Розділ «Вояцькі біографії»

У наступних публікаціях я планую назвати сотні інших підпільників, заарештованих у справі холодноярських отаманів та отаманів Криворіжжя. Мусимо згадати їх поіменно, згадати вдячно і визнати свою вину перед ними — за те, що так мало зробили для відновлення їхнього чесного імені.

18. Григорій Яковенко, член Холодноярського повстанкому

26 січня 1892 року у с. Дайманівка Сріблянської волості Прилуцького повіту Полтавської губернії у козацькій родині Яковенків народився хлопчик. При хрещенні він отримав ім’я Григорій.[431] Був він п’ятою дитиною Федора Макаровича (1844 р. н.) і Ганни Трохимівни (1849 р. н.). Перед ним прийшли у світ брати і сестри — Марія (1880 р. н.), Петро (1884 р. н.), Євдокія (1886 р. н.) та Іван (1889 р. н.). На всіх було 13 десятин землі.

Григорій успішно завершив двокласну та чотирирічну Дайманівську земську школу. Був кращим серед учнів. Учителі радили батьку, щоб віддав сина до середнього навчального закладу, але коштів на подальше навчання не було. Тож пішов Грицько працювати.

Під час служби в Парафтенковому маєтку він швидко переконався, як бракує йому знань. Тож, бажаючи чогось досягти у житті, взявся за самоосвіту. Коли працював конторником у Качанівському помісті (літній дачі цукрозаводчика Харитоненка), де була велика бібліотека, прочитав силу-силенну книг.[432]

1914 року Григорія Яковенка призвали до війська. Спочатку служив солдатом у 35-му запасному піхотному батальйоні у Феодосії. Козакові поталанило: його ротою командував знайомий штабс-капітан Аянсберг. Він і порадив Грицьку поступати до військового училища. Аянсберг звільнив свого протеже від стройових занять і наказав студенту Іванову готувати хлопця до іспитів.

Екзамени Яковенко склав успішно, відтак був зарахований до 2-ї Одеської школи прапорщиків. 1915 року, після її закінчення, його направили у розпорядження штабу Туркестанського військового округу, зачисливши до складу офіцерів 3-го Туркестанського стрілецького запасного батальйону. Потім перевели у 418-й Олександрівський полк, де він прослужив до червня 1917 року — спочатку півротним, потім командиром роти. Згодом очолив батальйон, з яким «був в усіх боях, які випали на його долю». За бойові заслуги Григорій Яковенко отримав відзнаки (ордени Анни 3-го і 4-го ступеня та Станіслава 3-го ступеня) і підвищення до чину підпоручника, потім поручника, а тоді і штабс-капітана.[433]

Війна тривала, а Григорій Яковенко мріяв, як після її закінчення поступить до сільськогосподарського середнього навчального закладу і візьметься за улюблену справу, адже він «страшенно любив сільське господарство». За власним визнанням, ще до революції він був ворогом царського уряду, але приховував це. Не дивно, що «вістку про революцію зустрів із величезною радістю і вирішив віддатися всім тілом і душею народній справі, вважаючи Революцію щастям для народу».[434]

У цей же час солдат Іван Коваль заклав у полку український осередок під назвою «Холодний Яр», метою якого було «поширення серед солдат Українознавства». Влітку 1917 року до цієї нелегальної організації вступив і штабс-капітан Григорій Яковенко.[435]

Та московські нишпорки гурток виявили. За наказом командира 15-ї дивізії полковника Мєжковського всіх її членів заарештували. Але, коли виступ генерала Лавра Корнілова провалився, Яковенка та інших членів організації звільнили з-під варти.

Оскільки в 418-му полку, де служив Яковенко, солдати переважно були українцями, то організація «Холодний Яр» запропонувала замість виконкому обрати полкову раду. Так і зробили. Її очолив штабс-капітан Яковенко.

У серпні 1917 року як голова полкової ради Григорій поїхав на Перший з’їзд українських військових Південно-Західного фронту. Тут його обрали ще й членом Ради Південно-Західного фронту. Отож до полку він уже не повернувся, залишився у Бердичеві, де перебував керівний осідок Фронтової ради.

У Бердичеві Яковенко вступив до партії соціалістів-революціонерів. Незабаром його обрали членом президії Фронтової ради, поклавши на нього обов’язки скарбника.

«Метою Фронтової ради було об’єднати всіх офіцерів і солдат українців у військове об’єднання, — згадував Яковенко, — з метою взяти під охорону залізницю і військове майно». Залізницю треба було захистити від руйнації, а майно — від грабунку. «Всі були переконані, що демобілізація фронту пройде неспокійно, залишить по собі велику руїну, особливо в Україні, де в той час було розформовано п’ять армій». Щоб виконати свої завдання, Фронтова рада почала перекидати на вузлові станції українізовані частини.[436]

Цьому сприяв генерал-лейтенант Микола Герасимович Володченко, головнокомандувач Південно-Західного фронту. Після Лютневої революції він підтримав Центральну Раду. Зокрема, за його участю було сформовано два українізовані корпуси — 1-й Український Павла Скоропадського і 2-й Січовий запорозький Михайла Мандрики. У вересні 1917 року Микола Володченко звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але Володимир Винниченко навіть не прийняв його і цю ініціативу відкинув. Тоді владу над військом захопили більшовики. У листопаді 1917-го Володченко відмовився виконати наказ нового більшовицького главковерха. За це М. Криленко усунув його з посади.[437]

Коли на місце головнокомандувача Миколи Володченка прийшов генерал Стогов, Фронтова рада доручила Яковенку і ще чотирьом офіцерам офіційно стежити за його роботою. Невдовзі змістили і Стогова. На його місце призначили, за висловом Яковенка, «свою людину» — представника Українського генерального військового комітету Володимира Кудрю, який наказав зберегти кінний склад і майно трьох армій, що входили до складу Південно-Західного фронту.[438] Але як? На Україну вже почався наступ червоних москалів. Центральна Рада не втримала столиці й втекла до Житомира, а тоді — до Сарн. Разом з урядом помандрував і Яковенко. В Сарнах утікачі зустрілися з передовими частинами німецької армії, яка прийшла в Україну згідно з Берестейською мирною угодою.

Яковенко з урядовими інституціями повернувся до Житомира. Тут військовий міністр Олександр Жуковський призначив його особливим уповноваженим із демобілізації 7-го району, до якого входило шість повітів Київської губернії. У зв’язку з цим призначенням у другій половині лютого (чи на початку березня) 1918 року Яковенко прибув до Черкас і розпочав роботу. Але в останні дні квітня з Києва прийшло повідомлення, що Центральної Ради вже немає, зате є Гетьман України Павло Скоропадський. Яковенко до гетьманського перевороту поставився негативно, хотів піти на знак протесту у відставку, та все ж обов’язки продовжував виконувати. Під час антиросійського повстання на Звенигородщині і Таращанщині влітку 1918 року він передав Миколі Шинкарю[439] двадцять два вагони зі зброєю та набоями, які стояли на станції Шпола.[440]

Коли повстання було придушене, гетьманська адміністрація почала слідство. Побоюючись арешту, Яковенко втік на Полтавщину. Дістався до рідного села. Після довгої розлуки зустрівся з рідними, товаришами. На його глибоке розчарування, чи не всі друзі дитинства стали комуністами. Та все ж мусив із ними співпрацювати.

Коли у листопаді 1918 року Директорія проголосила повстання проти гетьмана Скоропадського, Яковенко з’явився на мобілізаційний пункт у Прилуках, та в цей день місто зайняв збільшовичений загін Ковтуна. Тож Григорій подався до Києва.

Тут від Кудрі отримав призначення в Таврійську губернію уповноваженим із демобілізації. Виїхав із Києва на початку січня 1919 р., але в районі ст. Синельникове потяг зупинили махновці… З труднощами Яковенко дістався Катеринослава, дав телеграму Кудрі, що виконувати обов’язки в Таврійській губернії неможливо, оскільки там немає влади Директорії. Отримав відповідь — теж телеграмою: обійняти посаду уповноваженого в Єлисаветграді. В це місто Яковенко і прибув 2 лютого 1919 року.[441]