Розділ «Вояцькі біографії»

Василь і Петро організували спочатку свою велику родину — дядьків, братів (у тому числі й двоюрідних і троюрідних), небожів, кумів, сватів і, звісно, друзів. За Чучупаками та їхніми найближчими пішли й інші — односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл. Невдовзі відділ самооборони Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.

Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків. Разом із ним приїхала в Мельники дружина Ганна з дочкою Лідою. Саме Ганні доручили вишити прапор Холодного Яру, саме вона переховувала його в тяжкі для повстанців хвилини…

Червоне командування загравало з Чучупаком, пропонувало йому влитися до Красної армії, але Василь відмовився. Більше того, не допускав червоні частини в серце Холодного Яру, а коли збільшовичений полк під командуванням Хименка наприкінці січня 1919 року повстав проти Центральної Ради, курінь Холодного Яру взяв участь у придушенні виступу. Успішні для холодноярців бої відбулися і наступного місяця.

На початку березня курінь Холодного Яру увійшов до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР під командуванням Омеляна Волоха і отримав назву 4-го куреня… А Василь із рештою козаків 10 квітня «підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність».[55]

До «Холодноярської держави» входили Мельники, Головківка, Грушківка, Лубенці, Жаботин, Плескачівка, Чубіївка, Деменці, Зам’ятниця, Медведівка, Івківці, Матвіївка, Худоліївка, Трушівці, Чорнявка, Полуднівка, Янівка, Сагунівка, Топилівка, Шабельники, Тіньки, Бужин, Боровиця та низка сіл за залізницею. «Столицею» були Мельники, «резиденцією» отамана — Мотрин монастир, на найвищій дзвіниці якого чатував черговий і в разі небезпеки бив у дзвони. За їхніми звуками селяни довідувалися, з якого боку і хто насувається — піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.

Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд — на збірку викликалася дієва сотня, три удари — обидві сотні.

Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор’єва проти московської комуни і ЧК.

«Брати селяни і козаки! — говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. — Настав час всім кращим синам України, синам волі… взятися за зброю… Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом…

Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, — всі до їднання, до зброї, до тісної організації.

Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, «що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр». Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру… Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю… Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю…»[56]

Повстання літа 1919 року було грандіозне: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі. Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна. Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя і Петра Чучупаків успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 року холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас. Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.

Слід зауважити, що частина повстанців боролася проти чужинців під радянськими гаслами, інколи й під червоними прапорами. І в цьому нічого страшного нема, адже Ради самі по собі не страшні. Суть у тому, хто керуватиме ними.

Історичний факт: 1919 року частина українських отаманів стала на «радянську платформу». І це росіяни поклали в основу міфу про хліб і сіль, з якими зустрічали українські селяни більшовиків. Але московські історики «забували» додати, що чи не всі оці «радянські» отамани стояли «на ґрунті самостійності УНР».

Повстанці визнавали «радянську владу», «поскільки вона буде в контакті» з ними.[57] Типовим документом, який з’ясовує ставлення повстанців до «влади Рад», є протокол зборів Деревенецької волості, що на Черкащині. У ньому є вимоги усунення з державних посад євреїв, створення адміністрації виключно з українців, формування української — національної за складом — армії, а також рішуче заперечення комуни.[58] Як бачимо, українські селяни розуміли гасло «Вся влада Радам!» як «Вся влада українцям!»

Не дивно, що після вигнання денікінців з України військовий міністр Росії Троцький взяв курс на ліквідацію «українського професійного повстанства». Він вважав, що «необхідно роззброїти всіх повстанців, щоб вони знову не повернули зброю проти нас», а невдовзі розстріляти їх («совєтська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців, тому що це шкідливий елемент»).[59]

Але Чигиринський повіт був територією, де військові операції червоних не давали суттєвого результату. Це визнавали і самі більшовики. Ось свідчення більшовицького начдива-2 Лєнговського: «За останні дні з’ясувалося, що бойові дії проти повстанців у районі Звенигородського, Чигиринського, Таращанського, Канівського, Уманського повітів марні, якщо кожного разу після того, як (червоні) війська очистять місцевість від бандитів, не буде очищена місцева влада… Є деякі волості, де війська вже по 4–5 разів розбивали загони бандитів, завдавали їм страшних втрат, але після відходу військ в інші райони бандити потрохи знову збираються…»[60]

У лютому 1920 року Армія УНР прийшла на Чигиринщину. Це було велике свято єднання двох українських збройних сил. 12 лютого в Медведівці командарм Михайло Омелянович-Павленко скликав командирів і начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники, як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко. Запросили і Василя з Петром…

Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України» та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.

У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: «…Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам’ятники — Чигирин і Суботів, монастирі — Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила… нарешті, сама природа — Дніпро, балки, кручі й великі… ліси — все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці… дали немало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини».[61]

«Зуміли створити… на диво стійку військову організацію…» — це оцінка командувача Армії УНР. І сказано це про повстанську організацію в зимовий період — несприятливий час для розвитку повстанства. А створили її брати Чучупаки…