Розділ «Вояцькі біографії»

У добу революції Герасим вже був чоловіком зрілим і авторитетним, як-не-як вчитель! Не дивно, що 1917 року його обрали членом Єлисаветградської повітової земської управи — установи, яка, на думку селян, повинна була вирішити найголовніше питання… Всі тоді неймовірно хотіли «земельки»!

Але право на землю в той час забезпечували не стільки закони, як військо. А його, рідного, не було. Тож Герасим Нестеренко 1917 року взявся творити у Ревуцькому Вільне козацтво. Про ті дні лишив згадку його товариш — старшина-інструктор Ревучанського (Добровеличківського) куреня Вільного козацтва Данило Лимаренко. Він стверджував, що «головним промотором» формування Вільного козацтва стала місцева «Просвіта» — майже всі просвітяни-чоловіки, недовго думаючи, зголосилися до козацтва. За прикладом освічених людей пішли й інші. «Просвіта» не тільки дала кадри Ревучанському куреневі Вільного козацтва, а й стала «джерелом національно-державної свідомості».[403]

Штаб куреня розмістився у колишньому маєтку Олексія Івановича Ревуцького. У курені було лише чотири старшини-інструктори — Данило Лимаренко, Ілько Журжа, Є. Повитчаний і Герасим Нестеренко, який організував кінну сотню, щоправда неповну — лише 30 осіб.

Насамперед вільні козаки взялися роззброювати дезертирів російської армії, що, тікаючи з Румунського фронту, перебиралися через Ревуцьке. Втікачам великодушно давали перепустки з дозволом на просування в Росію і проханням до установ УНР допомогти їм вибратися геть з України.

Виявив себе Герасим і як громадський діяч — він був серед організаторів повітового селянського з’їзду. Зібрання відкрилося 6 грудня 1917 року в Єлисаветграді. Секретарем зібрання делегати обрали вчителя Нестеренка. З’їзд ухвалив резолюцію про визнання Центральної Ради як органу влади в Україні. Проголошувалося, що Єлисаветградський повіт входить до складу «єдиної, неділимої України, яка є частиною Російської Федеративної Республіки».[404] А Росія саме у цей день почала війну проти України…

Коли у лютому 1918 року Центральна Рада домовилася з центральними державами у Бресті (Бересті) і німецькі війська прийшли в Україну, щоб вигнати червоне російське військо, вільні козаки Ревуцького осторонь не стояли. Під вечір 14 березня 1918 року (за новим стилем) Ревучанський курінь у складі 140 піших і 40 кінних прибув на станцію Адабаш. Там вже зібралися Глодоський і Марківський курені та дві сотні німецької піхоти.

Рано-вранці 15 березня на станції вивантажився ще й німецький батальйон. Почався наступ на Новоукраїнку. П’ятдесят вершників сотника Нестеренка охороняли лівий фланг із боку станції Плетений Ташлик, а кошова піхота зайняла праве крило фронту. Більшовики бою не прийняли і втекли. Українсько-німецьке військо повагом увійшло до Новоукраїнки. Вільні козаки виглядали завзято. Стомлені німецькі піхотинці в зношеному, сірого стального кольору одязі з цікавістю приглядалися до них…

Нестеренко увійшов в історію і як засновник Єлисаветградсько-Олександрійського повстанкому. На початку серпня 1919 року він став одним з організаторів збройного виступу проти комуни. Ось що писали про ті дні червоні: «Руководящую роль в подготовке и проведении восстания взяли петлюровцы. Штаб их находился в Компанеевке. Во главе штаба стоял учитель Герасим Онуфриевич Нестеренко — украинский эсер, Островский и офицер Гриценко. Они организовали все окружающие села: Антоново, Живаново, Сасовку, Егоровку, Раздолье, Терновую Балку, Зеленую, Марьевку и др. села. Повстанцы выбрали свой комсостав…»[405]

Найближчими помічниками Нестеренка стали вчителі Гриценко (есер) і Віктор Орловський, агроном Митрофан Крикун, колишній фельдфебель російської армії Микола Рудченко і селянин із Компаніївки Микола Бардоша.

Повстанська стихія швидко затопила Губівську, Нечаївську, Калинівську та інші волості, викинувши з них червоне сміття. «Всього повстанців зібралося до 10000». Вони розбилися на дві групи: одна пішла виганяти совєтську владу з Єлисаветграда, а друга — з Бобринця.[406] У стані червоних запанувало сум’яття.

6 серпня Бобринецька караульна рота отримала з повітового міста наказ: відволікти увагу селян від Єлисаветграда і виступити в район Компаніївки (серед повстанців було багато компаніївців). Надвечір командири почали готувати роту до наступу. «Однако в роте чувствовалось уже брожение. Кое-кто из красноармейцев успел уже удрать. Тогда командир роты Унтилов и политический руководитель Д. Конторович решились на крайний шаг. Они выстроили роту и предложили: «Кто за Советскую власть, стройся в одну сторону, кто против — в другую». Рота разделилась на 2 части. И та часть, которая осталась верною Советской власти, под командой военного руководителя Мамриенко, военкома Бусуйка, политрука Конторовича и командира роты Унтилова отправилась к Компанеевке».[407] Інші ж розійшлися — від гріха подалі.

Але й Унтілов і Канторович (так, напевно, слід писати це прізвище) воювати не збиралися, бо їх залишилася жменька, а селяни хмарою вкрили поле. Тоді хитрий Канторович, сподіваючись обдурити повстанців, написав звернення. Тон листа був надзвичайно лагідний.

«Дорогие товарищи крестьяне! — писав підступний Канторович. — Мы, красноармейцы, ваши сыновья и братья, обращаемся к вам с настоящим письмом и призываем вас не проливать невинной крови ваших же братьев рабочих и крестьян.

Мы, красноармейцы, сражались в рядах Красной армии, отвоевали и передали вам землю, а вы изменяете власти рабочих и крестьян и идете на помощь нашему общему врагу генералу Деникину, который стремится обратно забрать землю, растоптать свободу нашу своими ногами и превратить нас в своих прежних рабов.

Мы, красноармейцы, клянемся в преданности вам, крестьянам, и не желаем проливать вашей братской и невинной крови — многие из вас по своей темноте пошли за генералом Деникиным, его агентами, которые обманывают вас и распустили ложные слухи о том, что красноармейцы и коммунары поджигают ваши села и хлеба в степи, дабы вас натравить на Советскую власть.

Дорогие крестьяне. Не верьте этим ложным слухам и вместе с нами сомкнитесь для борьбы против общего врага, который желает вернуть на трон царя и помещиков, уничтожить завоеванную свободу. Смерть генералу Деникину! Да здравствует власть Советов! Ждем ответа через делегата».[408]

Парламентер Мамрієнко відніс цього листа. Та на селян ця містечкова балачка не вплинула — вони затримали червоного командира, а роту оточили. І почали гатити з рушниць та куцопалів у бік лукавих червоних дияволів.

Бій був недовгим. Частину червоноармійців полонили, дехто прорвався і накивав п’ятами. «Из пленных был тут же на месте убит красноармеец Боярский, еврей по национальности и учитель по профессии», — з сумом писав якийсь червоний дідько.[409]

Того ж дня, 6 серпня, з Єлисаветграда на Компаніївку виступив півтисячний комуністичний загін із броньовиком. У повстанське село комунари зайшли без бою.

А тим часом селяни на єлисаветській дорозі вже будували загороди, щоб не випустити москалів та захопити їхній броньовик. Зрозумівши, що потрапили у пастку, червоні поспішили назад. Дорогу розчищали собі під перехресним вогнем повстанців. І хоч врешті загін утік, та 18 чоловік вбитими залишив у дорожній пилюці. «Свое дело отряд сделал, — оптимістично писав невідомий свідок. — Он задержал повстанцев и дал возможность эвакуироваться из города Соваппарату».[410]