з роздутими животами, бо, очевидно, пшениця забродила. Але зате не дошкуляв голод.

Через певний час прийшов начальник табору з представниками комітету Червоного Хреста. Нас вивели у двір і порахували. Звернули увагу на тих, які стояли останніми в колоні. Через перекладача поцікавилися, що ми їмо. Я вийшов з колони, показав наші коржі. Був змушений пояснити, де ми здобули пророслу пшеницю. Німець переклав це все англійцям. Вони похитали головами і пішли. Незабаром приїхала вантажівка, якою привезли нам тижневий запас харчів. Усе було запаковане в консервних банках, навіть хліб. Ми вже мали їжу, але й дуже багато клопоту, бо інші приходили до нас її випрошувати, а деколи ще й погрожували. Так продовжувалося доти, доки не почали возити продукти всім.

Тим часом серед полонених пройшов слух, що за 80 кілометрів від нас є Український табір біженців. Правда, необхідно було йти туди тільки поночі, бо вдень жандарми виловлювали втікачів і скеровували їх у інші табори. Тому потрібний був поводир. Знайшовся такий, але йому треба було заплатити. Винагороду він брав або грішми, яких ми не мали, або цивільною одежею, якої ми теж не мали, або харчами. Наші харчі високо цінилися, і ними можна було розрахуватися. У нас появилася надія на щасливий кінець наших бід. Я загорівся «помандрувати» і почав підготовку. Орест зі сльозами на очах просив не покидати його. Я знав, що він не дійде і ніхто його не візьме. Сам розчулився, обняв його, разом ми поплакали і я залишився з ним. Уже після війни мене за це звинуватили, що нібито я агітував їхати додому. Але ті, які писали в спогадах у «Віснику Комбатанта», не обмовилися ні словом про те, що не сказали тоді: «Ми тобі допоможемо, візьмім Ореста зі собою». Нас залишилося п'ятеро — троє зі Львова, один росіянин і білорус. Ми ще раз одержали харчі на всіх, а поділили на п'ятьох. Чого там тільки не було: шпроти, ковбаса, масло, хліб, горішки, печиво. Жили ми тоді розкішно, нам так добре давно не було.

У той час стояли гарячі дні, і в стайні через сильні випари було тяжко дихати. Я пішов просити коменданта поселити нас у намети. Але він заявив, що шукає можливости відправити нас додому, бо табір військових полонених не для дітей. Таку думку він повторював нам неодноразово. І свій задум здійснив. Наші прізвища він мав записані, бо до попереднього табору за нами з Орестом посилав машину. В один із погідних ранків під'їхала вантажівка, з якої вийшов перекладач, зачитав наші з Орестом прізвища і закомандував збиратись у дорогу. Я його попросив, щоби взяв ще одного колегу зі Львова, але англієць категорично заперечив і показав папірець, де було тільки два наших прізвища. Ми набрали повні наплечники продуктів, сіли в машину й поїхали. Нам не сказали, куди нас забирають, а німець теж не хотів говорити про це. Ми вже вдруге їхали з Орестом тільки удвох у невідомому напрямі на вантажівці. Десь під вечір зупинилися, відкрили тент машини і ми почули: «Вилазь, мать вашу…, власовци».

І ось ми у «рідного старшого брата»

Так ми приїхали на нове місце. Ті, які нас зустрічали, думали, що привезли людей повне авто, а тут вилазять два півтораметрові разом з шапками хлопчаки. Чуємо репліки: «Відать, еті мальчішкі особиє, што їх отдєльно возят в грузовой машинє». Ми оглянулися навкруги. Велике подвір'я і страшного вигляду з червоної цегли чотириповерхові корпуси. Подвір'я було посередині будівель. Враження гнітюче. Як вияснилося, це ще кайзер побудував у містечку Біцов цю тюрму з двометровими стінами. Під конвоєм завели нас до чергового і йому сказали, що нас тільки двоє.

Почався допит: «Кто такіє? Ґдє служілі, на какіх фронтах?». Ми відповідали, що на фронті не були, працювали в майстернях на летовищі Нойштадт-Ґлеве. Вони своє: «Ґдє поменялі власовскую форму?». Кажемо, що наша одежа подерлась і ми одягнули цю, а англійці взяли нас в полон і привезли сюди. Дуже добре підігнана на нас форма їм не сподобалась, видно, викликала підозру. Зробили обшук кишень і наплечників і забрали весь наш продуктовий запас. Тільки цмокали: «Віш как іх кормілі, сволочі». Пояснюю, що це перед від'їздом дали, а так весь час голодували. Відвели нас у пусту камеру. Ми сіли на підлогу й задумалися. Твердо вирішили так держатися далі. Через деякий час взяли на допит Ореста. Довго його не було, і я трохи задрімав. Мене повели на допит, коли вже світилось у коридорі, але котра була година — не знаю. Зустрілися з Орестом. Його вели у камеру, мене — на допит. За столом сидів офіцер і ще хтось. Посадили на вмонтовану в підлогу табуретку. І почалося… Хто ти, звідки родом, скільки років, де мешкав, де батьки, що роблять, як потрапив до Німеччини, де служив, на яких був фронтах, скільки разів переходив лінію фронту, які задачі як розвіднику ставили, хто були мої командири, хто мій колега, де його батьки живуть і багато подібних запитань. Я розказував, як мене і багатьох таких, як я, німці ловили на вулиці, садили в товарні вагони і везли до Німеччини. Там вирішували, кого призначити на сільськогосподарські роботи, а кого — в майстерні. І тут я довідався, для чого в кімнаті допитів є ще одна людина. Якщо офіцерові якась відповідь не подобалася, то той «вишибало» давав стусана під ребро. Я звалився з табуретки, бо тут і бити не було що. Хотів її притягнути, але відчув, що вона закріплена до підлоги. Основне, що їх цікавило: скільки разів я переходив лінію фронту, які задачі ставили мені, хто начальник, звання, прізвище. І після кожної моєї заперечувальної відповіді на ті численні запитання діставав доброго стусана. Може, могли бити і сильніше, але й так ребра нас довго боліли. Скільки це пекло продовжувалося — не пам'ятаю. Коли привели в камеру, то побачив, що Орест лежить на підлозі, держиться за живіт і стогне. Той «вишибайло» вдарив у хворе місце. Його допитували про це саме, що й мене. Наші відповіді були ідентичні і стусани відповідно ті ж. Ми готові були так держатися до кінця. Не встигли заснути, як нас підняли на сніданок. І знову на допит. Далі — до камери, а там уже стояла миска з кашею. І знову на допит. Але після обіду змінився сценарій. Привели якогось власівця, а той звертається до мене: «Миша! Ти мєня нє узнайош? Ти ж у мєня получал заданіє на разведку». І називає місцевість. А я його запитую: а де є така місцевість? Тут отримав чергового стусана, щоб пригадав. Цей спектакль продовжувався до вечора. Брали на допити нас з Орестом вже водночас, але були різні слідчі, лише сценарій і відповіді повторювалися. Це тягнулося тривалий час. Після одного з допитів нас з речами перевели в загальну камеру, де були власовці. Триярусні ліжка і повно людей. Вікно одне без шибок з ґратами, через яке потрапляло мало свіжого повітря. У камері були самі старші люди у військових формах. Нам дісталися другий і третій яруси. Оресту і на другий тяжко було добиратися. Наш сусід з першого поверху бачив, як я йому кожний раз допомагаю вилізти на ліжко, і сам запропонував помінятися місцями. Як виявилося, у нього були сини такого ж віку, як ми, та він не знав, де вони. Почав нами опікуватися, заступався за нас, коли хтось хотів відібрати нам хліб. Раз на день виводили нас на подвір'я подихати свіжим повітрям. Час минав монотонно. Вже рідше викликали нас на допити. Питання ті ж. Одного разу я не видержав і почав виясняти у слідчого, як це так можна перейти лінію фронту, коли там в окопах люди і стріляють. Видно, я так щиро задав йому це питання, що він розгубився і забув сказати: «Здєсь я задаю вапроси!» А почав пояснювати, що переодягають у цивільне і т.д. Я трохи осмілів і далі кажу, якби мав цивільне вбрання, то чого би носив цю форму, через яку мене взяли в полон. Ще додав: «Дивіться! Я кажу правду, що був на летовищі, тільки там носять синю форму, а тут всі у загальнопіхотинській». Не знаю, як сказане було сприйняте, але мене не вдарили, а відпустили. Більше нас на допити не викликали. Єдине, що було непогано — три рази давали їсти. Час спливав, а ми не знали, що нас чекає далі. Ночі холоднішали, дахи уже біліли, часом літали білі «мухи».

Несподівано одного разу після обіду видали нам продукти на чотири доби. Це була якась крупа з ложкою соли і хліб. Вранці нас з речами вишикували в колону і повели на залізничну стацію, де посадили в товарні вагони. Сусід і тут нас опікав. Усі троє трималися разом, разом і спали. Це було добре, бо, по-перше, тепліше було спати, по-друге, сусід допомагав мені з Орестом, а по-третє, чулися з ним безпечніше. Він порадив, що як не буде можливости зварити крупу, то треба буде добре її пережувати зубами, розчинити в роті слиною і аж тоді ковтати. Раз на добу ми зупинялись у полі, далеко від стацій. Варити крупу переважно не вдавалося. Не було або води, або дров. Тому здебільшого користувалися порадою сусіда. Правда, Орест не міг таку крупу вживати через хворобу живота, тому їв свій і мій хліб. Минуло вже чотири доби, а харчів більше не давали. Кричали через вікно конвоям, що голодні. Через якийсь час поїзд зупинився і наказали старшому вагона взяти з собою людей за продуктами. І знову та сама крупа зі сіллю, і знову на чотири дні.

Їхали весь час північними теренами Німеччини, Польщі, далі Прибалтики, Білорусії, України. Багато часу пройшло. Ще не раз одержували такий самий сухий приділ. Довго стояли на роз'їздах або в полі, але з вагонів нас не випускали.

Стояла вже холодна зима. Падав сніг. Аж тут раптом поїзд зупинився, відкрилися двері, але конвою не було видно і ніхто не кричав: «Вилазь такую вашу… мать. За папитку пабєга — растрел. До канваіра нє падхадіть». Тиша… Хтось у нашому вагоні крикнув: «Братва, лєс нєдалєко, бєгом туда!» Ще якусь мить всі перебували в нерішучості, а потім люди повалили з вагонів, побігли у напрямку лісу, який нібито був і близько, але треба було бігти під гору по свіжовипаденому снігу. Наш сусід каже: «Хлопци нє ідітє. Ето — пастка». Але близькість волі взяла своє. Поки я зняв Ореста з вагона, пройшов певний час. І тут раптом почалося щось страшне. Звідкілясь з автоматів почали стріляти у людей. Слова не було чути. Посадити Ореста назад у вагон я не мав сили і можливости, тому потягнув його під вагон на протилежну сторону, де були поодинокі корчі. Сховатися не було де, тому туди ніхто не втікав. Пробігли два-три десятки метрів і провалилися в якусь яму. Я пробував вилізти, але не міг, бо вона була дуже глибокою. Вирішили там пересидіти. Гілки, які закривали її, впали на нас і, видно, добре зверху прикрили. Стрілянина не припинялась. Нам здавалося, що проминула ціла вічність. Раптом — тиша, чути лише поодинокі вистріли. Напевно, добивали ранених. Гучно ідуть в наш бік і чуємо, як говорять: «Здєсь не бєжалі, здєсь нєт лєса». Пройшли поруч нас і пішли далі. Через деякий час почули шипіння паровоза і ляскіт буферів. Ешелон рушив. Зі страху завмерли, не рухалися. Вже добре змерзли і нами почала трясти лихоманка з холоду та страху. Треба було вибиратися. Я згріб зверху гілки, старе листя, суху траву. Встав, а до краю ями витягненими руками навіть не дістаю. Порадились і почали ложками робити у стіні заглиблення, щоб встромити туди черевика. Знизу земля була не дуже замерзла, але під верхом завдала нам трохи мороки при праці. Врешті вийшло так, що можна було ще й ліктями опертись у заглибини. Мені вдалося вилізти наверх. Це була перша перемога. Орест подав наплечники. Залишилася найтяжча робота — витягнути друга. Скільки намагань не робили — все марно. Він не мав сили підтягнутися на руках. Я поліз назад у яму і почав підносити його знизу. Після декількох спроб він наполовину виліз із ями. Я підштовхував його за ноги. Нарешті — Орест наверху. Хоча був змучений цією «акцією порятунку», мені відносно швидко вдалося покинути яму, яка нас властиво спасла від розстрілу. Трохи відновивши сили, потихеньку відходили подалі від цього жахливого місця. Рухатися вздовж колії було дуже небезпечно. Необхідно було вибратися з заглиблення, де пролягало залізничне полотно. Піднімалися вгору, тримаючися за дерева та кущі. Почалася відкрита місцевість. Для нас це теж не було добре, але вибрали менше зло. Пішли полем до лісу, що виднівся вдалині.

Виявилося, наш поїзд зупинився на відгалуженні, яке відходило майже під прямим кутом від основної колії, де, звичайно, рух був інтенсивнішим: їздили пасажирські поїзди і дрезини з військовиками-охоронцями колії. На ту магістраль ми вийшли. До лісу було ще далеко. Від дрезин нас дещо прикривав берег, але з вікон пасажирського поїзда нас могли побачити. На щастя, встигли дійти до лісу швидше, ніж проїхав черговий поїзд. Лісом пересувалися тепер уже на захід — додому, це вже була Україна. Де ми були, не знаю і нині не можу визначити цю місцевість, хоча не раз старався. Скільки пройшли — теж невідомо. Спали під корчами в лісі, коли не було сили йти далі. Давно втратили відлік часу. Як добре змерзали, вставали, жували крупу та йшли далі. Орієнтиром служила залізниця.

Вийшли на узлісся. З правої сторони від залізниці побачили хати. Їх було небагато. Вирішили зачекати темноти, щоб перейти колію. До першого будинку підійшли, коли вікна в ньому вже світилися. Голосно загавкав пес, тому пішли далі. Врешті добралися до хати, біля якої не було щільного паркану. Під стінами була загата з різаних і рубаних дров. Ми вдвох примостилися на ній під вікнами й заснули. Господар напевно чув, як ми вночі метушилися під хатою, але не виходив. Вранці побачив нас сплячих. Вийшов з вилами, розбудив, хоча ми вже майже не спали, бо чули скрип дверей. Питаємо, чи далеко до Львова, а він нам показує в той бік, звідки ми прийшли, де розстрілювали власовців. Чекає на відповідь. Зрозумівши питання, ми ствердно кивнули головами. Господар пішов до хати і виніс нам миску гарячої картоплі в мундирах. Він і оглянутися не встиг, як миска була порожня. Я його ще раз запитав, куди йти до Львова. Він, нічого не кажучи, показав напрям рукою. Уточнив, чи вздовж колії? Він ствердно махнув головою. Ми подякували і пішли. Тепер уже знали, що йдемо у потрібному керунку. А йти — це була одна мука. Наплечники я тягнув за собою на поясі, Орест лівою рукою спирався на моє праве плече, а правою — на палицю. У мене в правій руці також була палиця, щоб не впасти. Отака-то була хода. Поїзди їздили тепер частіше, тому ми трималися від залізниці на певній відстані. Хоча йшли лісом, але, коли наближався потяг чи дрезина, лягали на землю, щоб нас не побачили. Так ми дійшли до якоїсь зруйнованої стації, на якій зупинялися поїзди. Пішли виясняти, чи вони їдуть звідси в бік Львова. Якийсь мужчина підтвердив, але сказав, що треба почекати. На стації був базар і там, звичайно, чергував міліціонер. Отож мусили ховатись і від нього.

Під вечір зупинився поїзд, що прямував до Львова. Усілись у хвості між вагонами і поїхали. На освітлених стаціях зіскакували, щоб не попастися міліціонерам. Потім, коли поїзд рушав, знову залізали на буфер. Вітер, мороз. Бачу, що Орест засинає. Кричу йому, щоб держався, на стації зійдемо. Один Бог знає, яким чудом ми доїхали до наступної зупинки. Я теж від холоду засинав. Ледве зняв з буфера закоцюблого товариша. Звернулися з просьбою до провідниці, щоби взяла Ореста у вагон, бо замерзне. Даю їй останню крупу. Видно, це її зворушило. Крупи не взяла, але Ореста посадила в тамбурі біля пічки, щоб кидав всередину вугілля. Я далі їду між вагонами. Не можу дочекатися стації. В очах двоїться, голова зимна, аж болить і крутиться. Нарешті зупинка! Попрямував до провідниці і прошуся також у вагон. Вигляд у мене, безперечно, був такий жалюгідний, що без слова і мене впустила. Орест уже встиг відігрітися, навіть скинув шинель. Тому поступився мені місцем. Я мало не заліз у ту пічку, так був змерз. І заснув. Очухався, коли Орест збудив мене, бо ми вже під'їздили до пригородів Львова. Страшенно зраділи, почали обніматися. В якусь мить схаменулися. Як же пройдемо через головний двірець, де повно міліції?

Дорога додому

Ранок. Сніг не падає, але мороз сильний. Подякували провідниці і подалися до виходу в місто. На щастя, на пероні міліції не було. Спустилися вниз, а тут при виході стоять два міліціонери з залізничником. Подітися немає куди. Звільнили хід, відстаємо від основної маси людей, які буквально біжать. Думаємо, що робити? Орест категоричний — «хоч у тюрму, але у Львові». І ми пішли… Довго придивлялися ті два міліціонери до нас. Та, на щастя, пропустили. Як потім Орест зізнався — тоді щиро молився. Вийшли з двірця, бачимо — люди біжать. Йшов перший трамвай. І ми побігли.

О, диво! В Ореста до того часу ноги зле згиналися, а тут побіг! Сіли у вагон трамваю номер два, який у ті часи їздив за маршрутом «головний двірець — Личаківська вулиця». Підходить кондуктор. Грошей у нас, звичайно, не було. Пильно подивився, нічого не сказав і пішов геть. Доїхали до вулиці Чехова. Я пішов спочатку відвести Ореста додому. Ми оба нічого не знали про долі наших найближчих. Хвилювання досягло апогею! Тому коли підійшли до його будинку, він попросив, щоб я сам спершу вияснив, чи ще живуть там його батьки, чи, може, вивезли їх на Сибір? Я погодився. Орест описав, як виглядає його мама. Домовилися, що маю казати. Піднявся на третій поверх, подзвонив і чую жіночий голос. Двері відчинились і я побачив його маму. Ще й слова не встиг вимовити, як вона стривожено запитала: де Орест? Показую рукою вниз. Він не чекав, а повільно піднімався вверх. І тут на сходах вони зустрілися. Мама майже на руках внесла його до помешкання.

До моїх батьків було ще дві трамвайні зупинки, але я вже добирався пішки. Підійшов до наших воріт будинку на вулиці Піярів. Фіртка була зачинена, отже батько ще не пішов до праці. Переліз через неї, як це робив колись дуже часто. До будинку було 50 метрів. Я їх пройшов так, що батько, снідаючи біля вікна, мене не побачив. Вхідні двері були відчинені, тобто вже хтось виходив на подвір'я. Зайшов я в коридор і слухаю під дверима. З кухні чую багато голосів і раптом впізнав мамин голос! Постукав у двері і чую: «Хто там?». А я мовчу. Ще раз питають, а я далі мовчу… Мама відчинила двері і закричала: «Місю! Прийшов!». Так я повернувся додому. Це було 25 січня 1946 року.

P.S. Що ми нажили під час наших мандрів?

Як ствердили лікарі, в Ореста був черевний тиф. Він дав ускладнення на суглоби ніг. Але найстрашніше було те, що він зовсім оглух. Поступив в інститут, але не зміг його закінчити. У ті часи в Союзі не було слухових апаратів. І тільки десь у 80-х роках його брат передав такий апарат зі Штатів. У 1994 році у нього виявили злоякісну пухлину правої легені. Після операції 29 січня 1996 року Ореста не стало.