Розділ «Вояцькі біографії»

Натхненні успіхом, повстанці, не ховаючись, серед білого дня заїхали до Старосілля, неквапливо знищили справи й архіви виконкому і поїхали далі.[374] Та вже 12 серпня 1922 року загін Грозного зазнав невдачі у бою з ҐПУ…

Ситуація погіршувалася… Селяни, змучені нещадним терором окупаційної влади, вже боялися допомагати лісовикам. Хлібороби підтримували повстанців доти, доки вірили в їхній успіх. Коли ж стало очевидним, що перемагають більшовики, добровільних помічників поменшало. Продовження боротьби наражало село на нові жорстокі кари, грабунки і вбивства. Вкрай негативну роль відіграв т. зв. інститут заложників. А заручниками ставали насамперед патріотичні селяни, дбайливі господарі. Не бажаючи втрачати своїх синів і чоловіків, жінки почали неприхильно ставитись до тих, хто спонукав продовжувати боротьбу. Щоб зберегти життя рідним, яких влада оголосила заручниками, жінки мусили ставати донощиками. Та й серед чоловіків вже були такі, які вирішили за краще змиритися з совєтською владою, ніж потрапити в її немилосердні лещата. Села тепер партизани оминали: і себе не хотіли наражати на небезпеку, і своїх рідних. Тим більше що влада стала організовувати відділи самоохорони з відданих їй сільських активістів. Для цих людей ліс небезпідставно асоціювався зі смертю. Отож вони, отримуючи від червоних зброю і дозвіл на формування, ставали активними помічниками окупантів. Особливо поспішали створити такі загони комнезамівці «бандитствующих сел» (вислів Сергія Бергавінова).

А тут ще Грозний на деякий час залишив загін…

«Банды, лишенные руководства и отрезанные от населенных пунктов, единственных источников снабжения продовольством, — писав Бергавінов, — бродили по лесам, как в пустыне, у них начал падать дух. Пробовали двинуться в свои родные очаги бандитизма — села Буда-Орловецкая и Староселье, но были встречены не хлебом и салом, как раньше, а дружным огнем охороны незаможних. Потеряв ранеными, ушли в лес. Там в очень короткое время (2–3 дня) приняли два боя с отрядами военкомандования и потеряли всех своих лошадей, обоз и 4 убитых. После этого банда совсем опустила руки, среди нее начался спор и ропот».[375]

Повстанці шукали виходу з глухого кута… Як завжди, знайшлися слабодухі, які клюнули на ідею «переходу на сторону совєтської влади». 22 серпня 1922 року почалися переговори, на які виїхав член президії повітової військової наради, начальник відділу ҐПУ Сергій Бергавінов. Загін Грозного на той час нараховував 55 козаків і старшин.

28 серпня Бергавінов агентурним шляхом довідався, що партизани схиляються до рішення продовжувати боротьбу. Тоді він із двома чекістами наважився на зустріч із лісовиками. Він хотів розвіяти недовіру повстанців і переконати їх, що совєтська влада, пообіцявши «амністію», свого слова не порушить.

Сміливий вчинок Бергавінова, який пішов на переговори у ліс, справив враження. Його брехлива агітація досягла успіху: 45 повстанців вирішили здатися. «Дабы окончательно расположить банду на свою сторону и обеспечить переход ея, тов. Бергавинов С.А. решает отослать бывших при нем сотрудников в с. Орловец, а сам остается с бандой ночевать в лесу, в хате лесничего. Ночью во время (его) сна банда делает вторичное собрание и большинством решает уйти в лес».[376] А Бергавінова залишили «спокійно спати». Ката не вбили, напевно, через те, що могли постраждати родичі повстанців, серед яких багато було визначено відповідачами.

Прокинувшись, чекіст був украй розчарований, але свого наміру не залишив. Повернувшись вранці в Орловець, чекіст скликав сход і наказав селянам сформувати делегацію, яка повинна йти в ліс і вимагати «перехода банды на сторону советской власти».[377]

Близько чотирьох десятків селян змушені були йти в ліс. Під вечір вони повернулися з двома партизанами і повідомленням, що завтра прийдуть й інші. І справді, за 3–4 дні з’явилося 45 партизанів. Бергавінов вважав, що для селян «переход банды на сторону советской власти» став святом, котре «дало можливість зайнятися спокійною мирною працею»,[378] результатами якої й прагнула скористатися голодна Москва.

За це досягнення, а також за ліквідацію партизанського загону Добровольського, що діяв на дніпровському побережжі, «знищення зв’язків отамана банди Чорного Ворона», розкриття Городищенської філії СВУ 11 вересня 1922 року пленум «Уездвоенсовещания» ухвалив просити Москву нагородити Сергія Бергавінова орденом Червоного прапора.

У двадцятих числах сумного вересня 1922 року здалися ще чотири лісовики. Коли нарешті повернувся отаман, то побачив, що він залишився практично сам… А чекісти продовжували пантрувати. «Черкасский уездучасток: в район Виноградского монастыря, — писали вони, — прибыл бандит атаман Грозный со своим помощником Искрою, к которым примкнули не сдавшиеся ранее 5 бандитов этой банды. Указанная банда скрывается в районе Буды-Орловецкой».[379]

Для її ліквідації виїхав командир 1-го батальйону 73-го полку Луцький та начальник відділу ҐПУ Бергавінов із загоном «самоохорони». Тимчасово виконуючий обов’язки начальника штабу 25-ї дивізії Орлов наказав: «В случае несдачи банды будет приступлено к изъятию заложников» (тобто розстрілу. — Ред.).

Антін вирішив продовжувати боротьбу до останнього. Проти ночі 18 жовтня сім партизанів Грозного наскочили на «лесозаготовительный отряд ТАОН» 5-го артилерійського дивізіону в селі Дубіївка, що за 10 верст на північ від Сміли. Внаслідок нападу вісім червоноармійців було обеззброєно.[380]

З Грозним до кінця залишався молодший брат отамана Голого — Галайда. Селяни називали його Гольонок.

Одного дня отаман із Гольонком вийшли з лісу на переговори з владою села Буда-Орловецька. Зайшли до обійстя Пилипа Мазовецького на кутку Ковалівка. Поїли і полягали спати. А зрадник уже мчав конем у Городище, щоб повідомити штаб єврейського загону «Красних мстітєлєй», де перебуває отаман. Загін «мстітєлєй» не забарився. Прискочили, оточили хату Мазовецького. Оскільки Грозного боялися, то, тихо підкравшись, почали стріляти через вікна. «Грозного забили відразу, а Голенка поранили, — розповідав Андрій Тегерешвілі. — Він заліз на піч і звідти аж до полудня відстрілювався відразу з двох наганів, доки в печі не провертіли дірку і не захопили його. Тіло Грозного і пораненого Голенка повезли до Городища і в дорозі, в урочищі Три Липи, Голенка добили».

А ось інша версія загибелі отамана і його відданого помічника. «18 октября отряд Городищенской самообороны… — повідомляли чекісти, — настиг банду Грозного в районе Городище — в результате убит атаман Грозный и тяжело раненым взят один бандит. Банда рассеялась по разным направлениям — поиски продолжаются. Труп Грозного 22 октября сфотографирован и зарыт в землю».[381]

Після вбивства Антона одна з його сестер два місяці переховувалась у сусідньому селі — боялася репресій, «бо брата Порфира вже забрали»…

Так закінчився хресний шлях ще одного борця за волю України — отамана Антона Грозного. Вічна пам’ять всім, хто до кінця був твердий!

16. Чорний Ворон із-під Товмача

1919 року, коли Україна зануртувала протиросійськими повстаннями, з пітьми віків виринули тіні великих предків і зачали кривавий бенкет «зі свяченими ножами». Воскреснули душі Залізняка і Ґонти: не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена. Воскреснув отаман Голий, який колись у сиву давнину знищив зрадника Саву Чалого: дух Голого — дух нещадної помсти — вселився у Трохима Бабенка з наддніпрянського села Хрещатик. Воскреснув і козак Мамай: його ім’я прибрав боровицький отаман Яків Щириця (до слова, по матері — Мамай). Ожив і славнозвісний Байда: в нього перевтілився геніальний подільський отаман Яків Голюк — такий же безмірно хоробрий, як і Байда-Вишневецький.